Шукачі скарбів
Шрифт:
На покійникові був цивільний одяг: теплі штани, брезентова куртка, під нею — плетений светр. Усе вимащене в засохлу кров. Труп уже почав розкладатися, але запах тліючої плоті губився серед інших гнилих болотних ароматів. Жодних речей біля нього не виявилося.
Озирнувшись на чоловічий гурт, Бражник нахилився, обережно обмацав кишені куртки, поклав рушницю на землю, присів і, притримуючи лівою рукою її край, правою поліз за вилогу й витягнув із внутрішньої кишені прямокутну цупку червону книжечку. Розгорнув, прочитав уголос прізвище:
— Каплунов Георгій… як… Михайлович… Співробітник… чого…
— Геодезист, — промовив Гармаш. — Один із тих двох, що зникли. Інших кандидатів я просто
— Ну, що, — почувся позаду голос Багрова. — Знайшли Федьку Рогожина?
Всі разом повернулися до нього.
— Ти що, хочеш…
— Що хочу — те й кажу, — різко обірвав провідник Сотника. — Харгі це. Ведмідь, який один раз людського м’ясця покуштував.
— А чому не вовк? — поцікавився Коломієць, глипнувши на жахливу знахідку. — В того теж зуби гострі й щелепи сильні.
— Тому, що я сказав, — відрубав провідник. — Ось він, ведмідь.
Усі подивилися в той бік, куди вказував мисливець, і побачили на вогкій землі чіткі відбитки звірячих лап. Вони тягнулися до самого краю болота, а далі зникали в сірому тумані.
— А те, що він людей жере, ви самі бачите. Пустіть, — Багров пройшов уперед, обійшов довкола трупа, покуйовдив свою бороду. — Його сюди тягнули. Звідки — поки що не знаю. Ми можемо повернутись і прочесати там усе, тільки нічого не знайдемо. В харгі барліг на тому боці, за болотом. Усе смачне з цього, як його, ну, словом, з цього, — кивок на понівечений труп, — він уже зжер. Другу здобич потягнув до себе і, думаю, поласував там. Коли на двох чоловіків вискочить раптом один такий ведмідь, діло кисле, — провідник ступив крок назад. — Думаю, все було так: одного він відразу звалив і пом’яв, а другого гнав, аж поки не нагнав. Ймовірно, поламав бідаці хребта чи скрутив в’язи.
— Це той, про кого ти говорив? — уточнив Гармаш.
— Думаю, той самий, людожер. Його через те, бач, знайти не могли. Облава до боліт дійшла, далі не поткнулася. Просто подумали — ведмідь поранений, сам у трясовину здихати кинувся. А він, бач, не дурний. Ось вам замість віхи, — Багров знову кивнув на труп геодезиста.
— У смислі?.. — перепитав Павло.
— У тому самому. Десь тут — ведмежий прохід. Сам ведмідь стежку в трясовині знайшов і нею тепер ходить туди і назад. Де він пройшов — там і люди пройдуть. Тільки позначити місце треба, — мисливець помовчав. — Ви теє… ховати його будете?
— Звісно, — відповів за всіх Сотник.
— Тоді давайте. Я піду стежку пошукаю. Чи ви вже далі не йдете?
— Пошукай, — погодився Гармаш, попереджаючи виникнення нікому не потрібних розмов, і повернувся до своєї команди: — Юрко, в тебе лопатка була. Давай, прикопаємо тіло. Тільки подалі звідси.
Ставши враз похоронною командою, розвідники взялися за роботу. Кохан і Коломієць обережно взяли труп за ноги, Сотник і Гармаш підняли його за тулуб, разом перенесли рештки людини подалі від вогкого місця. Бражник копав могилу. Він орудував саперною лопаткою, яку прихопив у Павла з дому, Кохан і Коломієць, не змовляючись, допомагали йому, риючи ґрунт долонями. Нарешті яма була готова, і розвідники обережно опустили в неї тіло геодезиста. Перш ніж закопати, прикрили гілками. Постояли над свіжим горбочком, а тоді, так само не змовляючись, підняли стволи рушниць догори і зробили по пострілу, давши короткий салют.
