«Шоа» у Львові
Шрифт:
З першого дня війни Іда Штарк бурхливо займалася якимись комсомольськими справами. Додому вона приходила лише ночувати. Ймовірно, тоді комсомольців готували до підпільної боротьби в тилу ворога. З приходом німців Іда не принишкла вдома, як це зробив її брат Мусьо, а енергійно вибігала в місто, маючи якісь невідкладні справи. В компаньйонку або, точніше, в помічницю брала собі Ґельку Валах. Ці дві красиві молоді дівчини почали постійно разом кудись ходити.
Ще до війни, на день народження подарували мені великий польський географічний атлас Ромера. Восени 1941 року, десь у жовтні, Іда і Гелька мало не кожен день приходили, щоб підшукати в атласі місцевості, що робилися актуальними в ході пересування фронтів. Шукали на картах Сходу Європи, на картах Заходу і навіть на картах
— Десь спритна дівка знайшла можливість слухати радіо. Не всі ж бо люди такі залякані, — похвалював тато Іду, рівночасно роблячи певний докір мамі.
Перед самим вибухом радянсько-німецької війни батькова сестра принесла нам великий восьмиламповий радіоприймач фірми «Телефункен» — чудо тодішньої радіотехніки. Я дуже пишався, бо ми були єдиною сім'єю не лише в будинку, а в цілому кварталі, яка має ламповий приймач. Втішалися ми не довго. У перших днях окупації вийшло розпорядження про негайну здачу лампових радіоприймачів. Хоч не хоч, довелося здати апарат. Батько трохи опирався, але обережна мати наполягла.
Однак не всі власники радіоапаратів були такими законопослушними. В усякому разі Іда систематично слухала Лондон і Москву. Зважаючи на її темперамент, вона не обмежувалася усним переказом відомостей. Імовірно, десь друкувався відповідний бюлетень.
Одного разу Іда Штарк і Гелька Валах, як звичайно, вибралися до міста. Зустрівся я з ними в коридорі нашої брами. Перед виходом на вулицю дівчата повитягали з рукавів шпильки, якими були прикріплені пов'язки з зіркою Давида, і сховали пов'язки до кишень. У доброму настрої вони безпричинно, як то молоді, сміялися, кпинили собі з німців, жартували зі мною. Гелька запитала мене веселим тоном:
— Правда, що я ніскілечки не схожа на єврейку?
Я лукаво підтвердив, хоча, насправді, виглядала вона типовою єврейкою. Так зі смішками розвеселені молодістю і тілесною красою дівчата випурхнули на вулицю.
Наближався вечір, а з ним і поліційна година. Ані Іда, ані Гелька додому не повернулися. Першою на сполох вдарила Фріда Валах. Материнське серце підказало — трапилася біда. Годинник на ратуші вибив дев'яту годину. Після дев'ятої без спеціальної перепустки львів'янам не вільно було з'являтися на вулицях. Дівчата не поверталися. Фріда Валах, ризикуючи, вибігла на ріг Клепарівської виглядати дочку. Стояла там доти, поки не сполошив її німецький патруль. Усю ніч обидві матері не лягали спати.
На другий день вдосвіта Хая Штарк помчалась на відому їй адресу дізнаватися, що трапилося. Їй там відповіли, що дівчата не появлялися. Нарешті хтось порадив звернутися до поліції. Жінки дочекалися, коли мій батько прийшов з роботи, і впросили його піти з ними разом на розташовану неподалік поліційну дільницю. Звісно було, що, виконуючи німецький наказ, українська допоміжна поліція виловлювала на вулицях тих євреїв, хто не носив пов'язки. Не становило таємниці, що за відповідний хабар поліція людей відпускала. Матері дівчат взяли з собою певну суму злотих і на чолі з батьком подалися викуповувати дочок.
— Де ви раніше були? — скрушно розвів руками черговий поліцист. — Ви прийшли на годинку запізно. Приїхала машина з ґестапо і всіх затриманих повезли на Лонцького.
Матері ходили на Лонцького, але безрезультатно. Потім звідкись дізналися, що Іду Штарк і Гельку Валах на піщаному кар'єрі в Лисиничах розстріляли.
— Пропала моя доня, вони її вбили! — заголосила пані Штарк.
З того дня, скаржився мені Йосале, його мати замкнулася у собі, геть втратила цікавість до життя.
