«Шоа» у Львові
Шрифт:
— Боже помагай!
— Ні, — каже солдат, — у нас в Совєтах не так здороваються. У нас кажуть: «Дармо робиш!», а відповідають: «Правду кажеш!».
Спілкування з червоноармійськими командирами (слово «Офіцер» не вживалося) теж не йшло легко. Львів'яни 1939 року з натугою розуміли російську мову. Для поляків — російська важча для розуміння ніж словацька або чеська. В кращому становищі перебували українці. Серед щойно мобілізованих червоноармійців на «польський похід» траплялися жителі Поділля, їхня говірка мало чим відрізняється від тієї розмовної мови, якою користуються українці Львівщини.
Мій батько зупинився біля одного такого стрункого, чорнявого подоляка перекинутися словами. Чимось той йому сподобався, і батько гостинно запросив його до нас на чай. Політрук, який
За професією мій батько був поліграфістом-цинкографом. Для виготовлення цинкографічного кліше використовували соляну кислоту. Згідно з технікою безпеки працювати з кислотою треба в захисних рукавицях. Цинкографи здебільшого нехтували рукавицями, бо вони заважали, і тому потерпали від поверхневих опіків. Руки, або точніше долоні, на певний час. до загоєння, набирали через опікові шрами страхітливого мозолястого жовто-білого вигляду, ніби каторжно опрацьованих, хоча цинкографічна робота й не вимагала значних фізичних зусиль. Батько, який теж не любив працювати в рукавицях, простягнув перед командиром свої недавно обпечеш кислотою долоні й запитав: «Хіба не можна мені, робітникові, запросити до себе на хвильку бійця робітничо-селянської армії на склянку чаю? Живу ж поруч».
Демагогічний «класовий» прийом спрацював. Командир глянув на пролетарські долоні, на принишклий натовп цивільних, що зібрався навколо, і з люб'язною усмішкою вдоволив прохання «львівського пролетарія». Однак політрук міркував по-своєму. «Сам не піде, підуть двоє», — розпорядився він і долучив до подоляка вертлявого рудого москаля. Ще подумав, поправив на поясі кобуру з наганом і вирішив супроводжувати червоноармійців особисто.
Так у нашому помешканні опинилося троє червоноармійців: українець, росіянин і єврей. На столі з'явився чай і, звичайно, «до чаю». Невдовзі цікавість привела до нас сусідів: Мойсея Блязера, Муся Штарка, Весту Вайсман, братів Желязних, ще когось. Стали говорити всі нараз. Наша домовласниця Вайсман з трепетом запитала, чи правда, що совєтська влада забиратиме будинки. Комісар весело примружився і відповів: «Пролетарська влада не будинки забирає, а їх жирних власників». Коли напруга розмови трохи спала, хтось заговорив до політрука на їдиші. Той спочатку сердито відмовчувався, довго удавав, що не розуміє, але, мабуть, знайшлися потрібні слова, бо політрук раптом засміявся і відповів. Слово за словом, Мусьо забрав політрука до себе на окрему балачку. Залишилися бійці без пильного «всевидящего» ока. Рудий походив з московської глибинки, української мови майже не розумів і безнастанно, заважаючи розмові, перепитував. Подоляк шепнув батькові, що незле було б для святого спокою «кацапа» напоїти. Делікатне завдання поклали на досвідчених у таких справах братів Желязних. Брати виправдали сподівання.
Вони напрочуд легко знайшли з рудим спільну мову, заманили його до себе на квартиру і небавом, не випускаючи з рук чарки, він міцно спав, поклавши голову на стіл.
Отак батько нарешті залишився з подоляком наодинці, чого він з самого початку прагнув. Мати поралася біля кухні, а я принишк, роблячи вигляд, що зайнятий грою «каро» (гра типу кубика-рубика). Чоловіки заговорили про колгоспи, ще там про щось. У розпалі розмови батько став покусувати нижню губу — вірна ознака, що готується поставити важливе запитання. І він запитав:
— Чи то правда, що на Великій Україні в тридцять третьому році багато людей померло з голоду?
