Шукачі скарбів
Шрифт:
— Ми бандитів знайшли, — в темряві Кольцов навряд чи бачив сумну посмішку Дмитра й точно не вловив його іронії. — Чи вони нас. Словом, хтось когось у тайзі надибав.
Кохан почав розповідь не відразу й говорив не все. Звісно, про пошуки золота він промовчав. Бо точно знав — іншої інформації в майора не повинно бути. Решта подій у його трактуванні виглядала так: провідник, який викликався вести добровольців на лови банди, виявився зрадником і привів їх у пастку. Навіщо бандити захопили їх і чому не вбили відразу, він не знає. Чи живі зараз Гармаш та інші, він так само не уявляє. Коротко і ясно.
— Отже, помилки немає і в цих місцях справді переховується Федір Рогожин? — спокійно перепитав майор Кольцов після того, як Дмитро закінчив
— Так точно. Павло не вірив до останнього, бо надто вже неймовірні припущення…
— Можеш провести мене назад до тієї заїмки, де переховуються злочинці?
— Уже ніч. Я біг… Боюся збитися з дороги…
— Нічого. Я ж не збився. Не треба сидіти, час дорогий.
— Ти хочеш захопити всіх?
— А чому це тебе дивує? Нас двоє. У мене — автомат, тобі — ось, — майор витяг із мішка ТТ і простягнув Дмитрові. — Ти воював, розвідник, наскільки я знаю. Нас двоє, ми озброєні, можемо застати їх зненацька. Чи в тебе інший план?
Ламати голову над тим, звідки серед тайги раптом опинився майор МДБ і в чому суть отого самого завдання державної ваги, в Кохана не було ніяких сил. Зброя надала йому впевненості. Нехай він не любить емдебешників — але ж навряд чи майор тут по його, Дмитра Кохана, душу. Або по душі його бойових друзів. І потім, на фронті допомога дуже часто приходила з абсолютно несподіваного боку. Тому він підвівся, засунув пістолет у кишеню штанів і першим рушив у напрямку до річки.
Той, хто називав себе майором Кольцовим, поки що не збирався ліквідовувати цього хлопця. Російською той говорив із акцентом, який його батько й дід називали «південноросійським». Кольцов знав — ці люди називають себе українцями, та чомусь більше схилявся до визначення «малороси». Тут не було жодних спроб принизити одну націю перед іншою. Просто він у своєму першому, колишньому житті, звик саме так визначати представників малоросійської нації. Щоправда, так багато за один раз Кольцов їх ніколи не бачив. Тим більше не сподівався зустріти їхні великі поселення в Сибіру.
Дивно: виростаючи й виховуючись на американських вестернах і легендах про Дикий Захід, він, слов’янин за походженням і зовнішністю, поділяв американські переконання стосовно того, що загалом Сибір — це місце, де люди не можуть жити з доброї волі. Туди засилають в основному кримінальних злочинців, які поселяються в тайзі довічно поруч із бурими ведмедями. І він здивувався, коли побачив ціле поселення людей, котрі виїхали в тайгу добровільно. По суті, колонізували її. Щось схоже на історії підкорення Дикого Заходу, які Кольцов іще хлопчиком зачитував до дірок. Батько з часом навіть перестав підсовувати йому книжки російських класиків. Історична батьківщина почала цікавити його згодом.
Коли за це почали платити.
Між іншим, зробив висновок Кольцов, ці «малороси» — люди досить приємні й відверті, хоча наївні і трохи боязкі. Особливо коли доводиться спілкуватися зі співробітником МДБ, колишнього НКДБ, яке ще раніше називалося НКВС. Видно, свого часу червоні чекісти сильно утискали їх, раз вони перебралися аж сюди, в чужу для них глушину. Кольцов розумів їх: жили собі тихо, але безпечно. І тут — одне за одним: спочатку вбивства, потім — міліція, далі — лови бандитів, і нарешті — поява жахливого і всесильного МДБ в його, Кольцова, особі. Мабуть, через те язики в голови сільради та іншого данилівського начальства, включно зі смішним кругловидим дільничним, не трималися на припоні.
Правда, йому або не кажуть головної правди, або, що ймовірніше, її не всі знають. Рогожин шукає тут золото, причому одержимий цією ідеєю давно. А ось цей Павло Гармаш просто заскучав за військовими подвигами, занудився в мирний час, і через те вирішив спіймати Рогожина — чи теж долучився до гурту шукачів скарбів?
