«Шоа» у Львові
Шрифт:
51
Перед тим, як розпочалися мої регулярні вояжі до міської різні, на родинній нараді докладно обмірковували, як і коли маю возити батькові обід, і довго вирішували чи не найважливішу проблему: в якій сумці це робити — адже йшлося про те, що додому везтиму якісь м'ясні субпродукти (печінку, легені, серце). Зупинилися на моєму ще довоєнному шкільному портфелі, який у Галичині називали «течкою». Виготовлена з правдивої шкіри «течка» місцями вже втратила свій питомий коричневий колір і не впадала в око. Дарма, що портфель був добряче потріпаний часом, він зберіг міцний замок і мав додатково ще дві надійні застібки. За оманливим виглядом малого шкільного портфелика, затаїлася його чимала вмістимість за рахунок ширини. У портфелі легко поміщалося чотири-п'ять кілограмів м'ясопродуктів без видимого
На прохідній сторожівці м'ясокомбінату мій портфель при вході прискіпливо-демонстративно перевіряли, навіть заглядали в кастрюльку, зате на виході, згідно з домовленістю, не заглядали до нього зовсім, хоч він був заповнений товаром. За брамою міської різні найнебезпечнішими для мене були три десятка метрів до найближчої трамвайної зупинки, бо кожна особа з багажем викликала зацікавлення поліції. З нетерпінням я чекав приїзду трамвая, щоб загубитися в ньому серед пасажирів. Задня платформа тодішніх трамвайних вагонів мала з трьох боків суцільну дерев'яну лавку. Сідаючи неодмінно на задній поміст, я відразу заштовхував важкий портфель під лавку і прикривав його ногами. Часто на наступній зупинці до вагону заглядали жандарми, які забирали людей з підозрілим багажем, проте на мій портфель ні разу не звернули увагу. Портфель був щасливим. Про всяк випадок мав я заготовлену легенду, мовляв, портфель не мій, я його випадково знайшов. Рятунок від сумнівної легенди був насправді сумнівним. Якби мене впіймали німецькі жандарми з винесеним м'ясом, не обійшлося би без тяжкого побиття — від гестапівців чекали всякого. Якби впіймали з товаром батька — запроторили б у концтабір або й розстріляли. Але іншого виходу в голодне лихоліття не існувало: дехто з міських підлітків, ризикуючи, мусив допомагати утримувати родину. Саме підлітки могли непомітно кудись пролізти і вчинити те, чого не міг дорослий.
Я вже згадував, що в місті гостро бракувало палива. Стараючись допомогти батькам, підлітки нишпорили повсюдно в пошуках дров, проявляючи не раз дивовижну кмітливість. Відразу за Оперним театром і в районах, прилеглих до Жовківської вулиці, траплялися зруйновані (часом і війною) старезні будинки, які у повсякденній мові називали латинським словом «рудери». З таких «рудер» підлітки крадькома витягали різну деревину, з великими колодами включно. Дорослих за такий вчинок могли запроторити до в'язниці. Якщо поліцаї ловили підлітка, то, відшмагавши ременем, відпускали.
Хлопчакам середмістя вдавалося промишляти не тільки дровами. Сміливці на Клепарівському вигині залізної дороги, де поїзди сповільнюють хід, видиралися на відкриті вагони, якими перевозили вугілля. На короткому відтинку колії — від Замарстинівського мосту до станції Підзамче — спритні хлопчаки жбурляли на насип кусні вугілля, а їхні спільники підбирали викинене у приготовлені мішки. Підлітки-євреї в цьому промислі участі не брали: поза ґетто вони вже перестали появлятися.
