«Шоа» у Львові
Шрифт:
Відразу за Оперним театром, там, де зараз торговий центр «Добробут», раніше знаходився головний ринок міста — Краківський. Із західного боку до ринку прилягав квартал старих непривабливих будинків, розташованих так тісно, що створилися вузенькі вулички. Війна і час зруйнували десь третину з них, щоправда, без відчутної втрати для краси львівської архітектури. Перші поверхи тут займали суцільно, одна поруч з іншого, невеличкі мануфактурні крамниці, товар яких призначався, головним чином, для сільського споживача.
Після того, коли селянки продали або здали перекупкам свої продукти, вони полюбляли, як то жінки, заглянути сюди, в текстильний квартал, щоб подивитися на якісь новомодні фасони або купити собі потрібні обнови. В ярмарковий день на порозі привітно відчинених крамничок стовбичили молоді єврейські хлопчаки, зазиваючи покупців. З безпардонною настирливістю
Ті енергійні бородаті євреї в ярмулках з крамниць текстильного кварталу вартували справжніх академічних дипломів за блискуче знання українських діалектів та української етнографії, не кажучи вже про менталітет. Це вони за малопомітними, дрібненькими фонетичними відтінками мовлення та деталями одягу навдивовижу точно вгадували, з якої конкретно місцевості походить та чи інша селянка, і починали жваво розмову з покупницею саме тією говіркою, яку вживали в її селі. Почувши з уст чужої людини слова рідної мови в звичній домашній артикуляції, вражені селянки втрачали прикметну їм пильність і витягали з-за пазухи гроші. На той випадок, коли жінка встигла вже десь по дорозі розтратити зарібок і лишень сумно, споглядаючи на барвисті тканини, розводила руками, продавець не впадав у відчай. Визначивши безпомилково, з якого підльвівського села походить клієнтка, наприклад зі Звенигорода, Черепиня чи Шоломиї, крамар, щоб остаточно приголомшити селянку своєю обізнаністю, ще й називав їй прізвища тамтешніх парохів: Роздольського, Цебрівського чи Гайовського, і без жодних формальностей відпускав товар у кредит на вагоме слово «бігме». Про дату повернення боргу домовлялися за прийнятим у селах церковним відліком часу: на Першу Пречисту, на Петра, на Спаса. Так у текстильному кварталі українсько-єврейські контакти набирали характеру правдивої мовної гармонії з обопільною вигодою. На жаль, лише там. В Галичині не витворився тип українського єврея, так як він утвори вся в польському, російському, німецькому, угорському чи румунському середовищі. Хоч з українського боку в Галичині, і це слід підкреслити, здавна робилися наполегливі спроби порозуміння та зближення, про що є беззаперечні докази і про що ще йтиме мова.
12
До війни на відносно короткому відрізку Клепарівської вулиці — від її початку до муру старого єврейського цвинтаря -жваво торгували аж сім продовольчих крамниць. На прилеглих магістральних вулицях — Казимирівській та Янівській -продовольчих крамниць було значно більше. Отож, у потенційних покупців з нашого кварталу, зосібна наших домогосподарок, нерідко виникав клопіт з вибором крамниці.
Найчастіше мої батьки ходили, іноді посилали мене самого, робити закупи, як тоді говорилося, до склепу (магазину) старого Гальперна. Влаштовував їх і ввічливий господар, і вибір товару, і, мабуть, подобався затишний інтер'єр крамниці. На одвірку вхідних дверей висів латунний дзвінок, і коли відвідувач натискав на клямку, штовхаючи двері, звучав веселий, мелодійний передзвін. На цей сигнал із глибини житлових кімнат, що містилися позаду крамниці, з'являвся з хитруватою купецькою усмішкою балакучий Гальперн, який з постійними клієнтами не забував перекинутися однією-другою парою фраз про життя-буття. В його крамниці панувала мила старосвітська солідність. І вкритий мідною бляхою прилавок, і відполіровані тривалим ужитком дубові полиці, і настільна вага із завитками старомодного литва, і навіть приємний, як згадую, просякнутий цинамоном, гвоздикою, ваніллю та іншими прянощами, настояний запах — все це свідчило, що торгують у цьому приміщенні не одне десятиліття, що крамниця існує тут здавна, ще з дев'ятнадцятивічних австрійських часів. І справді, старожили пам'ятали ще батька Гальперна
Для навколишніх мешканців не було таємницею, що Гальперн не дотримується державних торговельних приписів -торгує цілодобово. Після шостої, коли крамниці замикалися, обізнаним людям можна було потрапити до Гальперна з «чорного» ходу, через браму, і купити з-під поли невідкладно потрібний продукт. Щоправда, за трохи вищу ціну. Знайомим клієнтам Гальперн, як, зрештою, й інші крамарі, давав у кредит. Взагалі клепарівські продавці і покупці, взаємно зналися особисто настільки, що між ними зав'язувалися мало не приятельські стосунки.
