«Шоа» у Львові

Наконечный Евгений

— Німці протримаються найдалі рік, але знати німецьку мову буде тобі все одно корисно, — сказав Мусьо.

Пізніше кілька разів я ходив на їхню нову квартиру в різних справах. Оселилися вони в дерев'яній веранді при невеликому будиночку на Клепарівській околиці. На моє запитання навіщо вони поміняли свою квартиру на тісну веранду, пані Штарк сухо відповіла:

— Так нам треба було.

Десь у той час покинула наш будинок сім'я Желязних. Владислав і Соня перебралися вверх по Янівській під номер 41, вище сучасної вулиці Бортнянського.

Незабаром після зміни батьком роботи і ми, нарешті, зважилися поміняти своє помешкання. Далі зволікати, опиратися грізним німецьким наказам, які зобов'язували «арійців», за націонал-соціалістичною

термінологією, покинути єврейську мешканеву дільницю у найкоротший термін, ставало небезпечним. Хоч обмін між «арійцями» і євреями, проводився через обмінне бюро, зазвичай, на практиці, відбувався через взаємодомовленість. Ми теж полюбовно домовились з однією єврейською сім'єю з вулиці Каспра Бочковського (тепер Одеська) і на початку квітня 1942 року покинули рідну Клепарівську. Там, на Клепарівській, я покинув своє дитинство і назавжди залишив частину свого серця.

48

Вулиця Гоголя (попередня назва Зиґмунтовська) і тепер належить до відносно спокійних бокових львівських вулиць: тут менше автомобілів і пішоходів негусто. У першій половині минулого століття, коли населення міста налічувалось утричі менше ніж зараз, а про теперішні табуни автомобілів говорити поготів, вулиця Зиґмунтовська нащодень виглядала майже безлюдною.

Ранньою весною 1942 року я йшов цією вулицею до Єзуїтського городу. І переді мною, і за мною людей не було видно. Раптом чую: хтось стрімкою ходою мене наздоганяє. Мимоволі озирнувся, бачу: за мною поспішає середніх літ чоловік з непокритою шпакуватою чуприною. Мав він гострі, схожі на птичі, риси обличчя і білу єврейську пов'язку на правому рукаві. Впадала у вічі його сильна худоба: чоловік явно тривалий час жив упроголодь. Одягнений він був у чистий, праний-перепраний, але чомусь не по сезону благенький літній костюм, хоч у повітрі ще тримався пронизливий холод. Замість нормального взуття мав на ногах якісь убогі шматяні мешти. Хода його була навдивовиж прудкою і цілеспрямованою. Привернув увагу затято рішучий і водночас радісний вираз його обличчя. Дивився він не під ноги, а чомусь постійно задирав голову на небеса. Навіть не зиркнувши у мій бік, миттю перегнав мене. Дійшовши кінця вулиці, тобто до того місця, де розташована монументальна, з годинником на вежі, будівля Львівського управління залізниці, єврей враз, мов укопаний, зупинився.

Тут перпендикулярно до Гоголя простяглася магістральна вулиця Міцкевича (тепер Листопадового Чину), а навпроти вхід у парк. Зараз там зробили підземний перехід. І неспроста — місцина для перехожих підступно небезпечна. Довга пряма вулиця Листопадового Чину бере свій початок на рівнині біля університету, поступово піднімається вгору аж на висоту святоюрської гори. Безперешкодному рухові транспорту не заважають ані вуличні перехрестя, ані трамвай. Зліва і справа тягнуться майже всуціль огорожі, що спонукає шоферів набирати великий розгін перед узвишшям. Найбільшої швидкості, часто з порушенням правил руху, автомобілі досягають якраз біля управління залізниці.

Єврей зупинився на брівці тротуару, зосереджено вдивляючись униз у бік університету. Проїжджа частина вулиці виглядала на ту хвилину вільною. Щось було в його збудженій поставі такого, що я, не дійшовши кілька кроків до нього, теж несамохіть зупинився. Інших перехожих поблизу не було, ми стояли під управлінням самітньо.

Внизу, на рівні університету, з'явився легковий автомобіль, який став набирати розгін. Єврей, зігнувшись від напруги, мов тятива лука, нетерпляче дивився у його бік. Коли на великій швидкості автомобіль наблизився, чоловік зненацька блискавицею кинувся вперед напереріз, ніби плавець у воду. Почувся сильний удар. Тіло, як пір'їнка, відлетіло назад, до краю тротуару. Від удару череп сплющився, мов м'яч, з якого вийшло повітря. Розрахунок був точним: смерть настала миттєво.

