«Шоа» у Львові
Шрифт:
Як предмет релігійної пошани в кожному християнському помешканні у Львові побутували зображення Христа або святих, або картини подай святого Письма. Желязні ніколи не відзначалися особливою набожністю. Якийсь образок у них, мабуть, таки був, але я якось його не помічав. Тепер у Желязних на чільному місці виднівся надмірно великий для габаритів звичайного помешкання образ Богородиці в голубих шатах. Під ним блимала лампадка, а на спеціальному білому столику у вазах стояли паперові квіти, влітку — живі. Разом це утворювало щось на зразок домашнього вівтаря. Кожен, хто заходив у їхню квартиру, мав відразу скласти собі враження, що потрапив у вельми благочестиву християнську оселю. Тепер Соня і Владек ретельно і регулярно відвідували костел. Доказати своє арійське походження Владеку було просто. Від чоловіків, звичайно, не вимагалося для цього надто демонстративної набожності. Їх перевіряли на предмет єврейського
Щоб не стягувати на себе найменшу підозру, не «засвітитися» перед поліційними органами, які по нитці могли дійти до клубка, Владислав Желязни занехаяв свій кримінальний промисел і поступив інструментальником на роботу в майстерні, що німці організували в кінці Янівської вулиці на базі колишньої єврейської фірми Штайнхауза. Майстерні стали називатися «DAW» — абревіатура від «Deutsche Ausr"ustung Werke» (німецькі ремонтні майстерні). Робітники «DAW» працювали під керівництвом німецьких майстрів над ремонтом військової техніки. Їм видавали надійні «аусвайси» — особисті виказки і непогані продовольчі пайки. Спочатку на «DAW» працювало добровільно декілька сотень євреїв і близько триста поляків та українців. Владека Желязного дуже цінували там як висококваліфікованого слюсаря.
Одного дня німець — старший майстер — відкликав Владека убік на балачку «nur mit uns» і завів секретну розмову.
— Herr Желязни, — звернувся майстер тим поширеним німецько-польським волапюком, який вживали сілезькі (шльонські) німці, — раджу вам у найближчі три-чотири дні «zum arbeit» не виходити. Посидьте ті дні дома.
— Але ж, пане майстре, за невихід на роботу суворо карають. Я боюся.
— Herr Желязни, ви правдивий класний спеціаліст, таких людей німецькі майстри завжди шанують, коли раджу не виходити вам на роботу, то маю на те вагомі підстави. Зробіть. як я кажу.
— Став я вагатися, — розповідав нам Владек, — адже «DAW» — військове підприємство, ним керують есесівці. За невихід на роботу без поважних причин можуть як за саботаж і розстріляти. Час воєнний. Але я послухав старшого майстра. Роздобув не зовсім переконливу довідку про хворобу, нібито в мене щось не те зі шлунком, і сиджу, як радив майстер, вдома. Сиджу і тремчу, а тут ще зі мною Соня і малюк. Думаю, прийдуть есесівці, заберуть мене, загорнуть Соню і хлопця. Усіх нас знищать. Однак з другого боку — старий німецький майстер, до мене завжди явно прихильний, не став би безпідставно таке по секрету говорити.
Коли через три дні дізнаюся, начальник «DAW» Гебауер зібрав на площі робітників і оголосив: «З нинішнього дня ви всі залишаєтеся тут, додому не йдете». Таким способом усі робітники «DAW» раптом зробилися в'язнями! «За найменший непослух, — продовжував Гебауер, — чекає важка кара». Для залякування із сторожових вишок відкрили вогонь по тих, хто надто наблизився до огорожі.
Так розпочав своє існування Янівський лаґер примусової праці — «Zwangsarbeitlager Lemberg», який став відомою гітлерівською катівнею. Саме тут хочу зазначити, що я категорично протії словесної мімікрії, яку навмисне пропагують в українській мові щодо специфічних термінів тоталітарних репресивних режимів. Інколи тепер намагаються українізувати, ніби «одомашнити», криваві німецькі та російські терміни: «лагерь» у «табір». Слово «табір» в українській мові в'яжеться з поняттям відпочинку, радощів, сміху. За вимогами психології мови, не годиться перекладати слова: «Ґулаг» в «Гутаб», «ҐПУ» в «ДПУ», «енкаведе» в «енкавеес», «каґебіста» в «кадебіста» тощо. Усіма мовами світу, не перекладаючи, вживаються такі назви, як Ґестапо, КҐБ, Ґулаг, лаґер. Лише українською з дивного дива їх перекладають. Перетворити тоталітарний лаґер у милозвучний український «табір» (буває польовий, дитячий, пластовий, дівочий, козацький, вишкільний тощо) - витівка, інспірована так званими «кадебістами». Ніхто не вживав у розмові надуманий канцелярський псевдонім «табір» замість живомовного «лаґер». Янівський лаґер так всі і називали — лаґер, а не інакше.
