«Шоа» у Львові
Шрифт:
Загальний совєтський дефіцит товарів першої необхідності не оминув і школярських предметів. З торгівлі раптом щезли зошити на якісному білому папері. Натомість з'явилися на жовтявому, дрантивому, зате з портретом вождя на обкладинці. Щезло також звичайне чорнило. У канцтоварах раніше існувало розмаїття «атраментів» з мінливими відтінками кольорів. Найпоширенішими з них були синій та чорний, а ще використовували зелений, червоний і для особливого письма — золотистий. Усіх їх замінив один-єдиний фіолетовий колір. Весь Союз писав похідним від зеленого військового кольору фіолетовим чорнилом. Іншого совєтська хімічна промисловість, налаштована на війну, не виробляла.
Від харчових труднощів львів'ян врятувала геополітика. Після розвалу Польщі Львів раптом опинився на рубежі Сходу
У крамницях «Міськхарчоторгу» навесні 1941 року неочікувано з'явився особливий хлібопекарський виріб, який викликав широкі пересуди антисемітського характеру, що мали відгомін за німецьких часів. Тим пекарським виробом стала маца прісний пшеничний хліб у вигляді дуже тонких сухих коржів (єврейський пасхальний хліб). Розпочали торгувати мацою якраз напередодні єврейської пасхи. Неважко уявити собі, з якою радістю кинулися євреї купувати свою мацу. Також купували ці пшеничні коржі неєвреї. У нас вдома смачну і, головне, дешеву мацу їли всі залюбки. Але мимоволі виникало запитання, чому режим, що так гостро виступає проти християнських релігійних свят і обрядів, несподівано робить виняток для іудаїзму.
Загальновідомо було, що Совєтський Союз — перша в історії людства держава, яка утвердила атеїзм офіційною ідеологією. Переслідування християнської церкви в Україні набрало нечуваного варварського характеру. Члени правлячої комуністичної партії за статутом і програмою зобов'язані були боротися з релігією в усіх її проявах. Голова «Союза воінствующих бєзбожніков» Ярославський (Губельман) проголосив навіть атеїстичну п'ятирічку, впродовж якої мали ліквідувати геть усі церкви, а сама релігія мусила щезнути. «Релігія — опіум для народу», — повчав Карл Маркс; релігія — «духовна сивуха», — вторив йому Володимир Ленін. Ці та інші богоборчі вислови так званих класиків марксизму-ленінізму можна було побачити на транспарантах, почеплених у людних місцях.
Якось тоді, на єврейську пасху, завітав до нас мамин двоюрідний брат, якого я кликав вуйком, Юзек Камінський, що був затятим польським патріотом. Уздрівши на тарілці мацу, він узяв її в руку і збуджено вигукнув:
— Нарешті совєтська влада скинула маску! Нарешті можна переконатися, що це жидівська держава! Християнам забороняє релігійні відправи, а сама пече для жидів мацу. Чи потрібні ще якісь докази?
Схожі думки поширювалися тоді серед львівського простолюду, особливо в польському середовищі. Звучали вони і в час Катастрофи.
13
Наші сусіди-поляки — брати Желязни належали, про що я вже згадував, до львівського кримінального світу. Брати втратили батька, кондуктора трамваю, що загинув на роботі у дорожній пригоді. Магістрат, якому належав міський трамвай, сплачував осиротілій сім'ї з п'яти душ доволі високу пенсію. Катерина Желязна тими грішми навчилася топити в алкоголі вдовине горе, а її діти зростали згідно з приповідкою -як бур'ян при дорозі.
На фабриці, де Владек працював, цінували його за золоті руки, але сам Владек не шанував своєї роботи. Частенько прогулював як з власної, так і з чужої волі. За фахово змайстровані, висококласні злодійські вироби йому не раз доводилося сьорбати тюремну юшку. Сидів він кожен раз, через відсутність обтяжливих доказів і завдяки своїй впертості на слідстві, недовго: місяць-два, найдовше — півроку. З часом Владек зробився у львівських в'язницях знаною персоною. Якось директор тюрми Бриґідки попросив його відімкнути в кабінеті сейф, від якого поламався ключ. Штатний в'язничний слюсар не міг дати собі з ним ради. За якихось півгодини непокірний сейф гостинно відчинився перед Владеком.
Улюбленим місцеперебуванням братів Желязних став розташований поруч з нашим будинком знаменитий у Львові шинок, про який любили пописувати бульварні газети. Про шинок склали навіть популярну пісеньку:
Там на розі на Янівській, При вулиці Клепарівській, Там ся добре пиво п'є, Там ся добре в морду б'є.Міський фольклор Львова творився на основі польської лексики та української фонетики. У транскрипційному записі наступний куплет цієї пісеньки мав такий вигляд:
Там сі сходзі панна Франя І та спухла кшива Маня, Там батярув пелна сіць, Там сі бедзі бровар піць!До шинку, про що говорить пісенька, сходилися батяри, злодії, проститутки та інші непевні, напівкримінальні елементи з усього Клепарова, щоб попити пива і послухати оркестр. Львів'яни, незалежно від соціального стану, відзначалися музикальністю і любили оркестрову музику. Модним «шлягером» тоді було таке танго:
Трамвай за трамваєм, За трамваєм трамвай, А за тим трамваєм - Єще єден трамвай! Трамвай від'їзжає Дівчинонька плаче, Бувай ми здоровий. Мій милий козаче.Недалеко від шинку, вгору по Клепарівській, містився, і міститься дотепер, відомий львівський бровар (пивзавод). Щоденно з бровару свіже пиво довозили до шинку на спеціальній широкій платформі, яку неквапно тягнули схожі на слонів коні, могутні важковози голландської породи. Власником шинку був, як велося, єврей. Євреї ж нашої кам'яниці туди не вчащали і, взагалі, євреї, відомо, в ті часи по шинках не швендяли. Траплялися проте винятки. Приятель братів Желязних, єврей Біндер, який теж промишляв злодійством, туди вчащав. Високий, плечистий Біндер, де тільки появлявся, ставав душею товариства. Знав він безліч анекдотів, зокрема єврейських. Якось Біндер розповів новий політичний анекдот, який я потім чув у різних варіантах. В анекдоті запитується: «Як зараз моляться львівські євреї?». Підставляючи з обережності під слова «совєти», «поляки», «Гітлер» займенники, львівські євреї моляться: «Щоб ті собі пішли! Щоб тамті не повернулися! Щоб він не прийшов! Щоб ми тут зісталися!». З анекдоту випливало, щонайкраще євреям зістатися наодинці з корінним етносом.