47
На початку сорокових років минулого століття зими відзначалися незвичною суворістю. Львівські дотепники пояснювали це тим, що з приходом совєтів для Галичини навстіж відчинилися ворота крижаного Сибіру. Дуже холодною була зима 1940-1941 років, а ще лютішою і згубною для німецької армії видалася зима 1941-1942 років. Ніби саме небо заприсяглося
У місті бракувало палива. Люди мерзли у холодних домівках, тріскалися на морозі водогінні труби. За винятком кількох головних вулиць, скрізь височіли неприбрані кучугури снігу.
Однак найгірше допікав львів'янам не так холод, як голод. На продовольчі картки видавалася така мізерна кількість продуктів, що елементарно вижити ставало неабиякою проблемою. Процвітала спекуляція, тобто торгівля поза рамками офіційної регламентації. Міщани, рятуючись, масово розпочали обмінювати свої домашні статки на селянську продукцію. Тоді багато злосливо говорилося про захланну селянську зажерливість. Балачки мали етнічний підтекст: селянство було українським, а міщанство — переважно польсько-єврейським. Часто розповідали історійку, як темний селянин обміняв три мішки картоплі на піаніно і цей, непотрібний йому, дорогий музичний інструмент поставив у стодолі, де по ньому лазять кури. Якби там не було, у війну прогодуватися на селі, безперечно, є легше і звідси загострився одвічний антагонізм село-місто. Найбільше голод допікав, звичайно, євреям. Вони на картки діставали наполовину менше продуктів, їх додатково ще пригнічували всякими поборами. Гітлерівці планомірно, цілеспрямовано і послідовно доводили єврейське населення до цілковитого зубожіння і голоду. В ґестапо добре знали, що виснажена голодом людина не здатна на активний спротив. Це психологічне правило, до речі, відчули на собі українці, які мільйонами гинули у голодний 33-й рік.
Після доволі смутного, напівголодного Різдва 1942 року мої батьки стали радитися, як бути далі. Вже були продані або обміняні на харчі найцінніші домашні речі: шлюбні обручки, килим, мамине хутро, батьківське зимове пальто, годинник тощо. Все, що можна було продати і обміняти, було продано і обміняно. На сімейній нараді було вирішено, що єдиний вихід — покинути татові малооплатну друкарню і шукати собі іншу, бажано «ситну» роботу. За збігом обставин йому вдалося таку «хлібну» роботу знайти у міській різні (м'ясокомбінаті). Там, не без великих труднощів, батько влаштувався простим робітником у забійний цех великої рогатої худоби. До війни власником міської різні був маґістрат (управа міста). Ця обставина наклала відбиток на національний склад працівників. Ще з австрійської пори магістратські урядники намагалися не допустити до різницького середовища греко-католиків, тобто українців. Їм це вдалося — вони перетворили міську різню у виключно польську кадрову монополію. З приходом радянської влади директором м'ясокомбінату став присланий зі Сходу партієць, а з приходом німців ним став фольксдойч. Проте далі всі різницькі майстри та їхні помічники і обслуговуючий персонал залишалися польськими. Вписатися у антиукраїнське, шовіністично налаштоване середовище батькові було нелегко, але йому, правда не відразу, це якось вдалося.
Тим часом події у місті набирали бурхливих обертів. Утворення єврейської мешканевої дільниці (ґетто) викликало небуденну хвилю переміщень населення. Міщани легко піддатливі на зміну помешкання, однак на цей раз настала небачена досі загальна «мандрівка народів». Десятки тисяч львів'ян не зі своєї волі переносилися з місця на місце. Наш будинок входив у засяг ґетто, і вибиратися з нього єврейським мешканцям не було потреби. Зате Желязні, Микола Щур і наша сім'я мусили, згідно з німецьким розпорядженням, перейти мешкати в інший район міста. Але сталося так, що першими вибралися з нашої кам'яниці саме єврейські сім'ї. Найпершими знялися Шнеєбауми. Прощаючись, Бернард Шнеєбаум сповістив: вони виїжджають у Румунію, там довго не засиджуватимуться, бо невдовзі подадуться у Палестину. Ніна Шнеєбаум, з властивою їй захопленістю, повідомила, що все вже домовлено, з дня на день вони опиняться у благословенній Палестині. Також раптово випровадилася з нашого будинку сім'я Штарків. Після загибелі Іди їхня родина, хоча не було на це видимої причини, спішно поміняла квартиру. Це підтверджувало опосередковано припущення моєї мами про якусь заборонену підпільну діяльність Іди. При від'їзді Мусьо подарував мені дещо зі своєї бібліотеки, зокрема великий німецько-польський словник, який потім довго в мене зберігався.