Шукачі скарбів
Шрифт:
Можливо, ця хвороба зараз урятувала Дмитрові Кохану життя.
Бо собі та іншим розвідникам він, їхній колишній командир Павло Гармаш, щойно виторгував життя лише до заходу сонця.
Золоте дно
Апетиту зовсім не було, але Павло змусив себе зжувати два шматки хліба з салом. Щоб він поїв, Рогожин звелів розв’язати полоненому руки і тримати його під прицілом. Гармаш подякував ватажкові за виявлену повагу, але той залишив репліку без уваги. Щербатий, так само дурнувато посміхаючись, підсунув Павлові просто під ніс флягу, звідки в ніс ударив запах спирту. Рогожин зреагував раніше, ніж полонений: одним влучним ударом ноги вибив флягу з руки лисого, його самого відштовхнув у протилежний бік із такою силою,
— Ти, придурок! До нашого повернення — сухий закон! Тобі хто дозволяв?
— Так я ковточок, Федю, нерви в мене! — заскиглив Щербатий, та Гармаш уже встиг прорахувати його: цей голомозий клаповухий довгань не був таким ідіотом, якого з себе корчив. Усе це лише захисна реакція перед сильнішим від себе. За зовнішністю й повадками блазня ховалася дещо примітивна хитрість, помножена на тупу жорстокість.
— У мене теж нерви! В усіх нерви! Вставай і йди за мною, інструкції отримаєш…
Вони відійшли трохи далі за дерева. Тим часом Гармашеві знову зв’язали руки й відвели від інших полонених. Такий наказ Рогожин віддав іще раніше. Він не збирався залишати йому можливість для переговорів із друзями. Їх, до речі, теж чимось годували. Бандит із кошлатими бровами навіть скрутив кожному по цигарці, дістаючи махорку зі свого вишитого кисета. Коли Павло й собі попросив закурити, йому так само встромили до рота самокрутку, а Багров особисто підніс вогню. Всім дозволяли курити лише зі зв’язаними руками.
Нарада Рогожина зі Щербатим була досить короткою. Вони повернулись, і Федір звелів усім своїм людям зібратися гуртом. Полонені на якийсь час лишилися без нагляду, та ватажок особливо цим не переймався — вони вже один раз пробували тікати.
— Значить, команда така: я, Мотя й Дьоготь ідемо разом із ним, — кивок у бік Гармаша. —
Якщо старлей нам не збреше, повернемося з добрими вістями вночі, а скоріше за все — завтра до полудня. За старшого лишається Щербатий, у нього добре виходить вами командувати. Якщо ми не повернемося вчасно, нехай нас усіх навіть ведмідь загризе — кінчайте цих хохлів на місці. Щербатий знає, куди йти потім. Але все це в гіршому разі. Будемо всі разом вірити в краще. І в чесність цього офіцера, — він знову кивнув на Павла. Запитань нема?
— Нехай мене запитують у разі чого, — вставив Щербатий.
— Правильно. Він усе знає, — легко погодився Рогожин. — Ну, з Богом, чи що? Твоє слово, старлею.
— Я так і піду? Хоч руки звільніть…
— Підеш так, — відрубав ватажок. — Можна буде — я щось вирішу. В який нам бік, викладай свою військову таємницю.
— На захід від річки, — приречено зітхнувши, пояснив Гармаш. — За сонцем. У бік так званої Ведмежої голови.
— Є таке місце, — підтвердив Багров. — До неї я людей і без тебе виведу. Тільки знову ти, Пашо, щось крутиш. Там люди, хоч і не часто, але ходили й ходять. Про золото на Ведмежій голові ніхто ніколи не чув.
— Тому я й іду туди з вами, — відповів Гармаш. — Є одна прикмета, про яку ніхто не знає. І треба встигнути, поки сонце не сіло. Це я серйозно кажу. Бо тоді доведеться до завтра там комарів і мошку годувати.
— Будемо його слухати, хрещений, — заспокоїв Матвія ватажок. — Куди він від нас подінеться? В нього вже стимулу брехати нема. Не дурний же, знає. Тому не буде більше гратися. Не будеш, старлею?
— Ми тільки час гаємо, — нагадав Павло.
— Правильно. Пильнуйте тут, чув, Щербатий?
— А куди ж ми дінемося?
Четверо під проводом Багрова рушили в тайгу, не озираючись. За спиною Павло чув, як Щербатий наказує загнати полонених у заїмку. Чомусь він був певен — протягом наступної доби з ними нічого не станеться. Якщо хлопці, звісно, самі нічого не придумають. І якщо нічого розумного не стрельне в голову йому. Бо взагалі ілюзій стосовно своєї та їхньої подальшої долі Гармаш не мав.
Лишалося тягнути час.
Але чи можна довго розтягувати добу?
