Шукачі скарбів
Шрифт:
Лихо трапилося тоді, коли всі вже пристосувалися до переходу й навіть почали рухатися сміливіше та впевненіше, наче справді йшли не болотом, а гуляли бульваром. Правда, дещо грузьким і незатишним, наче після тривалої зливи. За спиною Гармаша голосно лопнув пухир із болотяним газом. До цього всі так само звикли, але одночасно тишу розітнуло злісне звіряче ревіння. Воно хоч і линуло звідкись спереду, та здавалося — звірі були скрізь, оточили людей і просто зараз кинуться на них із туману, загризуть, затягнуть у трясовину. Кость, перед яким вибухнув пухир, сахнувся вбік, але звіряче рикання мимоволі змусило його смикнутися в інший бік. Ліва нога тут же загрузла вище коліна, а коли він
Все сталося дуже швидко, він навіть не встиг крикнути. Та, почувши попереду звук упалого в твань тіла, Кохан рвонув на допомогу. Він не бачив перед собою нічого, густий туман заступив усе, а Кость дуже швидко вгрузав у болото. За лічені секунди на поверхні лишилася тільки його голова, яку Дмитро прийняв за купину і пробіг повз друга далі.
Відчайдушно рвонувшись і не думаючи про те, що цього робити не можна, Сотник вивільнив верхню частину тіла і, махаючи руками, наче крилами млина, закричав:
— Сюди!!!! СЮДИ!!!
Коломієць вийшов просто на нього, і побачивши наспілу допомогу, Сотник знову шарпнувся, хапаючи друга за ногу. Гриць нахилився, аби простягнути потопаючому руку, але в цей час Кость досить сильно смикнув його. Так само втративши рівновагу та ще й нахилившись при цьому, Коломієць полетів у трясовину головою вниз. Йому вдалося тут-таки звільнити голову, хоча рот наповнився грязюкою та мулом, але вибратися на тверде не вийшло — тепер по пояс угрузли обидва.
— Не біжіть! — запізно гукнув спереду Багров, але хлопці щойно самі зрозуміли це. Тому поверталися назад обережно, лише це врятувало їх від долі Коломійця й Сотника. Моторошний звірячий рик повторився, та на нього вже ніхто не зважав.
Швидко отямившись і оцінивши ситуацію, Гармаш простягнув Сотникові жердину. Той міцно вчепився в неї обома руками, почав рухати тулубом, намагаючись вибратися з болотяного полону. Тим часом Коломійця почало засмоктувати швидше, і дуже скоро трясовина вже сягала йому плечей. Нижньої частини тіла Гриць не відчував зовсім, твань міцно стискала груди, перехоплювала подих. Він навіть втратив здатність кричати, лише хапав ротом повітря й по черзі висмикував то одну, то другу руку.
Обійшовши Гармаша, до нього вже поспішав Бражник, на ходу скидаючи пасок і роблячи з нього зашморг. Кидок — і він оповив зап’ясток лівої руки Коломійця. Впершись ногами настільки міцно, наскільки дозволяла трясовина, Юрко щосили смикнув. Трясовина не відпускала, він сам мало не впав, але наспів Дмитро і схопив його за руку, допомігши втримати рівновагу. Сам при цьому теж ледь не провалився, але вчасно висмикнув ногу з трясовини. Тепер Бражник тягнув обережно, і справа зрушилася — тулуб Коломійця потроху звільнявся з полону. Тим часом до рятувальників долучився Багров, який узявся допомагати Гармашу, і Сотник, тримаючись тепер уже за дві жердини, повільно вибрався з трясовини.
Коли нарешті вдалося витягнути Коломійця, він несподівано для всіх зайшовся сміхом, дуже схожим на істеричний. Аби розвідники не знали свого друга, то могли б припустити, що в нього така реакція на шок. Але Гриць сміявся цілком щиро, сміх перейшов у регіт, він навіть зігнувся навпіл, показуючи пальцем на Сотника, так само перемазаного з ніг до голови в болотяну грязюку.
— Ру-ру-ру… — заходився він, і Бражник несильно ляснув його по щоці, лиш після того врятованого прорвало: — Рушниці! Ні в кого не злетіли! Вони… вони… так і теліпалися! Оце я розумію — мисливці, мать нашу так!
