«Шоа» у Львові

Наконечный Евгений

Я погодився. Ми звернули на Вулецьку (тепер Сахарова) і зупинилися перед кварталом добротних конструктивістських кам'яниць на Каштелівці, які у Львові називають «типу люкс». Квартал починався на теперішній вулиці Б. Романицького, його перегороджував шлагбаум, біля якого стояв у шоломі з гвинтівкою німецький вартовий. Мій попутник сміло підійшов до вартового, щось зашварготів німецькою і потягнув мене за рукав. Так я несподівано опинився по тому боці шлагбаума. Мав я, мабуть, вкрай розгублений вигляд, бо ясноволосий розсміявся:

— Ти не знаєш: я — німець, а добре розмовляю польською, бо жив у Сілезії. Тепер розумієш, чому зі мною не хочуть грати у футбол. А ти якої національності? — запитав він.

Я сказав. Він став уважно мене роздивлятися.

—

В українців нечасто трапляються сіро-голубі очі, — зауважив він. — Взагалі ти расово мішаний тип, — додав, називаючи антропологічні терміни і даючи мені кваліфіковану расову характеристику.

Помешкання, до якого привів мене новий знайомий, вразило своїм люксусом. Довгий коридор, велика, зручна кухня, високі просторі покої, широкі вікна. Ванна з дзеркалами, викладена сніжно-білими кахельними плитками. Окремий чималий туалет. Підлоги вкриті грубими барвистими паласами, на стінах гарні килими. Писані олійними фарбами картини в бронзових рамах. То тут, то там сяючі візерунковими розписами «напольні» вази, скульптурна пластика. Зі стелі звисали багаті люстри, мінливо виблискуючи кришталем. Покої обставлені розкішними стильними меблями з дорогого заморського дерева. За склом масивного буфету — дорогий порцеляновий посуд, кришталеві чарки, пляшки з різними етикетками. У вітальні -концертний рояль.

У хлопця була окрема власна кімната. Крім берлінської залізної дороги, справді цікавої, з мостами, переїздами, віадуками, тунелями, депо, мав він чудовий конструктор, з якого можна було виготовити майже все: автомобіль, літак, вантажний кран і багато інших цікавих речей. Під час показу всіх тих технічних чудес я мимоволі штовхнув двері до сусідньої кімнати і зазирнув.

Хлопець підбіг до мене і застеріг: туди не можна, це — кабінет батька. Я побачив через поріг великий письмовий стіл з телефоном і портретом Гітлера в металевій рамці. Поряд -великий ламповий радіоприймач марки «Телефункен», подібний до того, який у нас відібрали.

— Ламповий радіоприймач не можна дома тримати, — зауважив я.

— Татові можна, — усміхнувся хлопець.

— А де твій тато працює? — спромігся я на запитання. — У Ґестапо, — він махнув рукою в бік ославленої будівлі.

— Чого ж ти налякався, — розсміявся він, — Ґестапо страшне лише для большевиків і євреїв. Вони — вороги Райху.

Я знав, що це неправда. Ґестапо переслідувало всіх: і українців, і поляків. Микола Щур розповів нам недавно, що львівське ґестапо закатувало на смерть крайового провідника ОУН «Легенду». Його били так сильно і довго, поки не сконав. І ще я згадав тоді пересторогу батьків. Частину вулиці Бочковського, де тепер я жив, і частину сусідньої вулиці Дембінського займали вілли. Їх заселяли офіцери. В одній з вілл мешкав німецький генерал, там теж стояв вартовий. До генерала приїхали внуки, що парадувалися у формі «гітлерюгенд»: короткі штани, бронзового кольору сорочки, краватки, а при поясі фінські ножі. Якось ті німчики зачепили нашого товариша і побили його. Батьки з цілої вулиці застерігали своїх синів не наближатися до німецьких хлопців.

— Мені пора, — сказав я. — І так у тебе засидівся.

Гестапівський синок намагався мене ще затримати, але я вперся на своєму.

— Ну, гаразд, — сказав він, — я тебе проведу, інакше солдат не випустить. Мені буває скучно самому, — признався він, — я міг би з тобою дружити. Ти мені сподобався.

Біля шлагбаума він взяв з мене слово, що в п'ятницю о третій годині прийду знову.

Я дотримав слова. Але згодом. Якось у п'ятницю, коли на стіні трамвайного парку годинник показував третю годину (тепер цей корпус з годинником знесли), я згадав про свою обіцянку. Була пізня осінь 1945 року. Я завернув у знайомий квартал. Від шлагбаума не залишилося і сліду. Я впізнав будинок і зайшов у знайому браму.

