Шукачі скарбів
Шрифт:
— Забагато говоримо, — різко перервав дискусію Рогожин. — Ну, підпишеш ти вирок своєму брутальному другові чи пожалієш?
— А ти його потім пожалієш?
— Слухай, старлею, як би там не склалося — його смерть потім буде вже не на твоїй совісті. Наша совість такий тягар витримає. Тому я рахую до…
— Давай без театру. Рахує він… Допоможіть підвестися, мать вашу!
Рогожин мовчки кивнув, Щербатий опустив карабін, ще двоє бандитів підхопили Павла під руки й поставили.
Тепер він міг
Отже, восьмеро, разом зі зрадником Багровим.
За інших обставинах вони б уп’ятьох навіть із мисливськими рушницями змогли б не просто дати собі раду, а й навіть прищучити всю цю бражку. У тому, що сталося, Гармаш винуватив тільки себе, власну необережність. І лише завдяки благенькій підозрі, що виникла в нього тільки вчора під вечір, у них усіх був тепер шанс принаймні померти не так, наче ягнята на бійні.
Або врятуватись і ще повоювати.
— Нехай перев’яжуть пораненого, — твердо промовив він.
— А для чого? — картинно здивувався Савка.
— Ти, Дьоготь, війни не бачив, — стомлено відповів Рогожин. — Поранених завжди перев’язувати треба, навіть якщо вони — військовополонені.
— Давайте, я почекаю. Всі розмови — після того. — Павло поворушив зв’язаними кистями, зайвий раз переконався — скрутили на совість.
— Пашо, для чого ти з ними взагалі говориш? Ти хіба не бачиш? — викрикнув Бражник, але зустрівся поглядом із командиром і дозволив обмотати рану чиєюсь бруднуватою спідньою сорочкою, подертою на нерівні смуги.
— Ну? Далі які побажання? — блазнювато поцікавився Рогожин.
— Виведи всіх звідси, хай стоять і дивляться.
— Усіх?
— Мені важливо, щоб мої хлопці на мене дивились і слухали, що я їм скажу. Тобі не зрозуміти, Федю, а для нас усіх це… Ну, словом, вважай це останнім бажанням. Тут я почув, нас усіх однаково стрілятимуть.
— Побачимо, старлею, побачимо. Якісь дивні побажання…
— А чого дивні? Невже твої орли із гвинтівками моїх стриножених бійців бояться?
— Ти мене, старлею, на понт не бери. Щось ти крутиш…
— Нічого не кручу. Або так буде, або мене першого стріляй, — Гармаш не кричав, далі говорив спокійно, дивлячись Рогожину просто в очі. Той помовчав, для чогось примружився, потім махнув рукою:
— Ну, нехай. Може, ми чомусь від вас, радянських солдатів, навчимося. Виводь усіх, Щербатий!
До заходу сонця
Першими вийшли Рогожин із Павлом. За ними — Савка Дьоготь і Матвій Багров. Потім Щербатий і решта бандитів виштовхала з халупи чотирьох розвідників. Виходячи, Бражник перечепився об поріг, але піднявся сам, попри скручені руки. Не домовляючись, вони вишикувалися в одну неструнку шеренгу. Бандити обступили їх півколом, готові до подальших розпоряджень.
— Ваша воля виконана, товаришу старший лейтенанте! — посміхнувся Рогожин. — Де планшет? Якщо ти зараз звелиш цим телепням обшукувати тайгу, вони її носами ритимуть. Ти хочеш, аби твої хлопці перед смертю потішилися? Ви маєте на це право, тільки скажи, де планшет.
— Я тобі скажу! — не витримав Коломієць, але на нього перестали звертати увагу. Своїми дивними діями Павло Гармаш заінтригував навіть тупого клаповухого Щербатого.
В усякому разі, він дуже на це сподівався.
— Тепер розв’яжіть мені руки, — попросив він.
— Навіщо? Ти скажи, де взяти — я сам візьму.
— Федоре, а якщо я хочу сам тобі його віддати, своїми руками? На очах у бойових побратимів? Такий варіант не пройде? Чи ти далі боїшся?
— Нічого я не боюся! — Рогожину починав набридати цей цирк. — Тобі розв’яжуть руки, старлею, тільки один твій неправильний жест — і переговорів більш не буде. Постріляємо всіх, тебе — останнім.
— А чи не досить лякати, Федю?
— Розв’яжи! — коротко звелів Рогожин найближчому до нього бандитові, чоловікові років тридцяти з густими кошлатими бровами. Той, замість вовтузитися з вузлом, вийняв із піхов тесак і розрізав мотузку, при цьому ледь черконувши лезом по Павлових зап’ястках. Розтираючи затерплі руки, Гармаш розмазав трошки крові, що просочилася з тоненького порізу. Подивився на небо — сонце сьогодні зранку світило як ніколи яскраво і гріло, здається, зовсім не по-сибірському.
Він спокійно повернувся до заїмки, підстрибнув, учепився руками за краї плаского даху і ривком закинув на нього своє тіло. За спиною дружно клацнули затвори, але Павло тут же розвернувся, виставляючи перед собою руки долонями вперед.
— Що за фокуси? — ступив до нього Рогожин.
— Нічого. Просто вчора, коли твій хрещений пішов по дрова, я закинув планшетку на дах. Від чужих очей подалі. Мені здалося, таки з’явилися чужі очі.
— Пізно тобі здалося, — зауважив Багров. — Сказав би — я б сам поліз і дістав, не полінувався б. Я проґавив — мені й на дах лізти.
— Нічого, мені не важко, — ледь уклонився Павло. — Навіть приємно! Дивіться сюди!
Нахилившись, він підняв з даху планшетку. На очах у Рогожина й усіх інших картинно розкрив її.
Витягнув усі заховані там папери.
Згорнув трубочкою.
А потім різким рухом закинув у пічну трубу, котра диміла просто в нього під ногами.
— Вогонь гаси, Федю! Золото згорить!
Здавалося, крім Рогожина, ніхто ще не зрозумів толком, як саме Гармаш щойно обдурив усіх. Одним стрибком Федір опинився біля стіни заїмки.