Подоляк від тих слів сильно знітився, перевів погляд на образи (ікони), на портрет Шевченка і, перехиливши чарку, тихо відповів:
— Пів-України померло. Виморили б усіх, але спохватилися, що не стане кому обробляти землю.
З
— Як могли люди покірно, мов вівці, допустити до такого?
— Поживете, побачите, — похмуро відповів подоляк і глянув зболілими очима.
Треба сказати, що тодішні українці зі східних областей — «східняки», потрапивши до оселі «західняків», раптом опинялися у приворожливій атмосфері патріотизму і релігійності, про яку мали тільки дуже неясне уявлення і про яку їхнє щире українське серце таємно мріяло.
Наступного дня зайшов до нас Мусьо. Виглядав він пригаслим. «Ми досі жили в державі», — повідав Мусьо, — де дозволено було все, що не заборонено законом. А тепер живемо в державі, де заборонено все, крім того, що наказано». Батько ще не раз повторював ці Мусьові слова.
8
З Мостиськ — районного центру на трасі Перемишль — Львів, де, як звичайно в галицьких містечках, більшість населення становили євреї, до нас приїхав далекий родич — молодий парубок на ім'я Павло. Восени 1939 року мав Павло оженитися, але через несподіваний вибух війни весілля, зрозуміло, довелося відкласти. Як тільки загальна ситуація більш-менш унормувалася, Павло дістався Львова дещо придбати собі на шлюб. Далі відкладати весілля не хотів і, як твердив, уже не міг. Відзначався Павло талантом до лицедійства та веселим характером, Якби не фізична вада — одне око мало зиз (косоокість), що, до речі, врятувало Павла від військової мобілізації, то, можливо, мав шанс потрапити на театральну сцену. Павло не вперше продемонстрував нам виставу одного актора і ми провели чудовий вечір, спілкуючись із ним. Він, досягаючи потрібного комічного ефекту, зобразив в особах польських офіцерів, які в перший день війни бундючно горлали: «Завтра будемо в Берліні», а вже на другий — ховалися перед всюдисущими німецькими літаками в бур'янах і по селянських городах. Заспівав нам Павло і новомодну пісеньку — оперативний відгук на воєнні події. Із цієї популярної тоді серед українців народної пісні мені запам'яталися декілька строф:
Німецькі бомбовці над Львовом гуділи, Польські офіцери в капусті сиділи. У неділю рано сталася новина: Розпалася Польща на дві половини, Одну половину взяли собі німці, Другу половину — червоноармійці. — Чи ви, ляхи, спали, чи ви в карти грали, Що ви свою Польщу на війні програли? — Ми спати — не спали, ми в карти не грали, Як під'їхав німець, ми страшно тікали. Світи місяченьку, скоса на Варшаву, Бо вже вража Польща навіки пропала.Оповів нам Павло, вже серйозним тоном, про свої враження від німецької армії, яку мав нагоду спостерігати зблизька. Мостиська належали до тієї частини Галичини, яка в ході німецько-польської кампанії потрапила під короткочасну окупацію вермахту. Згідно з домовленостями Гітлера — Сталіна, після 17 вересня німці стали звідти відходити на демаркаційну лінію за річку Сян.
У Павлових словах, а точніше, в низці оповідей про бойовий вишкіл, організованість, технічну оснащеність німецької армії звучало беззастережне захоплення. Він показав, знову ж в особах, як браві німецькі солдати, зламавши польський опір, захопили Мостиська. В його показі польські вояки виглядали розгубленою отарою овець, а німці, із закоченими рукавами, — вмілими пастухами, які сумлінно виконували свою роботу. «У них такий шик, такий спосіб воювати, — розповідав Павло, — йти у бій із закоченими рукавами. Німецькі солдати — всуціль молоді, дужі юнаки, — продовжував Павло, — хлопці — веселі, красиві. Армія — повністю моторизована. Навіть піхота їздить на машинах. Крім того, силенна кількість мотоциклів, танків, бронетранспортерів і авіації. Постачання у них працює як годинник. Німецькі солдати всім вдосталь забезпечені, нічого не забирають від населення».