— Тєбє каво? — грізно запитав мене озброєний міліціонер, що сидів на стільчику біля тумбочки з телефоном.

Я мовчки, тихенько причинив за собою браму.

З того дня у мене виникла думка, яка з плином часу переросла у тверде переконання, — у місті Львові існує розподіл

будинків якщо не за національністю, то напевне за мовною ознакою. Адже в усіх цих імпозантних австрійського періоду кам'яницях, де висота від підлоги до стелі сягає п'яти метрів, де багатокімнатні помешкання мають парадний і чорний входи, де є великі лазнички і туалети, а на сходових клітках дзеркала, — україномовні жильці ніколи не мешкали. Так характеризував мені ці квартири один знайомий єврей: «Повірте людині досвідченій, яка багато бачила, таких квартир не мають навіть московські міністри». І в тих модерних комфортних «люкс» — будинках з безшумними ліфтами, де квартири мають по сто і більше квадратних метрів, де на даху — солярій, а стінки між двома покоями можна, при потребі, розширити і утворити бальний зал, теж ніколи не мешкали україномовні сім'ї. Тим паче, — у комфортабельних віллах, розкинутих по південно-західній частині міста. Вже у процесі проектування, першопочатково, ці житла призначалися для багатих, забезпечених людей: для керівництва цивільної і військової адміністрації, для поліції і буржуазії. Серед цих категорій україномовних людей у Львові майже не було.

Змінювалися у Львові влади і переходили, мов естафетою, від одних окупантів до інших будинки, вілли, квартири. Найкраще наочно ця передача простежується з житлами працівників політичної поліції — основної опори тоталітарного режиму. Працівники польської «двуйки» втікали в 1939 році в світ за очі, покинувши напризволяще все, що нажили. У 1941 році чекісти, у свою чергу, покинули свої квартири і все, що в них було. Гестапівці в 1944 році теж покинули меблі, килими, шафи з одягом і взуттям, постелі, посуд і все решта. Але з німецькою акуратністю залишили тюрми порожніми, а камери прибраними.

61

Розташована у центрі міста вулиця Сонячна (тепер Пантелеймона Куліша) належить до найрухливіших львівських артерій, колись нею їздив трамвай. Забудована стильними сецесійними кам'яницями, Сонячна знаходилася поруч старого Краківського ринку та неіснуючого вже ринку Теодора (тепер тут клуб «Міленіум»). Здавна вулиця носила торговельно-діловий характер. За часів німецької окупації в кінці Сонячної, де височить арка залізничного мосту, починалося єврейське ґетто. Вхід і вихід звідти євреїв жорстко контролювали, а неєвреям заходити до ґетто суворо заборонялося.

Війна війною, але потреба здобувати хліб насущний гнала людей на ринки, аби щось там продати чи купити. На ту пору розташована близько центральних міських ринків Сонячна нагадувала розворушений мурашник. Численні перехожі поспіхом, зосереджено сновигали невпинно тротуарами. Вулиця гуділа від руху.

Одного пополудня 1942 року потрапив я на Сонячну з наміром дістатися площі Теодора. Невдовзі зауважив, що ритм вулиці, її повсякденна, нормальна пульсація чомусь порушена. Хвиля перехожих, що рухалися з центру вниз лівою стороною, в одному місці зупинялася перед якоюсь перешкодою, ніби плин води перед скелею, і розтікалася обабіч. Таким чином, багато людей переходило в тому місці на другий бік вулиці. Ті, що йшли знизу, там же притулялися до муру будинку і сповільнювали рух. Коли я наблизився до цього гальмівного місця, то почув застережливий шепіт: «Обережно, попереду суне «бомбовець». Чомусь словом «бомбовець» називали львів'яни німецьких жандармів. Їх боялися і люто ненавиділи. Взагалі німецькі жандарми відзначалися в Україні особливо дикою жорстокістю.

Я якось не розрахував, не сповільнив кроку, і перед і мною враз виросла спина німецького жандарма. Перебував жандарм на патрульній службі, при «виконанні», на голові — шолом, застібнутий ремінцем під бородою, на плечі- гвинтівка. Звичайно рядові німецькі солдати ходили по вулицях у пілотках без зброї, лише офіцери носили пістолі. Навколо жорстокосердного жандарма утворився своєрідний вакуум. Від перехожих його віддаляла невидима стіна страху та ненависті. На два-три метри перед ним, і стільки ж позаду нього, утворився порожній простір. Ніхто ближче не підходив. Перехожі оминали катюгу, щоб, борони Боже, не торкнутися: наслідки могли бути щонайгірші.