Налагоджену роками, широко розгалужену і зручну торговельну мережу Львова совєтська влада зруйнувала вщент за якихось два-три місяці.
Приватних власників замінила анонімно бездушна державна система під назвою «Міськхарчоторг». Малі продовольчі крамнички отримали дивну для галицького вуха назву «бакалія», а великі — «гастроном». Не для вигоди населення, а для вигоди бюрократів «Міськхарчоторгу» незабаром шляхом об'єднання крамничок проведено велике укрупнення. Нещадна та необдумана кампанія таких заходів поглинула всі торговельні заклади Клепарівської вулиці. З тих пір до сьогодні тут немає жодної продовольчої крамниці. Хоча, либонь, скоро знову появляться.
Новий режим наказав продавцям торгувати за старими цінами. В грошовому обігу до грудня 1939 року паралельно обертались знецінений польський злотий і радянський рубель, що створювало вигідний для прибульців зі сходу валютний паритет. Купці, які добре зналися на фінансах, відразу збагнули, що за старими цінами торгувати зовсім невигідно, — єдиним виходом для них було причаїтися або самоліквідуватися.
Мойсей Блязер оповідав татові, як до його скромної мануфактурної крамнички (полюбляв казати: «до мого інтересу») вийшов випадково офіцер, чи то пак командир Червоної армії. «Командир, — розповідав Блязер, — дивився на викладений товар з таким захопленням, наче дитина на цяцьку. Коли я назвав цілу метра вибраної ним тканини, він аж затрясся, вигрібаючи з кишені без останку все, що мав. Придбав він на свої гроші цілий сувій — всі сорок метрів!
Таких покупців у мене ще не було. За часинку прибігло ще двійко командирів з новенькими рублями в руках. Стали купувати ти мої тканини теж не на метри, а на сувої.
Еге, щось тут не так, — стурбовано звірявся татові Блязер. Це не схоже на торгівлю, а радше на рабунок. Я, буцімто, — на обід, враз зачинив крамницю на замок. Гадаю наразі інтерес прикрити, товар притримати, а найпевніше — заховати».
Блязер довірливо попросив мого батька допомогти йому перевезти текстильний товар з крамниці до своєї квартири.
Совєтські військові старшини та наслані чиновники, що хмарою наїхали до міста, в перші тижні, наче хорти, гасали по львівських крамницях, викуповуючи все: ювелірні вироби, тканини, шкіру, одяг, взуття, годинники, фотоапарати, меблі. Словом, геть усе — включно до ґудзиків і швацьких ниток. Ті, вищих рангів, і енкаведисти отоварювалися прямо на львівських торговельних базах. Знаний тодішній випадок, коли відомий «русский писатель» Олексій Толстой спеціально примчав до Львова отоваритися на базі чоловічими костюмами. Вочевидь, що далеко не за повну їхню вартість. Траплялися також такі приїжджі покупці, які заявляли ошелешеному господареві «Купую все, що маєте в крамниці». За такої ситуації збентежені власники стали масово приховувати товар, хоч за утаювання влада погрожувала карою. Гальперн теж сховав свій товар тобто переніс його через поріг торгового залу до житлових кімнат. За доносом недоброзичливців міліція провела у нього трус. Гальперна як спекулянта за знайдений його ж власний товар показово засудили на чотири роки ув'язнення. Зважаючи на вік, такий присуд був рівнозначний смертному вироку Ось так пропав старий Гальперн з Клепарівської.
Восени 1939 року у Львові забракло продуктів першої потреби, зокрема цукру. Біля крамниць утворювалися черги до ста і більше метрів завдовжки. Мені тоді довелося гартуватися і призвичаюватися до радянського способу торгівлі та життя у тих довжелезних чергах за цукром. Незабаром через відсутність муки виникли катастрофічні перебої з хлібом. Не стало м'яса, масла, молока. З тієї нагоди і пори походить гіркий анекдот що з російської азбуки треба викинути літеру «м», бо для однієї махорки не варто тримати цілу букву. Тоді поширився й інший анекдот східноукраїнського походження про поїзди, що возять вантажі між Україною і Росією. Той поїзд, що везе з Україні вантаж, натужно промовляє басом: «Везу хліб і сало, хліб і сало». Поїзд з Росії крикливо тарахкотить скоромовкою: «Табак-спічькі, табак-спічькі».