Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих
Шрифт:
Прокатний стан продали. Багато постійних клієнтів перестали замовляти зброю і обладунки. Мати заявила, що обійдеться без таких байдужих покупців. Вона чекала від герцога нових законів, відповідно до яких робота повинна розподілятися порівну, але закони щось запізнювалися. Ті малочисельні покупці, що залишилися, не платили в строк по рахунках, але обіцяли неодмінно заплатити, а замовлений ними товар тим часом поставлявся, хоч і з запізненням.
Через півроку після смерті батька підприємство розорилося. Величезний статок, зароблений ним за все життя, зник.
Висококваліфіковані робітники, найняті
Збройові майстерні батька були найбільшими в їхніх краях і забезпечували роботою багато інших майстерень. Тепер люди, чия справа залежала від роботи їх збройових майстерень — торговці, дрібні постачальники, перевізники, — теж розорилися. Багато в місті, від пекарів до м'ясників, втратили своїх покупців і були змушені скоротити число працівників.
Мати попросила герцога поговорити з королем. Герцог відповів, що король розмірковує над цим питанням.
Після закриття батьківських майстерень з'явилося багато покинутих будинків, мешканці яких виїхали в пошуках роботи. За наполяганням братства ці будинки самовільно заселили. Перш спокійні квартали перетворилися в нетрі, де процвітало злодійство і насильство. Не маючи можливості продати зброю, що залишилася на складах, мати роздала її нужденним, щоб ті могли захистити себе. Всупереч її зусиллям, злочинність лише зросла.
За її благодійну діяльність і вірну службу батька короні король призначив матері пенсіон, що дозволяв їй жити у власному будинку і навіть утримувати штат прислуги, хоч і невеликий. Мати продовжувала діяльність в братстві, намагаючись виправити ту несправедливість, яка, на її думку, призвела до краху підприємства. Вона сподівалася в один прекрасний день знову відкрити майстерні і найняти людей на роботу. За самовіддану працю король нагородив її срібною медаллю. Мати з гордістю писала Ніккі, що король ніколи не бачив жінки, настільки близької до того, щоб стати добрим духом у плоті. Ніккі регулярно отримувала повідомлення про нагороди, які мати отримувала за свій безкорисливий вклад.
Вісімнадцять років потому, коли мати померла, Ніккі як і раніше виглядала як сімнадцятирічна дівчина. Вона хотіла надіти на похорон красиве чорне плаття. Краще з кращих. Однак у Палаці Пророків їй сказали, що послушниці не личить подавати настільки егоїстичне прохання і що це не обговорюється, Ніккі може отримати тільки скромний простий одяг.
Приїхавши додому, Ніккі відправилася до королівського кравця і сказала, що на похорон матері їй потрібно найкраще чорне плаття, яке він коли-небудь шив. Той назвав ціну. Ніккі спокійно сказала, що грошей у неї немає, але плаття їй потрібно все одно.
Кравець — чоловік з трьома підборіддями, зі ростучою у вухах шерстю, ненормально довгими жовтими нігтями і хтивою усмішкою — відповів, що йому теж дещо потрібно. Він присунувся, ніжно тримаючи її гладку руку кістлявими пальцями, і прошепотів, що якщо вона подбає про його потреби, то він подбає про її.
На похоронах матері Ніккі була в чудовому чорному платті.
Мати все своє життя присвятила потребам інших людей. Ніккі анітрохи не шкодувала, що ніколи більше не побачить тарганячі оченята матері, і не відчувала того болю, що заповнила всередині неї порожнечу на похороні батька. І усвідомлювала, що вона огидний чоловік. І вперше зрозуміла, що з якоїсь причини їй просто все байдуже.
З цього дня Ніккі носила тільки чорні сукні. Сто двадцять три роки потому, стоячи біля перил на галереї головного залу Палацу Пророків, Ніккі побачила очі, що вразили її своїм внутрішнім світлом. Але те, що в очах її батька було лише невловимим відблиском, в сірих очах Річарда палахкотіло яскравим полум'ям. І вона як і раніше не знала, що це.
Знала тільки, що саме в цьому — відмінність між життям і смертю і що вона повинна це знищити. І тепер нарешті вона знала, як, це зробити.
Якби тільки хто-небудь виявив багато років тому таке ж милосердя до її батька…
12
Звертаючи на дорогу до маєтку, де, за словами сестер, Джеган влаштував собі резиденцію, Ніккі вивчала поглядом розкинутий навколо величезний табір Імперського Ордена. Вона шукала одну певну групу наметів і знала, що ці намети повинні стояти десь тут, недалеко від Джегана. Наскільки сягало око, всюди виднілися намети, торговці, фургони; бродили люди, як темний крап усипаючи навколишні поля і пагорби. Здавалося, і небо й земля затягнуті похмурим серпанком. На полях, як зірки на небі, сяяли вогні численних багать.
День ставав гнітюче-похмурим, і не тільки через наближення вечора — на небі збиралися свинцево-сірі хмари. Натягнута тканина наметів плескалася під поривами вітру, іскри багать злітали в небо, цівки диму металися з боку в бік. Важкий запах випорожнень заглушав аромати підготовлюваної їжі. І чим довше армія буде стояти на місці, тим густіше буде сморід.
Вгорі, над похмурим пейзажем, височіли елегантні будівлі маєтку. Джеган був там. Маючи доступ до розуму сестер Рошелі, Георгії і Обрі, він уже напевно знав, що Ніккі повернулась. І чекав її.
Нічого, почекає. Для початку їй потрібно дещо зробити.
Джеган не може поки щоопанувати її розумом, і вона вільна виконати задумане.
Ніккі нарешті виявила те, що шукала. Зійшовши з дороги, вона пішла по полю. Навіть на відстані вона розрізняла ті особливі звуки, що доносилися з цих наметів. Чула їх за сміхом і співом, тріском багать, шипінням жареного м'яса, скреготом точильних каменів, ударів молота по металу і скрипу шкіряного одягу.
Солдати хапали її за руки, намагалися зірвати плаття, але Ніккі ні на що не звертала уваги. Проштовхуючись крізь натовп, вона просто відпихала солдатів. Коли здоровенний чолов'яга схопив її за зап'ястя, вона зупинилася лише для того, щоб ударом магії спопелити йому серце прямо в грудях. Тіло з глухим стуком впало на землю, але ніхто не зрозумів, що солдат мертвий. Втім, на Ніккі більше ніхто не зазіхав. Серед солдатів позаду неї пробігло шепотіння: «Пані Смерть».