Хоча загалом ці обставини поки що мало цікавили «чистильника». Перед ним стояло конкретне завдання: розшукати зниклого агента або його труп. Якщо знайде труп — установити обставини його загибелі та обрубати всі кінці, що вели до нього. При потребі залишити після себе ще кілька трупів, тут «чистильника» ніхто не обмежував. Якщо агент виявиться живим, але зрадником — дізнатися, що він устиг накоїти, встановити масштаб завданої шкоди, ліквідувати агента й так само обірвати всі ниточки довкола нього.
Обставини зникнення агента Кольцов з’ясував. Ситуація, м’яко кажучи, вийшла нестандартна. Зрадником чи подвійним агентом Федора Рогожина назвати нібито й не можна. Але, з іншого боку, він навіть не збирався виконувати завдання і, знайшовши золото, спробує з ним зникнути якомога далі, розчинитися в повітрі. Він достатньо підготований, аби в потрібний момент зникнути назавжди, змінивши ім’я, прізвище, зовнішність, національність, навіть коли дуже сильно захоче — то й стать.
Уже було кілька випадків, коли нацисти під умілими руками хірургів перетворювалися з чоловіків на жінок. Кольцов сам бачив жінку — штурмбанфюрера СС, яка кілька років катувала жінок у концтаборі, а після війни, восени сорок п’ятого, виринула в Швейцарії вже чоловіком. Попалася вона досить скоро і не тому, що її активно шукали чи сама втратила обережність: хірург, котрий міняв їй стать, не надто професійно відпрацював свій щедрий гонорар. У перевертня почалися проблеми зі статевими органами, лікар-чародій зник, біль ставав усе нестерпнішим, навіть почався сепсис. Есесівка здалася американським властям, аби лише її знову зробили жінкою. Ніхто не ризикнув — операція влітала в копієчку, та й фахівців ще пошукати треба. Жінка-садистка того не варта, вирішили органи слідства, й за вироком трибуналу її швиденько й таємно, аби не викликати нездорового ажіотажу, стратили. Правда, в останню мить змилостивилися — Кольцову доручили під виглядом лікаря прийти до перевертня в камеру і зробити смертельну ін’єкцію.
Отже, аналізуючи випадок із Рогожиним, Кольцов дійшов висновку: дії агента з натяжкою, але таки можна прирівняти до зради. Коли так, то залишилося знайти його й ліквідувати, не вимагаючи жодних пояснень та не приймаючи ніяких виправдань. Навіть можливі обіцянки передати частину золота в казну Сполучених Штатів не варто брати до уваги.
Федір Рогожин шукає скарби в тайзі, але де сам Федір Рогожин, не знає ніхто.
Група колишніх полкових розвідників шукає Федора Рогожина. Чи знайдуть малороси при цьому скарб, невідомо. Зате відомо: провідником із групою пішов один із кращих знавців тутешнього краю. Так само не таємниця, в якій саме місцевості Павло Гармаш збирається відшукати бандитів.
Висновок: щоб знайти Федора Рогожина, треба рухатися слідами групи Павла Гармаша. Навичками виживання в лісах «чистильник» володів. У нього була при собі карта району, причому — докладна і великомасштабна, її товаришеві майору пожертвував дільничний із Данилівки. Майорська форма — не найкращий одяг для того, хто на кілька днів занурюється в тайгу, та Кольцова вона цілком влаштовувала. Машину залишив на Прониному хуторі, загнав у сарай на подвір’ї Багрових. У них же розжився нехитрим провіантом. Насправді він міг обходитися мінімумом їжі, коли полював на людей, і полювання вступало в завершальну фазу. За підрахунками Кольцова, група Гармаша випереджала його на добу, максимум — півтори. Скоротити цей розрив можна було в тому разі, коли рухаєшся швидко.
На сліди, що їх залишала на шляху свого просування пошукова група, «чистильник» наштовхнувся досить скоро. Лишалося не збитися з курсу і загадати всі навички з орієнтування в умовах дикої природи.
Зрештою, форма офіцера радянської держбезпеки стала в пригоді навіть у тайзі. Ніхто не ставить зайвих запитань. Це влаштовувало Кольцова. За інших обставин він би не поспішав рятувати кого б там не було від ведмедя, але в даному разі втручання того вартувало. Нарешті він вийшов на реальний слід Федора Рогожина.