«Шоа» у Львові
Шрифт:
Коли вияснилося, що виселити всіх українців до Сибіру не вдасться, Москва вирішила застосувати випробуваний спосіб боротьби з українством — голодоморний погром. Навесні 1946 року Москва спустила Україні заздалегідь нереальний заготівельний план зернових (400 мільйонів пудів). Виконуючи наказ Кремля, республіканські органи з весни 1946 року розпочали «битву за врожай». Було наголошено, що «партія оцінює роботу кожного комуніста за тим, як він бореться за виконання хлібозаготівель». Колгоспи мали не тільки повністю виконати план заготівель, а й повернути державі всі борги за минулі роки.
Восени 1946 року розпочався голод. Коли в Україні голодомор косив
Показовий той факт, що провести голодомор на територіях, контрольованих збройними відділами УПА (Галичина, Волинь), совєтській владі не вдалося. Тут ніхто з голоду не помер. У директиві крайового проводу ОУН з приводу голодомору вказувалося: «Звертаємося до членських кадрів тримати твердий курс і ініціативу в справі надання допомоги братам зі східних областей. Поділімося усім, що в нас є». І люди ділилися. Так, УПА в 1946-1947 роках врятувала мільйони життів, що історики «совєтської» виучки сором'язливо тримають в секреті донині. Зате спішать приписати УПА винищення «багатьох ґетто».
Голда Меїр застерігала вільні демократичні суспільства, що їм нелегко збагнути проблеми бездержавного народу. «Вони не можуть навіть уявити собі, що означає належати до народу, якого саме право на існування стоїть під знаком запитання». Складається враження, що ці мудрі слова Голди Меїр деякі єврейські автори чомусь зовсім забувають, коли йдеться про боротьбу бездержавного українського народу за свою свободу, за саме право на існування.
68
На алеї Личаківського парку, що по прямій розташований близько від Лисинич, восени 1943 року мій товариш Павло несподівано запитав мене, чи я відчуваю сильний смердючий сопух.
— Який ще сопух? — здивувався я, не розуміючи до чого він хилить.
— Смердить повітря, — уточнив Павло.
— Нічого такого не відчуваю.
— А ти принюхайся, — наполягав товариш.
Я потягнув носом, крізь гіркотний зів'ялий аромат осіннього парку відчув ніби якийсь сторонній, нудотний запашок, Він нагадував мені запах пороху. Після фронту покинуті в'язанки артилерійського пороху довго валялися у нашому кварталі. Ми забавлялися тим, що робили з подовгастих макароноподібних порохових трубочок самодіяльні феєрверки. Домашні господині безстрашно вживали ці чорні трубочки для розпалювання кухонних плит. Порох горів сильно і блискавично.
— Помиляєшся, чути не порохом, а радше, як на мене, несе гнилим сміттям. — Німці опалюють трупи розстріляних людей. Весь Львів про це говорить, а ти нічого не знаєш, — докоряв Павло.
Справді,
Потім ми дізналися, як це робилося. Із ям масових поховань трупи витягали на поверхню і складали рядом. На них клали поліна сухих дров і перекривали знову верствою трупів — так настеляли верства за верствою упереміш аж до висоти другого поверху. Після того величезну гекатомбу поливали соляркою або бензином і підпалювали. З тисячі трупів залишалося п'ять відер попелу. Зібраний попіл пересіювали, шукаючи золоті каблучки і зубні коронки, а потім розвіювали з вітром по лісі. Дим від спалюваних трупів, при відповідній атмосферній ситуації, не раз накривав околиці міста. Вважалося, що на цьому гестапівська машина смерті не зупиниться.
Ніхто не міг, звичайно, знати зміст секретного плану «Ост», який передбачав цілковиту германізацію Галичини, проте навіть прості львів'яни здогадувалися, що гітлерівці виношують зловісні наміри щодо автохтонної галицької людності. Поширена окупаційна приповідка: «Німці жидами зачинять, а нами (тобто українцями і поляками) замісять», — восени 1943 року стала грізною реальністю. У жовтні в дистрикті Галичина спеціальним оголошенням запроваджено надзвичайний стан і введено особливі судові трибунали. Одночасно запроваджено варварську систему заручників. Складалося враження, що таки гестапівська машина терору, покінчивши з євреями, взялася за українців і поляків.
Схвильовано, перебиваючи один одного, вуйко Камінський разом з дружиною Зоською розповідали нам, як на Стрілецькій площі (тепер Данила Галицького), де вони мешкали, в тому місці, звідки починається пагорб Високого замку, німці публічно розстріляли вісім заручників. Трупи лежали на вулиці цілий день аж до вечора. Трапилося це четвертого листопада, І була це перша публічна екзекуція неєвреїв у Львові. Жертвами були як українці, так і поляки.
— Кляті шваби прагнуть людей застрашити, — ствердив вуйко.
— Німці збираються знищити нас так само, як вони знищили євреїв, — бідкалася тітка Зоська. Подібну оцінку екзекуції висловлювали сусіди і знайомі. У наступні дні на цій же Стрілецькій площі показово розстріляли ще дві партії заручників. Так німці відновили в Галичині середньовічний звичай привселюдних екзекуцій у центрі міста, від яких європейські країни, ґрунтуючись на християнських моральних засадах, давно відмовились (у деяких мусульманських державах і Китаї вони тримають донині). Виконання смертної кари, за вироком суду, має відбуватися лише в межах тюремної забудови, а не публічно.
Хвиля гестапівського терору наростала як у Львові, такі на периферії. Щоб сильніше нагнітити жах, залякати і паралізувати спротив населення, по місту розліпили афіші з оголошеними прізвищами наступних заручників, призначених на смертну кару. Мали афіші блідо-рожевий колір і здалеку кидалися у вічі. Львів'яни читали ці кров'яного відтінку списки смерті мовчки, з траурною шанобливістю. В афішах зазначалося ім'я, прізвище, рік народження жертви і причина страти. Постійно фігурували дві причини: «За приналежність до недозволених організацій» (малося на увазі ОУН і АК) і «за переховування євреїв». Стосовно другого «злочину», то гітлерівці знали, якщо вони діятимуть так, як в окупованих Франції, Голландії або Норвегії і не застосовуватимуть драконівських методів, люди заховають від них половину галицьких євреїв.