Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих
Шрифт:
— Наприклад? — Алессандра похитала головою.
— Не знаю. Мені весь час здавалося, що вона щось шукає. Я думала, що їй потрібно знайти світло Творця. Я безжально підштовхувала її, сподівалася, що вона зрозуміє його шлях і заспокоїться. Я не залишала їй часу думати ні про що інше, навіть не дозволяла бачитися з родиною. Її батько був егоїстичним багатієм, любителем грошей, а її мати… Ну, наміри у її матері були добрими, але завжди мене трохи тривожили. Я думала, Творець заповнить ту дивну порожнечу всередині Ніккі… — Алессандра похитнулася. — А потім
— Отже, ти вважаєш, вона забрала Річарда, щоб заповнити якусь… внутрішню порожнечу? По-моєму, нісенітниця якась.
— Не знаю. — Алессандра роздратовано зітхнула, перемішала суп, кинула туди дрібку солі. — Аббатиса, мені здається, що з Ніккі у мене нічого не вийшло.
— У якому сенсі?
— Не знаю. Можливо, мені не вдалося як слід залучити її у справу допомоги іншим. Я залишала їй занадто багато часу, щоб думати про себе. Вона завжди здавалася відданою інтересам інших, але, можливо, мені слід було ткнути її носом в ще більші біди, показати, що в очах Творця істинна чеснота — більше піклуватися про потреби інших, ніж про власні бажання.
— Сестра, мені насилу віриться, що справа в цьому. Якось раз вона попросила в мене ошатне чорне плаття на похорон матері. Звичайно, я їй відмовила — такий наряд неприйнятний для послушниці. Але це був єдиний випадок, коли Ніккі попросила щось для себе. Ти проробила з нею чудову роботу, Алессандра.
Енн згадала, що якраз після цього випадку Ніккі почала носити чорні сукні.
— Я це пам'ятаю. — Алессандра не піднімала очей. — Коли помер її батько, я поїхала з нею на похорон. Я завжди жалкувала, що відірвала її від сім'ї, але я пояснила їй, що вона наділена величезним даром і зможе надавати людям куди більш істотну допомогу, ніж живучи вдома. Казала їй, що вона не повинна марнувати свій дар.
— Завжди важко привозити дітей у Палац. Важко відривати дитя від люблячих батьків. Одні пристосовуються до нової обстановки краще, інші гірше.
— Ніккі сказала мені, що все розуміє. Вона в цьому сенсі завжди була хорошою. Ніколи не заперечувала, виконувала будь-яке доручення. Можливо, я занадто багато чого очікувала через те, що вона всю себе присвячувала іншим і ніколи не скаржилася. На похороні батька я хотіла допомогти їй справитися з горем. Хоча вона залишалася зовні незворушною, як зазвичай, я знала, що в душі їй боляче. Я спробувала втішити її, сказавши, щоб вона не запам'ятовувала батька таким, мертвим, а постаралася пам'ятати його таким, яким він був за життя.
— Дуже добрі слова, сестра. Ти дала мудру пораду.
— Але її це не втішило, аббатиса. Вона подивилася на мене своїми блакитними очима… Ти ж пам'ятаєш її очі?
— Пам'ятаю, — кивнула Енн.
— Ну так от, вона подивилася на мене своїми пронизливими блакитними очима, ніби хотіла зненавидіти мене, але навіть це почуття виявилося їй недоступно, і промовила цим своїм неживим голоском, що не може пам'ятати батька таким, яким він був за життя, тому що ніколи не знала його, поки він був живий. Хіба це не дивно?
— Дуже схоже на Ніккі, — зітхнула Енн. — Вона вічно говорила дивні речі в найнесподіваніший момент. Мені слід було б приділити їй більше уваги. Їй було б цікавіше жити… Але так багато всього вимагало моєї уваги…
— Ні, аббатиса, це була моя робота. І я з нею не впоралася. Якимось чином я упустила Ніккі.
Енн щільніше загорнулась у плащ, рятуючись від пронизливого вітру. Вона взяла простягнуту Алессандрою димлячу миску з супом.
— Гірше того, аббатиса, я привела її в тьму Володаря. Енн сьорбнула гарячий суп, глянула на неї поверх краю миски. Потім акуратно поставила миску на коліна.
— Що зроблено, те зроблено, Алессандра.
Думки Енн повернулися до слів Келен. Це слова, вимовлені в гніві, отже, їх потрібно пробачити. Або ж слід їх чесно розглянути?
Енн боялася зізнатися собі, що слова Келен — чиста правда. Століттями абатиса працювала з Натаном і пророцтвами, намагаючись уникнути катастроф, які бачила сама і на які вказував Натан. Що, якщо Натан вказував на речі, які були лише мертвими словами, як сказала Келен? Що, якщо він вказував на них тільки для того, щоб створити умови для власної втечі?
Зрештою, все, що зробила Енн, в підсумку призвело до втечі пророка. Що, якщо її обвели навколо пальця?
Чи може це бути правдою?
Вона почала побоюватися, що настільки захопилася своїм «знанням», що діяла, виходячи з помилкових припущень.
Можливо, Келен права, і аббатиса сестер Світла особисто несе відповідальність за все.
— Алессандра, — тихо промовила Енн, покінчивши з супом, — ми повинні в що б те не стало відшукати Натана. Небезпечно пророку наодинці бродити по світу.
— І де нам його шукати? Енн похитала головою.
— Така людина, як Натан, просто не може залишитися непоміченим. Я зобов'язана вірити, що якщо ми правильно візьмемося за справу, то зможемо його відшукати.
Алессандра уважно подивилася на Енн.
— Так, небезпечно залишати пророка без нагляду.
— Вельми. Ми неодмінно повинні його відшукати.
— Берні треба було двадцять років, щоб відшукати Річарда.
— Правильно. Але так було задумано. Я приховала від Верні деякі факти. До речі, Натан теж напевно втаїв дещо від нас. Тим не менше на нас лежить відповідальність. Верна з сестрами допомагають армії; Ми ж повинні шукати Натана.
Алессандра відклала миску.
— Аббатиса, я розумію, чому ти вважаєш, що пророка необхідно знайти. Я ж зобов'язана розшукати Ніккі. Я відповідаю за те, що привела її в тьму Володаря. Можливо, тільки я можу повернути її у світ Творця. Тільки в мене є подібний досвід. Я навіть думати боюся, що станеться з Річардом, якщо я не спробую зупинити Ніккі, і боюся думати про те, що станеться зі світом, якщо Річард загине. Келен помиляється. Я вірю в твою працю. Келен все спрощує, тому що у неї розбите серце, але не зроби ти того, що зробила, вона взагалі б ніколи не зустрілось з Річардом.