Більше години маленька група рухалася мовчки. Кожен думав про своє. Нарешті Гармаш не витримав:
— Матвію, а чому Ведмежа голова? Знову якісь твої казки?
— Ти їх казками розважав? — реготнув Дьоготь.
— То вони дурні, — відмахнувся Багров. — Не хочуть вірити — хай не вірять. А в нас усі знають, що ведмеді охороняють тайгові багатства від таких, як оце вони.
— А від таких, як ви, не охороняють? — поцікавився Павло.
— Від усіх стережуть, — погодився Матвій. — Тільки одних пускають іноді в скарбницю, а іншим — хрін на блюді. З Ведмежою головою все дуже просто: там, куди ми йдемо, починається ціла низка пагорбів та гір. Найвища здалеку на ведмежу макітру схожа. Тунгуси так назвали, ну, й наші мисливці підхопили.
— І тут тунгуси! Набрид ти зі своїми тунгусами.
— Немає про що говорити — мовчіть! — різко обірвав їх Рогожин.
— Чому ж нема про що? Про людей твоїх, Федю, мені теж цікаво послухати. З провідником нашим усе ясно. А ось де ти такого орла зловив?
— Ти про кого?
— Про Щербатого.
— А, тобі теж сподобався, — Рогожин не стримав посмішку. — Це в Савки запитати треба. Його кадри.
— Той ще кадра, — підхопив тему Дьоготь. — Один, отой броватий, ще Спирці шестерив. Федя попросив надійних людей підшукати, бажано тих, що з батьком зналися. Ну, я пошерстив народ. Дехто зовсім не при ділах, декому довіряти такі справи не можна, я ж ціну цьому народцю знаю, хе-хе… Ще двоє — зовсім іще зелені, від війни ховалися в тайзі, — при цих словах Гармаш перехопив багатозначний погляд Багрова, в якому читалося: «А що я казав». — Бандитствують уже скоро два роки. Чому їх іще, окрім як бандитствувати, радянська влада навчить?.. А про Щербатого ти правильно спитав. Не часто таких зустрінеш. Із зони він підірвав, разом із ним — ще троє. Двоє блатарів, а один — ворог народу. Ну, як ворог народу — солдатик: не тому і не той анекдот на привалі розповів. Блатні його, бідолашного, жаліти почали, хоча в нас політичних не дуже того… Їх, я пам’ятаю, пресувати дозволялося колись, потім відмінили цей захід утиску. Так то ж справді політичні, інтелігенти ідейні, троцькісти всі — пробу нема де ставити! — видно, Савка Дьоготь осідлав улюбленого коника. Його не перебивали, а Рогожин, котрий ішов трошки ззаду, взагалі не слухав теревені старого рецидивіста. — Різницю між троцькістом і пацаном дев’ятнадцяти років, який сів за дурний анекдот, тільки прокурор товариш Вишинський не бачив. Може, не хотів, то таке… Значить, хлопчина серед політиків не дуже прижився, а блатні, кажу, пригодували. Ну, натурально, беруть із собою на втечу четвертим. На шостий день Щербатий особисто зарізав «кабанчика» і першим їсти почав. Ті, що з ним, теж причастилися чоловічинкою. Одного потім десь застрелили, лишився Щербатий удвох із цим, усе забуваю кликуху… Отак ця парочка другу парочку, дезертирів, у тайзі надибали. Рибалка рибалку…
— Або гівно до гівна, — в тон йому промовив Павло.
— То вже кому як видніше. Як би там не було, але дивися ж ти: туди-сюди, і вже Щербатий ними керує. Ну, звели мене з ними, переговорили, тепер ось разом.
Про «кабанчиків» Гармаш уже не раз чув. Навіть не особливо здивувався цій історії. Пересмикнуло тільки від думки, що життя його, бойового офіцера, залежить тепер не лише від непевної особи, якою був Федір Рогожин, а також від блатних і справжнісіньких людожерів.
Тут не тунгуські казки про харгі. Тут усе набагато реальніше і противніше.
Розмова захлинулася так само несподівано, як почалася, і решту шляху вони пройшли мовчки. Коли сонце перевалило за полудень, почалася пагориста місцевість. Йти стало важче, а особливо — Павлові, який не міг балансувати руками чи триматися за стовбури. Багров без зайвих слів зупинив його, розв’язав і під мовчазну підтримку Рогожина припнув один кінець мотузки до своєї руки, а другий міцним вузлом зав’язав на Гармашевій правиці.
Так вони пройшли ще зо дві години, коли дерева почали потроху рідшати, тайга ніби розсунулася, і четверо подорожніх опинилися біля підніжжя широкої гори, оточеної з усіх боків низьким пралісом. Позаду неї, десь далеко в серпанковій імлі, проглядалися зубчасті обриси Уральського хребта.