— Земля пухом, — промовив ззаду Багров. Підійшовши до горбочка, він поклав на землю кілька свіжозрубаних жердин. Одну тут-таки застромив у землю біля узголів’я. — Так простіше знайти, якщо хтось захоче забрати й перепоховати… чи як там буде. А ви давайте, розбирайте оцю ось зброю. Будемо рухатися потроху.
Біля того місця, куди їх підвів провідник, мох і трава були сильно зім’яті. Видно, тут волочилося щось важке, причому — не так давно. Грунт під ногами почав ледь прогинатися. Довкола чобіт утворилися невеличкі калюжки, проступала вода.
— Далеко йти, як думаєш? — поцікавився Гармаш.
— Навряд, — Багров дивився просто перед собою, ніби намагаючись роздивитися щось у пелені болотяного туману. — Звір якось сам знає коротшу дорогу. Людина роками шукатиме — і нічого. Але десь так кілометри півтора, якщо не всі два, побовтатися доведеться.
— Ти тут ходив?
— А то! Прохід цей я знаю. Востаннє два роки тому сюдою ходив. Тільки болота такі: сьогодні тут тебе тримає, а завтра на цьому місці загрузнеш. Засмокче — і не захлинеться. Значить, слухайте тепер мене, — провідник поправив лямки «сидора» на плечах, почепив рушницю на шию спереду себе. Поки інші робили так само, говорив: — Триматися слід у слід. Я йду першим, Юрко — за мною, бо найздоровіший. Далі — Павло, Костя, Дмитро. Замикає Гриша, найхудіший. Там, де витримало Юрка, ти точно не провалишся. Не забувайте робити позначки довкола себе. Гілки ламайте, деревця пригинайте чи ще щось. Чим більше їх буде, тим легше повертатися назад. Іще одне — на місці довго не стояти, нема чого роздивлятися. На болоті треба рухатися неспішно, але це не означає — гуляти, наче по бульвару з дівкою. Задумаєшся, роззявиш рота — ніколи більше з дівками не гулятимеш. Хіба тут, із жабами.
— Царівнами? — спробував розрядити обстановку Коломієць.
— А ти хочеш тут їх по купинам ловити й цілувати? — похмуро запитав Дмитро.
— Про жаб потім поговоримо, — перебив їх Гармаш. — Без того час тратимо. Гайда потроху.
Матвій Багров тричі перехрестився і зробив перший крок уперед. Нога відразу по кісточку занурилася в гливке місиво. Мисливець на мить завмер на одній нозі, перенісши на неї всю свою вагу й перевіряючи, чи витримає болото, а потім поставив у твань і другу ногу. Намацуючи перед собою шлях жердиною, він поволі посунув уперед.
Його сліди ще не встигли затягнутися, а Бражник уже рушив за ним, намагаючись ставити ногу точно там само, де провідник. Гармаш теж швидко перехрестився, зловивши здивований погляд решти хлопців, і посунув за Юрком. Інші вишикувалися в порядок, вказаний Багровим, і так один за одним зайшли в болото.
Спочатку здавалося — не такий уже страшний шлях, як його малював провідник. Та чим далі вглиб трясовини проходили люди, тим підступнішою вона ставала. В одному місці права нога Багрова раптом провалилася вище коліна, він на мить втратив рівновагу. Бражник шарпонувся на допомогу, та провідник, передбачивши таку реакцію, різким окриком зупинив його. Потім, повернувшись за годинниковою стрілкою, знайшов під ліву ногу більш надійну опору, сперся ще й на жердину, обережно потягнув і витяг ногу з полону трясовини. Перевівши подих, поволі рушив далі. Бражник зламав по ходу суху гілляку, що стирчала поруч, обходячи й позначаючи небезпечне місце.
Ближче до серця трясовини туман став зовсім густим. Здавалося, його можна навіть помацати. Скоро за три кроки перед собою нічого не можна було роздивитися.
— Озивайтесь один до одного, — гукнув спереду провідник, і далі вони йшли вервечкою та перегукувалися. Їх видавало тепер лише чвакання. Та попри все, група повільно, але впевнено просувалася вперед. Ніхто не знав, скільки вони вже йдуть цією трясовиною, ніхто не подумав про те, щоб стежити за часом. Він ніби зупинився серед суцільної смертельної вогкості. Кожен переймався лише однією проблемою: як би так поставити ногу, аби втриматися на хисткій поверхні болота. Про те, що чоботи вже повні смердючої болотяної води, згадувати не хотілося.