Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих
Шрифт:
Крізь просвіт, на мить утворився в натовпі, Келен встигла вгледіти, що там, попереду. І моргнула при вигляді того, що постало перед очима. Але це тут же зникло, знову приховане натовпом. Люди попереду плакали, причому багато, судячи по звуку, від радості.
Келен почала розрізняти чоловічі голоси, які ввічливо просили людей не зупинятися і дати іншим можливість подивитися. Скопище обірваних людей повільно просувався вперед, на білий мармур площі, як жебраки на коронації. Над обрієм піднялося сонце, і чисте денне світло нарешті повністю
Статуї на стінах викликали огиду. Якщо вони чимось і відрізнялися від решти скульптур, що траплялися Келен в Старому світі, так тільки тим, що були ще більш потворними, ще більш жахливими.
Келен подумки уявила собі лінії «Сильної духом». І думка, що Річарду довелося ліпити ось ці убожества на стінах, викликала нудоту.
Келен відчула, як її обволікає сумне почуття. Ось суть Ордену: біль, страждання, смерть. Ось яка доля чекає Новий світ в лапах цих монстрів. Вона не могла відвести очей від статуй на стінах, від долі, яка чекає народи її батьківщини. Долі, яку настільки багато хто сліпо вітали.
І тут раптом над головами йдучого попереду натовпу Келен побачила піднесені попереду білі фігури. І ахнула. Сонячні промені омивали їх, немов сонце спеціально піднялося, щоб приголубити ці прекрасні форми у всій їх величі.
Кара болісно вчепилася Келен в руку. Її теж вразило видовище. Скульптура чоловіка і жінки вразила уяву Келен благородством духу.
Вона відчула, як по щоках заструмували сльози, а потім відверто заплакала, як і люди навколо неї, уражена пишністю, величчю і красою того, що стояло перед нею. Це було всім, чим не були статуї на стінах навколо. Ця статуя вільно пропонувала те, в чому їм відмовляли.
ЖИТТЯ — було написано на постаменті.
Келен крізь сльози ловила повітря ротом. Вона вчепилася в Кару, а та в неї, і так вони стояли, підтримуючи один одного, оточені з усіх боків натовпом. Мармуровий чоловік не був Річардом, але в ньому було багато від нього. А жінка не була Келен, але досить сильно була схожа на неї, щоб Келен зашарілася від того, що стільки очей дивляться на це.
— Будь ласка, проходьте далі, — безперервно повторювали стоячі з боків чоловіки. Вони були не в уніформі, а також кепсько одягнені, як і всі інші. Схоже, звичайні городяни, просто вирішили допомогти.
Жінка, що пропонувала Келен хліб, ридаючи, впала на коліна. Чиїсь руки дбайливо підняли її і допомогли рушити далі. Ця жінка, що жила в Старому світі, швидше за все ніколи не бачила подібної краси.
Коли Келен обходила навколо статуї, нездатна відірвати від неї очей, вона, як і всі, потягнулася, щоб торкнутися її. Натовп тягнув її далі, але вона все ж встигла торкнутися гладкого каменю, знаючи, що й пальці Річарда теж торкалися його. І від цього розплакалася ще дужче.
По дорозі Келен побачила, що на сонячному годиннику викарбувані слова:
«Твоє життя належить тобі. Повстань і живи». Було видно, що багато повторюють ці слова. По сходинках піднімався натовп, змушуючи людей біля статуї рухатися далі. В іншому кінці площі чоловіки проводили людей між колонами, в другий кінець недобудованого палацу, забираючи їх з дороги тих, хто ще не бачив статуї.
— Шкода, що Бенджамін цього не бачить. — Сині очі Кари блищали від сліз.
Келен охопив напад реготу.
— А я збиралася було сказати: «Шкода, що Річард цього не бачить!»
Кара засміялася разом з нею, і їх, щасливих, людський потік потягнув далі.
Каміль схопив Келен за руку. Вона зауважила, що і Кару він теж узяв за руку.
— Так, — авторитетно заявив він, — це Річард створив!
— Куди йдемо? — Запитала його Келен. — Де, по-твоєму, ми можемо його знайти?
— Думаю, нам треба повернутися до кузні. Будемо сподіватися, Річард скоро з'явиться. А якщо ні, то, може, Віктор знає, де він.
Слова Каміля «це Річард створив» звучали в її голові радісною музикою.
67
Річард виліз через вікно і стрибнув униз. Чоботи зі стуком вдарилися об землю. Він повірити не міг, що так і проспав всю ніч під пологом у фургоні. І повірити не міг, що Йорі не розбудив його, коли приміщення закривалося. Треба думати, мужик порахував, що не його це справа і він не зобов'язаний це робити. Річард зітхнув. Може, Йорі і не знав, що він спить у фургоні.
Річард обтрусився. Він стояв перед приміщенням транспортної компанії, в якій працював, коли тільки приїхав до Алтур-Ранга, і в якому проспав всю ніч. Звичайно, він спав і не підозрював, що Йорі його замкнув.
Річард не знав, куди йти: чи то додому, чи то до Притулку. Небо вже було оранжево-фіолетовим від сходячого сонця. Мабуть, додому йти немає резону. Так він тільки запізниться на роботу. Річард вирішив, що все ж вирушить на роботу.
На роботу. Яку роботу? Сьогодні ж торжество, освячення. Як тільки брат Нарев побачить статую, Річарду вже більше не доведеться хвилюватися щодо роботи.
Він знав, що якщо спробує втекти, то лише ще більше розсердить Ніккі, і тоді життю Келен прийде кінець. Річард провів з Ніккі більше року — стільки ж, скільки з Келен, — і Ніккі неодноразово дуже дохідливо пояснювала йому його можливості. Життя Келен безпосередньо залежить від його поведінки.
Ніякого особливого вибору у Річарда не було. Ну, принаймні він помилується фізіономією Віктора, коли коваль побачить статую. Від цієї думки Річард посміхнувся. Це єдина приємна перспектива наступного дня.
А закінчиться він скоріше за все в тій сирій темній дірі, де він уже побував. Він аж спіткнувся при думці про це. Йому зовсім не хотілося знову там опинитися. Там так тісно. Річард терпіти не міг сидіти взаперті. Особливо в маленьких приміщеннях. Йому активно не подобалося і те, і інше, а якщо все разом, так це взагалі жах.