«Шоа» у Львові
Шрифт:
— Навіщо вам це потрібно, — говорили, — коли існує вироблена польська термінологія. Користуйтеся нею, хто вам боронить?
Ніхто, до слова, не боронив полякам користуватися набагато досконалішою сусідньою німецькою термінологією, але чомусь вони цього не бажали. Заперечення української наукової термінології випливало з ворожого ставлення до української мови, а це, в свою чергу, — з негативного ставлення до самого факту існування українського народу.
Наприкінці анатомічної екскурсії учень нашого класу Романишин, або просто Ромашка, що відзначався начитаністю, раптом запитав:
— А чому «Скляна людина» є безстатевою?
Усі глянули — справді модель не мала жодних статевих ознак. Лікар посміхнувся, щось попросив
На відміну від минулорічної, на сьогоднішню виставку зібралася малочисельна групка учнів. Останнім часом школа помітно спорожніла. Місяць тому, в лютому, фронт докотився аж до Бродів. Ніхто не мав сумніву, що він невдовзі дійде до Львова. Вермахт вже другий рік поволі відступав на Захід. Німецьке командування твердило, що відступає планово і організовано, зате, як казали дотепники, невпинно. Через Львів, як тільки починалися сутінки, безперервним ланцюгом котилися вантажівки армійських обозів. Вермахт, як поранений звір, відповзав на Захід.
З кінця січня ми навчалися не в своєму шкільному будинку, а в тісному пристосованому приміщенні колишньої поштової філії. Відступаючі війська займали у Львові нові й нові громадські будівлі, зокрема всі школи. Німецьке армійське командування виселяло мешканців з гарних будинків і забирало їх під військові штаби. Ті, хто пам'ятав сорок перший рік, казали, що складається враження, ніби на Захід відступає більше військ, ніж тоді марширувало на Схід. Ще казали — німецькі солдати змінилися, вони втратили віру в перемогу і виглядають явно втомлені довгою війною.
Десь тими днями моя мама зустріла Катерину Офман, яка зі смутком розповіла, що фольксдойчі змушені покинути небезпечний Львів. «Сюди ймовірно знову прийдуть большевики», — скаржилася Катерина. Тоді ж зі Львова тікало в світ за очі чимало звичайних цивільних мешканців. Хто тікав перед большевиками, а хто просто боявся бомбардувань і перспективи вуличних боїв. Ширилися панічні чутки, що внаслідок запеклих вуличних боїв місто Тернопіль стерто з лиця землі, і така ж доля чекає Львів. Ритм життя міста був тривожний.
Ми крокували за Шерстилом на виставку, як курчата за квочкою, і вийшли на вулицю Коперника. Вулиця була заповнена збудженими пішоходами, виднілося багато військових.
Відчувався нервовий передфронтовий настрій. Біля вхідної брами палацу Потоцького білів великий картон з написом: «Світова жидівська пошесть». Меншими літерами уточнювалося: «Велика мандрівна виставка». «Оттакої!» — сказав хтось з учнів розчаровано.
Безлюдне подвір'я палацу виглядало дивним, бо зазвичай при вході до приміщень масових імпрез збираються групки цікавих. Безлюдним виявився також вестибюль палацу і, що зовсім нас вразило, не було ніяких відвідувачів у залах, де розгорнуто експозицію виставки. Як пізніше ми довідалися, львів'яни дружно бойкотували антисемітську виставку. Лише школярську молодь сюди приганяли примусово. З тієї причини батьки висловлювали протести, зокрема через те, що виставка мала антирелігійний присмак: потроху висміювався Старий Завіт.
Сама виставка складалася зі стендів з фотографіями і діаграмами. У кутку великого бального залу палацу Потоцького стовбичив манекен у ріст людини, в молитовному талесі з карикатурно вип'яченими семітськими рисами. Манекен мав усередині пружинний стержень, і коли нудьгуючий охоронець, щоб нас забавити, його штовхнув, то манекен став розхитуватись. Шерстило підвів нас до того стенду, де експонувалася фотографія шефа ГПУ — НКВД Генріха Ягоди і підручного Сталіна, члена політбюро Лазаря Кагановича.
