«Шоа» у Львові
Шрифт:
До кінця свого життя тітка Юстина, переповідаючи цю історію, кожен раз гірко плакала.
Розлючені опором німці вбивали на території ґетто всіх євреїв без розбору, де б вони їх не зустріли. Після закінчення ліквідації ґетто, оголосили місто Львів «вільним від євреїв» («judenfrei»). А після ліквідації у листопаді 1943 року Янівського лаґера бриґадефюрер СС Кацман оголосив місто Львів «Judenrein»), тобто чистим від євреїв.
66
Я стовбичив на вулиці Городоцькій поблизу кам'яниці, де жив мій товариш Павло Матіїв. Напередодні ми з ним домовилися тут, на вулиці, вранці зустрітися. Якраз навпроти Павлового будинку виднілася головка брама найбільшої у
Цього ранку вулиця Городоцька виглядала спорожнілою. Десь-не-десь швидким темпом заклопотано пробігали цивільні перехожі, з легким шумом гумових коліс зрідка проїжджав військовий автомобіль, дзеленчав одинокий трамвай. Поза тим на вулиці панували тиша і спокій, які важко уявити сучасним мешканцям бурхливо вируючої Городоцької. Непомітно з гори вулиці з'явилася група приблизно з двадцяти чоловіків, що жвавим кроком пряму вали до центру міста, вишикувані в колону по троє в шерензі. Збоку тротуаром ішов їхній командир. Молоді, стрункі чоловіки в однакових чорних робах, в однакових головних уборах скидалися здалеку на якесь військо. На львівських вулицях часто можна було тоді зустріти військові частини в розмаїтих одностроях, включно з мальовничою формою донських козаків, що перебували на німецькій службі. Але це не було військо. І усміхнений фельдфебель у пілотці набакир, що супроводжував колону, не був їхнім командиром, а чимось більше.
Змарнілі, пригаслі обличчя, на яких лише іскрилися великі смутні очі, та позначки на одежі свідчили, що це — євреї. Я скорботно прикипів на місці, пильно вдивляючись у кожну постать з надією побачити серед них знайомого: може, Блязера, може, Муся, може, ще когось… Від в'язнів віяло холодом: я знав, як і всі львів'яни, що ці люди роковані на загибель. Відчувалося, що голод, знущання і кістлява смерть постійно заглядає їм у вічі. А тому споглядали вони відчуженим, невидющим поглядом прямо перед собою, ніби перебували десь в іншому вимірі. Один із них, проте, глипнув у мій бік, і його уста на мить розхилилися у журній усмішці. Він несподівано підбадьорливо підморгнув мені, мовляв, не розпачай, не хорони нас передчасно.
Коли колона порівнялася з брамою казарми, німецький конвоїр, молодецько поправивши пілотку, тихим голосом скомандував:
— Singen.
В колоні наступило хвилинне сум'яття, мабуть, не всі розчули команду і фельдфебель нетерпляче повторив голосніше:
— Singen!
І євреї заспівали. Дзвінко, дружно, злагодженими голосами. Відомо — євреї, як і українці, співати вміють. Співали на мотив польської військової пісеньки з відповідно пристосованим текстом. Наскільки можна судити, був це марш Янівських лаґерників. За непристойним, батярським приспівом ховався трагічний зміст буття людей, призначених на страту:
Му chlopacy jacy-tacy Z Janowskiego lagru pracy. Robie kaza — je's'c nie daja I codziennie nas strzelaja. Rano kawa, wiecz'or kawa, A bodaj to krew zalala. Z tego kutas nie chce sta'c, h… ci w dupe, kurwa ma'c! Jak wyciagna cie z kolumny, Nie potrzeba tobie trumny, P'ojdziesz na Piaskownie spa'c, h… ci w dupe, kurwa ma'c! Nasz Kolanko chlop morowy, Ma karabin maszynowy, IВони проспівали ще кілька куплетів, але колона настільки віддалилася, що я вже їх не розчув.
Довго я стояв непорушно під враженням від маршу єврейських в'язнів Янівського лаґера смерті.
Не раз потім, знову і знову згадуючи цей епізод на Городоцькій, я все більше переконувався, що народ з такою незборимою силою духу, який в обличчя смерті зуміє весело кпити і зі свого трагічного становища, і зі своїх катів, — безсмертний, всупереч усяким спробам його знищити. Мені постійно пригадувалася у тому зв'язку відома з історичних свідчень і опису Гоголя козацька іронія в обличчя смерті, яка дозволяла з погірдливою усмішкою моральної вищості дивитися на свого ката.
67
Розглядаючи трагічну долю львівських євреїв у роки Другої світової війни, Еліяху Йонес, щоб вкотре підкреслити вину українців, не оминув увагою дивізію «Галичина», солдати якої, за його словами, нібито брали участь у винищуванні євреїв. Розповсюджені твердження про участь дивізійників у придушенні повстання варшавського ґетто (квітень — травень 1943 року) або про їхню участь в антиєврейських акціях в ґетто на території Галичини ніяк не узгоджуються з реальним календарним перебігом подій. Адже, нагадаємо, у жовтні 1943 року, коли дивізія «Галичина» тільки-но почала формуватися у навчальних центрах Сілезії, окупаційні власті оголосили місто Львів «очищеним від євреїв» — «юденрайн». Перед тим, у липні 1943 року, на всій території Галичини були ліквідовані так звані «юлаги» (єврейські лаґери), а їхні в'язні — знищені. Таким чином задумана і здійснена гітлерівцями «Акція Райнгард» з винищення євреїв була завершена в Галичині влітку 1943 року. Особовий склад дивізії перебував у навчальних таборах до кінця 1943 року.
У другу неділю липня 1943 року, напередодні Дня святих апостолів Петра і Павла, наша близька родина традиційно зібралася відзначити іменини мого батька, якого звали Петром. Приїхав старший батьків брат Михайло і прийшов «на Петра» син другого брата — Олекса. Стрийко Михайло повних чотири роки воював в австрійській армії у Першу світову війну, побував у нелюдському, голодному італійському полоні і звідти набрав твердого переконання, що український народ здобуде свободу і незалежність лише шляхом збройної боротьби. Його тісні пов'язання з «організованими націоналістами», тобто з ОУН, не становили для родини таємниці. Молодший, Олекса, — висококваліфікований столяр за фахом — відзначався тверезою оцінкою політичних подій. Батькові подобалася його мудра розважливість.
Коли слова вітання закінчилися і за скромним святковим столом, де на десять душ припадала одна пляшка саморобного вина, розпочалися мляві балачки, Михайло і Олекса повернули розмову на оголошений з великим пропагандивним тріском у травні набір до так званої «Стрілецької дивізії СС Галичина». Тема ця зворохоблювала всеньке галицьке суспільство. Українська молодь Галичини, говорилось, опинилася на роздоріжжі, маючи на вибір три дороги: або зголоситися до дивізії, або, дочекавшись приходу большевиків, йти до Червоної армії, або податися до УПА.
І стрийко Михайло, і Олекса висловились одностайно проти зголошення до дивізії.
— Тепер, коли війна вже програна, — обурювалися вони, — німаки раптом згадали про українців і надумали забирати наших хлопців до свого війська, зрозуміло, в якості гарматного м'яса.
Стрийко Михайло наполягав, що ОУН категорично проти, щоб галицька молодь зголошувалася до німецької дивізії. «Патріотичний обов'язок молоді — йти до лав Української Повстанської Армії», — говорив він.
— Усі «в ліс» піти не зможуть, — зауважив скептично Олекса.