Місце розташування Янівського лаґера було вибрано гестапівцями дуже зручне. Близько знаходилася товарна залізнична станція Клепарів, і лаґер став пересильним, транзитним. Звідси підправляли людей в Белзець і Треблінку. Зовсім недалеко від лаґера, біля підніжжя гори Кортумівки, знаходилась улоговина, прикрита з усіх боків
— Добре, що я послухав старого німецького майстра, — розповідав Владек Желязни. — Про мене в тому початковому організаційному хаосі на «DAW» зовсім забули, і я став на роботу в «Beutepark» (трофейний парк), що розміщається на колишній торговельній виставці у Стрийському парку. У парку була споруджена маленька домна, в якій виплавляли алюміній. Добиратися далеко, але є надійний «аусвайс», є пайок, щось платять. Ті мої товариші, що працювали зі мною разом в «DAW», тепер стали справжніми безпросвітними лаґерниками, частина з них вже загинула. Сам лаґер відгородили високим цегляним муром і колючим дротом. В'язні, залежно від національності, носять латки: поляки — червоні, українці — сині, а євреї — жовті. Коли б не послухав старого майстра, то гибів би в лаґері, якщо б не загинув, а що сталося б з Сонею і сином, не важко здогадатися.
У 1944 році під час авіанальоту Янівський лаґер розбомбили. Частина в'язнів, користуючись нагодою, втекла. Серед утікачів був знайомий мого батька на прізвище Чмир. Він розповідав про порядки в лаґері. Від нього ми дізналися, хто такі так звані «аскари». Назвою «аскари» німецькі колоністи в Африці (до 1918 року Німеччина мала в Африці колонії) називали тубільних поліцейських. «Аскари» Янівського лаґера складалися з угорських фольксдойчів і радянських полонених. Ті останні, виховані жорстокою большевицько-російською тоталітарною системою, були готові на найбільші підлоти і звірства. Говорили вони між собою по-російськи і так сильно підкреслювати їхнє українське походження, як це робить Йонес та інші єврейські автори, немає підстав. Нічого українського в них не залишилося, а переважно — й не було зовсім. «Аскари» в національному плані були росіянами, про що українофобськи налаштовані автори не люблять казати, воліючи говорити про українців, власовців і дезертирів.
Перших два роки окупації Соня Желязна сильно боялася і рідко виходила з дому, посилаючись на те, що вона мусить пильнувати непосидющого малюка. Але в 1943 році я кілька разів здибав її на ринку Теодора, де вона чимось торгувала. Була Соня вже вдруге вагітною. Хоча волосся пофарбувала в золотистий колір, обличчя її набрало яскраво єврейського виразу. Про це я сказав матері, вона у відповідь засміялася: «Це ти бачиш, бо знаєш, хто вона, а інші цього не помічають».
Забігаючи вперед, скажу, що восени 1944 року, у п'ятому парку, ми прощалися зі сім'єю Желязних, які щасливо пережили гітлерівське лихоліття. Не бажаючи жити під совєтами, як більшість львів'ян польського походження, вони виїхали на історичну батьківщину, до Польщі. Моя мама і Соня при прощанні біля вагона сильно плакали, між ними існувала довголітня симпатія. Чоловіки випили собі «на коня» і щось зворушливо говорили, маючи надію незабаром знов зустрітися в коханому Львові.
Не довелося.
54
При вході в ґетто, як з боку вулиці Пелтевної (Полтв'яної), так і від Замарстинівської, на видному місці стовбичили дощані стенди, на яких трьома мовами великими чорними літерами на білому сповіщалося, що вхід і вихід без дозволу з єврейської мешканевої дільниці карається смертю. Під грізним оголошенням виднівся підпис групенфюрера СС і начальника поліції дистрикту Галичина генерал-лейтенанта Фріца Кацмана. Останні події у Львові і ті, які долинули до нас з провінції, підтверджували, що німці виконують погрози і що вони з холодною, тупою безжальністю здатні на систематичні, сплановані звірства. На піскових кар'єрах Лисинич, на «пісках» Янівського лаґера та в інших місцях гестапівці проводили масові розстріли не лише єврейських чоловіків, але й жінок та дітей. Без питань кати жорстоко вбивали навіть невинних єврейських немовлят. Розстрілювали також поголовно циган. Водночас німці за будь-які, на їхній розсуд, провини не цуралися розстрілювати українців та поляків, зокрема за допомогу євреям. Той факт, що за будь-яку допомогу євреям в Україні людей розстрілювали, на відміну від значно м'якшої кари за цю «провину» в інших окупованих країнах, свідчить, що гітлерівці, знаючи поставу місцевого населення, боялися акції масового переховування.