— Ось цей, — вказав він на Ягоду, спочатку знищив українську інтелігенцію — мозок нації, а потім у 33-му році разом з Кагановичем, — він вказав відповідну фотографію, — організував штучний голод, від якого загинуло
— Навіщо це зробили? — запитав Ромашка.
Шерстило не вмів до ладу відповісти. Подібні звинувачення в організації голодомору 33-го року євреями чув я потім не раз. Дехто зараз про це нерідко пише. Робиться це для того, щоб збаламутити історичну правду, приховати дійсного злочинця, а ним є не хто інший, як московський імперіалізм смертельний віковічний ворог українського народу. В криміналістиці ще з римських часів існує відоме золоте правило, яке уможливлює відшукати справжнього винуватця злочину. Звучить воно латиною: «Cui bono?», тобто: «Кому на користь?» У чиїх інтересах? Після голодомору до спустошеної України переселилося, кажуть, понад п'ять мільйонів росіян. Відтоді село, що досі, незважаючи на столітні російські утиски, залишалося непорушним бастіоном української мовної стихії, розпочало катастрофічно обмосковлюватися. Московський імперіалізм, який ставив і ставить донині своєю метою шляхом винищення, депортації, лінгвоциду і асиміляції ліквідувати український народ, прикривається традиційно жупелом антисемітизму, згідно з приповідкою, — «наводить тень на плетень».
70
Впродовж довгих століть Львів прикрасили чимало храмів різних конфесій. Проте, як неможливо собі уявити Рим без собору Петра, Париж — без Нотр-Дам, Київ — без Софії, так і місто Львів немислиме без собору св. Юра, перлини східноєвропейського бароко. Щодня, кваплячись на навчання, я переступав поріг цього Божого Дому. Зліва, в глибині господарського подвір'я, стоїть будинок, у якому тоді розташовувався навчальний заклад Товариства «Рідна школа» ім. Б. Грінченка. З боку собору подвір'я відділяє масивна будівля Галицької Митрополичої Курії, а від площі св. Юра — довга одноповерхова споруда, в якій колись були митрополичі конюшні, а згодом — гаражі, — склади та комірка садівника. В одному з тих приміщень зберігалася й старовинна карета часів, напевно, митрополита Сембратовича, в іншому — вилискував нікельованими деталями новенький «Форд». За комуністичного режиму ці комірки навмисне, щоб десакралізувати святоюрський ансамбль, перетворили в житлові квартири, а в будівлю курій, де раніше мешкали заслужені крилошани і каноніки, поселилися сім'ї московських попів та інших пожильців. Щоб остаточно оплюгавити сакральне місце соборного ансамблю, большевики побудували на церковних грунтах у підніжжі святоюрської гори цирк.
Семикласна школа ім. Б. Грінченка вважалася жіночою, але до молодших класів набирали також хлопців. Вікна навчального закладу виходили з одного боку на Городоцьку вулицю, а з другого — на прямокутник господарського подвір'я.
Школярі на перервах так затоптали його, що воно стало схоже на очищений тік. З нашого класу було добре видно подвір'я і дерев'яні ворота, які ведуть до святоюрського саду. На воротах висів масивний замок. Згодом садові ворота ретельно пильнувала озброєна варта, оберігаючи радіовежі «глушилок».
Доглядав святоюрський сад немолодий уже садівник. Він не розлучався з металевою тачкою, лопатою і страхітливих розмірів ножицями. Погожої днини, у полудень, в сад вивозили в інвалідному кріслі-візку митрополита Андрея Шептицького. Перед тим, як мав з'явитися владика, садівник широко відчиняв дерев'яні ворота і застигав у напруженому чеканні. Це було для нас знаком — ми припиняли лекцію і разом з учителькою припадали до вікон. Затамувавши подих, спостерігали, як двоє монахів-послушників котили на високих гумових колесах інвалідне крісло з митрополитом і зникали в глибині саду. Незабаром вони поверталися, залишивши митрополита наодинці. Під воротами, ніби на варті, залишався лише садівник. Через якусь годинку послушники відвозили кир Андрея назад. Декілька разів, заходами нашої незабутньої вчительки Олени Дубової, садівник дозволяв нам зазирнути у сад, коли там відпочивав митрополит.