«Шоа» у Львові
Шрифт:
— Що ж ти з ними робитимеш? — запитав вражений німецький жандарм, що був на заставі за головного.
— Попробую частину лівих переробити на праві — «aus links nach rechts», — відповів смиренно Павло.
Німець сплюнув, поляки — «баншуци» розреготалися від такої глупої затії. Павло добре поставленим львівським балаком, від якого поляки розтанули, сказав, що може щось і вийде. «Баншуци» вмовили жандарма пропустити симпатичного львівського дивака, Павло тут же затаївся в кутику першого вагона І не показувався до кінця відправлення потяга.
А посадка тривала. Під її кінець до пропускного пункту підійшов
Павло був майстром оповідати житейські історії, що йому траплялися. Одна з них, пов'язана з вбивством євреїв, запам'яталася мені особливо сильно. Одного разу приїхав Павло десь з околиць Брюхович, де мав торговельного партнера на ім'я Іван, сильно опечалений. «Якими звірами бувають люди в наші часи, — розпочав вік свою розповідь. — Учора вранці до мого Івана зайшов поліцист з їхнього ж села. Односельчани мали поліциста за лиху людину. Ще до війни мав він певні кримінальні справи, не гребував злодійством. З приходом німців пхався до української міліції, але його туди не прийняли. Зате німці взяли з охотою його до своєї поліції.
— Бери три лопати і простуй за мною, — наказав Іванові поліцист.
— Взяв я лопати і пішов з ним, — вів далі Іван. — Прийшли на узлісся, коли дивлюся — до дерева прив'язані дві голісінькі жінки. Мали жінки безпорадний, жалюгідний вигляд. Видно, цілу ніч простояли прив'язані, в голоді і холоді. Поліцист пояснив, що це єврейки, які втекли з транспорту до лаґера. Німці перед вагоном роздягли їх, щоб не втікали.
— Я їх впіймав, — похвалився поліцист.
— Жінки жалісно скиглили, наче малі діти. Виглядали на матір і дочку. Поліцист відв'язав їх, вручив по лопаті і наказав копати. Одну лопату дав мені і теж звелів копати яму. Зопалу, розповідав Іван, — я взявся копати, але схаменувся і запитав -навіщо ми копаємо?.,
— Могилу для жидівок, — пояснив поліцист. — Німці наказали мені їх порішити самому.
— Не буду копати, — сказав я і кинув лопату.
Поліцист наставив на мене рушницю.
— Копай! — наказав.
Я перехрестився і сказав:
— Можеш мене застрелити, але для живих людей копати могили не буду. Я бачив, мав він охоту стрілити, але вдома знали, що він мене забрав і, мабуть, тому побоявся.
Старша єврейка знеможено повалилася, вона лише тихо плакала. Молодша стала на коліна, вся тремтить
— Пане поліцай, не вбивайте нас, ми вам нічого злого не зробили. Відпустіть нас, ми собі тихенько підемо.
У відповідь поліцист штовхнув її цівкою рушниці під ребро і гаркнув: «Копай яму, я тобі сказав!»,
— Я відійшов геть, — вів Іван, — став на віддалі за чагарниками і спостерігаю. Яма була плиткою і поліцист взявся сам за лопату, неохоче трохи покопав. Далі наказав жінкам лягти лицем вниз і двічі вистрелив. Закинув рушницю на плече і собі пішов. Я вернувся, щоб забрати лопати. Єврейки лежали з простреленими головами, в плиткій ямці. Висипав я їм там могилу, щоб дикі звірі не розносили людські кості.
60
До війни у Львові славилися три футбольні, або, як тоді називали, команди копаного м'яча: «Україна», польська «Погонь» і єврейська «Хасмонея». Коли вони грали між собою, то стадіони переповнювалися збудженими глядачами, ніби мають виступати національні збірні. Пам'ятаю, кожен раз, як футболісти «Хасмонеї» забивали супротивнику гол, розлягався шалений вереск і летіли радісно вгору чорні єврейські капелюхи. Коли гол забивала «Україна», то стадіон довгий час скандував. «Є, є, є!». Підбадьорювали свої команди вболівальники вигуками: «Україна» темпо!», або «Хасмонея» темпо!». Невдалі суддівські рішення коментувалися вигуками: суддя — «кальош» (калоша) і радили судді радше «канарків доїти», ніж займатися футболом. Війна припинила «великий» футбол у місті. Однак підлітки продовжували собі ганяти м'яч, надто вже приваблива ця гра для хлопчаків.
Проходячи вулицею Гербстштрассе (раніше Пелчинська, потім Дзержинського, тепер Вітовського) мимо теперішнього парку відпочинку ім. Богдана Хмельницького, я побачив, як хлопці грають у футбол. Тоді на місці парку був пустир. Вражений, я застиг на місці — давненько не бачив живого футболу. Грали дві команди підлітків, але в половинному складі: по шість польових гравців і воротарі. В одній з команд бракувало шостого гравця. До мене несподівано підбіг один з футболістів і запитав:
— Хочеш з нами грати?
— Хочу, — утішився я.
— То прилучайся!
Почав я захоплено ганяти м'яча разом з усіма, забувши про все на світі. У розпалі гри краєм ока помітив, як до одного з гравців підійшов дорослий чоловік і щось шепнув йому на вухо. Той собі щось шепнув іншому І так по колу, але без мене. Після загального перешіптування гра неочікувано припинилася, хлопці, не прощаючись, враз зібралися і покинули «футбольне» поле. Зникла десь і малеча, що досі приглядалася до гри. Залишився я, збентежений такою незрозумілою поведінкою, і ще один ясноволосий хлопчина. Ми були однакового зросту і трохи подібні між собою.
— Який ґедзь укусив їх? — запитав я здивовано.
Ясноволосий стенув плечима і розвів руками. З пустиря на мулицю ми вийшли разом. Вияснилось, що нам по дорозі, і ми пішли вгору вулицею Гербстштрассе.
— Гру покинули через мене, — раптом буркнув він сердито. Ми проминули колишній осідок НКВД, а тепер осідок ґестапо, і дійшли до трамвайного парку. Ясноволосий звернувся до мене:
— Знаєш, я тут близько мешкаю, зайдемо до мене, покажу класну іграшкову берлінську залізницю, такої ти ще не бачив, покатаємось на велосипеді.