Практика гітлерівської расової політики у Львові не зводилася лише до утворення ізольованого єврейського ґетто. Расова сегрегація, що полягала у виокремлюванні німецької «раси панів» (Herren folk) від расово «неповноцінних» (Minderwertig) народів, стосувалася також українців і поляків. Мало не на кожному кроці очі львів'ян кололи написи «Nur f"ur Deutsche» «Тільки для німців». Найкращі крамниці, ресторани, пивні, лікарні, кінотеатри та низка установ вивісили цей застережливий для ненімців напис. Дотепники зробили «Nur f"ur Deutsche» їдким компонентом львівської сатиричної пісеньки про невірну дівчину, яка злигалася з німцями:
Meine liebe Каська, Meine liebe Frau, Чи ти пам'ятаєш, Як я тебе мав? На вулиці Коперніка Я тебе впізнав, 1 на твоїх плечах Я перечитав: Що «Nur f"ur Deutsche Ist diese Frau».Найбільше львів'янам оце «Nur f"ur Deutsche» допікало в трамваях — єдиному загальнодоступному виді транспорту в місті. У мій обов'язок, про що вже йшлося, входило двічі на тиждень доставляти батькові на роботу обід, а від нього привозити додому товар. Від трамвайної зупинки поблизу костела св. Ельжбети до міської різні, розташованої в кінці Замарстинова
Расово поділеному трамваю стало складно піднятися на Городоцький пагорб. Колись, за часів кінного трамваю, на площі Бема (тепер Я. Мудрого) була стайня, звідти виводили додаткову пару коней, щоб здолати цей підступно крутий пагорб. Тепер, коли одна половина вагона, призначена для Herrenfolk, була порожньою, а інша — обтяжена понад усяку міру, трамвай, долаючи пагорб, вперто задкував, втрачаючи стійку опору. Щоб запобігти катастрофі, переляканий водій вискакував і благав пасажирів тимчасово покинути вагон, доки він не промине критичну точку. Люди слухняно виходили, бігли за трамваєм, а потім знову вскакували досередини. Треба сказати, що німецьке замилування до порядку не допускало жебрацько-анархічного безплатного проїзду трамваєм. Платили всі: військові, поліцаї, есесівці.
Трамвай їздив повільніше, ніж сучасний, а інтервали між зупинками були меншими. Через постійну тісняву пасажири нерідко сварилися між собою, сипали прокльонами і, звичайно ж, ділились новинами, не цураючись дражливих злободенних політичних тем. Особливо такі розмови велися на задньому помості. Одного разу я почув, що двоє чоловіків розмовляли про те, як проводяться масові розстріли євреїв у провінції. Один з них — очевидець — розповів, що маленькі діти плачуть і кличуть маму перед тим, як їх уб'ють. Розповідав з реалістичними подробицями, що морозили кров у жилах.
Я зійшов, як звичайно, на потрібній мені зупинці на вулиці Ядвіги (тепер Марка Вовчка) під сильним враженням від почутого. На розі працювала пивна кнайпа з осоружним написом «Nur f"ur Deutsche» і звідти долинали музика та спів. Якось мимоволі я підійшов до вітрини шинку. Грала скрипка і хрипкий тенорок виводив красиву ліричну пісню:
Темна нічка гори вкрила, полонину всю залила, а в ній постать сніжно-біла, гуцул Ксеню в ній пізнав. Він дивився в очі сині, тихо спершись на соснині, і слова ці без упину він до неї промовляв: — Гуцулко Ксеню, Я тобі на трембіті, Лиш одній в цілім світі, Розкажу про свій жаль. Душа страждає, Звук трембіти лунає, А що серце кохає, Бо гаряче, мов жар.Танго «Гуцулка Ксеня» Ярослава Барнича заполонила тоді всі львівські ресторани і шинки. Щодня з багатьох питних закладів по кілька разів на день, аж до несхочу, звучала ця сентиментальна мелодія. Німцям чомусь вона дуже припала до вподоби. Того дня, стоячи на вулиці Королеви Ядвіги під вітриною шинку, я задумався: чому на світі так є, що в той час, коли жорстоко вбивають невинних діток, неподалік спокійно п'ють пиво, веселяться і насолоджуються музикою і співом…
52
Одного дня, восени 1942 року, мати сказала мені, що сім'я Блязерів, про долю якої вона десь дізналася, сильно в ґетто бідує і здалося б з почуття вдячності, хоч якось допомогти. Треба занести їм трохи харчів.
— Згода, — відповів я.
— Візьмемо твою «течку», вона не кидається у вічі. Адресу Блязерів я маю точну. Мешкають вони неподалік Замарстинівського мосту. Туди підемо разом, але до середини ґетто я, мабуть, не зайду. Доведеться тобі йти самому, — сказала мати.