Автомобіль зупинився. Вискочив шофер — молоденький

солдат у голубій формі німецьких авіаційних військ. Від пережитого шоку обличчя його стало крейдяним. Він приклав розгублено долоні до грудей і звернувся до мене — єдиного очевидця — зі словом «unschuldig». Я ствердно кивнув головою: водій справді не був винний. Солдат тремтливими руками відтягнув тіло убитого, поклавши його на край тротуару лицем уверх. Потім підняв шматяний мешт, що злетів з ноги самогубця і поклав йому на груди. З рота, носа і вух нещасного витекло трошки крові. Відкритими і вже незрячими очима він вдивлявся у львівське небо. З легковика почувся невдоволений гаркіт офіцера. Водій, мало не плачучи, сів за кермо і автомобіль, набираючи швидкість, від'їхав.

Навесні 1942 року частина львівських євреїв уже збагнула, що їх очікує близька неухильна смерть над розстрільною ямою. Те, що раніше навіть у найчорнішому сні не можна було уявити собі, ставало реальністю: могутня німецька державна машина зважилася на сатанинський план винищення цілого народу. Євреїв Гітлер оголосив смертельними ворогами націонал-соціалістичної Німеччини, які підлягають фізичному знищенню. Розпочалося пекло Шоа.

Стали проникати моторошні подробиці масових єврейських розстрілів. Перед стратою, — розповідали, — людей змушують наголо роздягтися. За непослух люто катують, ламають кості. Поранених не добивають — закопують живцем. Після розстрільної акції земля над могилою ще довго двигтить. Не витримуючи безперервного очікування смерті, мук голоду, постійних знущань, цькувань, терору, окремі євреї накладали на себе руки. Навесні і влітку 1942 року Львовом прокотилася хвиля єврейських самогубств.

За якийсь час після трагічного випадку біля управління залізниці я зайшов на рідну Клепарівську. Мій сердечний друг Йосале зустрів мене, як завжди, привітно і радісно. Ми довго не могли досхочу наговоритися. Але відчувалося — йому стають чужими звичайні хлоп'ячі справи. Зробився Йосале не по віку серйозним, незвично спокійним і розсудливим. Говорив, що німці відправлятимуть євреїв на роботи кудись на Схід.

Балакали ми на подвір'ї, коли до мене підійшла мати Йосале. На бедрі, притримуючи рукою, тримала синочка подружжя Тевелів. Хлопчик був вже нівроку, десь біля трьох рочків, але ходити не вмів, говорити теж не вмів, лише постійно плакав. Вочевидь, дитина росла ненормальною. Казали, що це внаслідок близької спорідненості батьків. Пані Валахова поцікавилася, що в нашій сім'ї нового, але, втихомирюючи дитинча, скоро відійшла від нас.

На моє запитання Йосале розповів, що подружжя Тевелів прийшло до його матері просити на три дні припильнувати сина, бо вони, мовляв, мусять терміново кудись у дуже важливій справі від'їхати.

— Щоб мати погодилася, — розповідав Йосале, — Роза вручила конверт з грішми.

— Грошей багато? — запитав я.

— Трохи доларів, — відповів ухильно Йосале. — Я випадково спостерігав, — вів далі Йосале, — як Тевелі, з усіма попрощавшись, виходили з кам'яниці. Дивувало, що ніякої дорожньої поклажі вони зі собою не прихопили. Як молодята, Роза і Маєр взялися за руки і так вийшли разом на вулицю. Усім відомо, як вони любляться, — докинув Йосале.

Згодом ми дізналися — подружжя Тевелів подалося на єврейський цвинтар. Вони щедро заплатили наперед грабарям за пристойний похорон, відійшли на горбок, якийсь час там посиділи, а потім одночасно зажили отруту. Як професійні аптекарі вони мали у своєму розпорядженні найдієвішу з усіх отрут — ціанистий калій.

49

Влітку 1942 року ще мало людей вірило, що «надкультурні» німці здатні на масове народовбивство, на знищення цілого народу. Поширювалися чутки, що євреїв мають відправити на примусові роботи або на якесь сільськогосподарське поселення на Схід. Про весь жах Шоа львівського єврейства я дізнався з уст моєї товаришки дитячих років Асі Валах.