Справді, забрьохані в чорно-зелену багнюку з голови до ніг, врятовані хлопці кумедно виглядали з рушницями, які теліпалися на шиях.
— Не стійте на одному місці, — зауважив Багров, відхекуючись. — Добре, що рушниці не погубили. Тільки навряд чи ти зі своєї колись стріляти зможеш.
Гриць зняв рушницю з шиї, перевернув її. Зі стволів потекла темна юшка.
— Почищу.
— Почистиш. Якщо виберемося звідси. Але набоям точно гаплик, — провідник підібрав Грицеву жердину, простягнув йому. — Бери й ходімо. Про все поговоримо, коли виберемося звідси. Вже недовго, як я собі міркую.
Хлопці знову стали один за одним. Коломієць заспокоївся. Він сам собі не міг пояснити, чому його так насмішили рушниці на шиях тих, кого мало не заковтнуло болото. Та натомість він зажадав іншого пояснення:
— Хто це був, Матвію?
— Де?
— Той, хто рикав.
— А це хто? — провідник кивком показав на гілку сухого дерева, наполовину сховану в тумані.
Гриша, а разом із ним усі інші подивилися туди, куди показував Багров, і побачили чорного крука. Птаха, ніби дочекавшись загальної уваги, тричі каркнула, знялася з гілки і, кілька разів махнувши крилами, розчинилася в тумані.
— Ну, крук.
— Сміятися, звичайно, будеш, але хрін із тобою, слухай: тунгуси кажуть, що ведмеді слугують крукам. Круки ніби як посланці творця, стежать за людьми. А ведмеді — їхні воїни, охоронці, — Багров розкуйовдив бороду. — Ви навряд чи повірите, тільки сміятися будете. Але в нас люди вірять.
— У що вірять? — запитав Гармаш. — У казку про крука й ведмедя?
— Тут, хлопче, все складніше. Круки звичайно з’являються в тих місцях, де природа ховає від сторонніх скарби. Різні скарби. Нафта, вугілля, знову ж таки — золото, — чи Павлові здалося, чи провідник при цьому хитро примружився. — Значить, крук наглядає, а ведмідь охороняє. І якщо охоронець — харгі, людожер, то скарби справді великі. Ну, це тунгуси так говорять, — розвів він руками. — Тільки бачите, як усе одне до одного. Ведмідь, крук… Та й люди загризені. Крук, значить, гостей непроханих шукає і ведмедя, охоронця, на них направляє. Ну, а там уже кому як пощастить.
— Цікава казочка, — обережно промовив Павло. — Дітей забавляти. Чи лякати, хто як собі захоче. Кажеш, крук оце зараз біду нам накаркав?
— Бог його знає. Може, й крук. Може, самі вони з дороги збочили. Так і будемо стояти?
Розвернувся і першим посунув уперед. Інші подалися за ним, і лише Павло серйозно поставився до щойно почутого.
Дуже дивні історії розповідає Матвій Багров. Спочатку натякнув, що Пилипкові-дурникові всюди Рогожин ввижається, наче мара. Тепер знову дивний і досить прозорий натяк на скарби, які охороняють круки з ведмедями — тайгова сторожа.
Він про щось здогадується чи більше того — про щось знає?
Порадитися з хлопцями він не міг. Адже усамітнюватися на очах провідника — означає викликати в нього зайві підозри. Доведеться чи відводити їх по одному й попереджати, щоб трималися обережніше, або — і так краще — поки що мовчати й до всього дійти своїм розумом. Раптом Матвій, старий тайговик, справді без задньої думки розповідає їм давні тунгуські легенди…
Словом, побачимо. Тепер головне — з болота вибратися.
Це не забарилося. Далі рухалися вже без пригод і особливих перешкод. Судячи з усього, небезпечні місця лишилися позаду, йти ставало чимдалі легше. Хвилин за сорок туман розвіявся, подорожні щасливо ступили на тверду землю. Ще один невеличкий перехід, і крізь стовбури дерев перед ними в променях сонця, що потроху заходило, блиснула вода.