Шукачі скарбів
Шрифт:
— А хто піде? Рогожин їм накаже? Це ж не солдати, Костю. З ким маємо справу? Двоє дезертирів, які ховалися від війни. Так їм і тут війна не потрібна. Одне діло — переслідувати нас, в’язати сонних, а потім стріляти беззбройних та безпорадних. Ми огризаємося, в кожного з них влучити можемо. Вони ліпше на ватажка свого зброю наставлять, аніж на нас в атаку підуть. Згоден?
— Може, й так…
— Ти хіба на фронті таких кадрів мало бачив? Поїхали далі: лишаються блатні, троє. З них лише отой, з бровами, наче в лося, з Рогожиним-старшим водився, тому відкрита
— Багров і Рогожин.
— Правильно. Наш набожний провідник стріляє добре. Казали, білку в око бив, хоча в цих краях таке визначення досить поширене.
— Як у наших рибалок — щуку на вудочку.
— Во-во, Костику, щось таке. Але даремно люди не балакають, стріляє він напевно добре. До того ж чоловік він не такий простий, як уся ця братія. Ну а про Рогожина в мене думка склалася ще до того, як я його сам на очі побачив. Де він усі ці десять років жив і що робив — не знаю. Сволота рідкісна, татова він дитина. І при тому точно не бандит, не кримінальник. Поведінка в нього… не наша якась. Розумієш, про що я?
— Не зовсім. Але Федір Спиридонович справді не блатар. За повадками — так його наче десь готували. Або так само, як ми, в розвідці воював…
— Десь так і воював, тільки, Костю, не на нашому боці. Ось що я про нього думаю. Відповісти Сотник не встиг. З боку супротивника до них долинув голос Рогожина:
— Старлею, чуєш мене? Повоювали — досить! Виходь на переговори!
— Бачиш, а ти кажеш, — зауважив Гармаш і, ледь висунувшись з-за одвірка, крикнув:
— Тобі треба — ти виходь! Нам і тут тебе добре чуть!
— Боїшся?
— А ти як думав? У вас же, Федю, ні в кого совісті нема! Я вийду, а мене тут же — бабах!
— Тобі й без того гаплик!
— Для чого тоді переговори?
— Виходь, не бійся!
— Виходь сам і говори! Ми в тебе точно стріляти не будемо! Хоча дуже хочеться!
— І я повинен вірити?
— У нас, Федю, поняття інші. Виходь до потоку, пройди до середини і стій там. Говориш п’ять хвилин, ми слухаємо. Якщо вкладешся в термін — значить, тобі є що сказати. А наше діло маленьке: погодитися з тобою або ні. То як, ризикнеш?
Запала мовчанка. Нарешті Рогожин озвався:
— Повірю тобі, старлею. Навряд чи ти слово порушиш!
— Ти б порушив? Тільки чесно?
— Чесно? Тільки б побачив тебе — вбив би на місці. Хоч ти парламентер, хоч Папа Римський. Я пішов, старлею! Дивись, не стріляй!
Розвідники обережно визирнули надвір. У місячному світлі просто на них крокувала постать із білою шматиною в руці.
— Хочеш, Костю, я тобі теж щось чесно скажу? — Гармаш скреготнув зубами. — Оце зараз я б його з одного пострілу поклав, і гори воно все вогнем.
— Так стріляй, — байдуже відповів Сотник.
Обидва вони знали — ніякого пострілу не буде.
Вода з потоку обмивала чоботи Рогожина. За кілька метрів, на березі, лежав горілиць застрелений Щербатий. Широко розставивши ноги, Рогожин іще раз помахав перед собою брудною онучею Багрова, яку не без огиди взяв до рук через відсутність чогось іншого білого.
— Переговори, старлею!
— Та кажи вже, чуємо тебе!
— Не знаю, з чого ви там стріляєте, тільки справи ваші все одно — жопа. Халупа під прицілом, вийти вам звідти не вдасться.
— А ви не впрієте в нас цілитися?
— Не сци. Нас поки що четверо, будемо чергувати. Та й хрещений мій як стрілець за двох зійде, а вже в нього терпцю на вас вистачить. Не забувай, старлею — на заїмці ще троє моїх людей. І двоє твоїх, між іншим. Кажуть — поки що вони живі, але це легко виправити. Віриш?
— Тобі — вірю, Федю. Наче рідному.
— Тоді слухай далі. Скелі тут кругом стрімкі. Вихід — лише один, і той вузенький. Ми навіть морочитися не станемо: виберемося звідси, станемо табором біля Ведмежої голови з того боку. Харчі в нас є, в разі чого з нами мисливець — звірину яку чи пташку підстрелить. У вас жерти нема чого, це вже я точно знаю. Не треба вас навіть тут, усередині, спеціально стерегти. Живіть собі, поки живеться. Можете нам самородків пошукати чи золотця намити. Знаєте, як це робиться? Нічо’, біда навчить. Уявляєш перспективу.?
— Не зовсім.
— Даремно. Вилізти на гору неможливо. Літати ви не вмієте. Води, щоправда, вдосталь у потоці, зате вогню нема. Будете воду пити, поки животи не луснуть. І так само вийде: або самі стріляєтеся, здурівши від голодухи, або виходите звідси просто в наш табір. Тут теж два варіанти: можемо вас просто на виході постріляти, чи спочатку нагодувати, а вже потім у розхід.
— Так і не ясно, що ти нам пропонуєш?
— Здатися й померти швидко. Чи впертися рогами й здихати повільно. Торгуватися, старлею, вам нема чим. Згоден?
— Згоден. У п’ять хвилин ти, Федоре, вклався. Молодець. Тепер розвертайся і йди назад.
— Це все?
— Усе. Померти ми завжди встигнемо, правда? Тому хай краще пізніше. Хочеш дістати нас швидше — давай, спробуй.
Гармаш не зміг відмовити собі в задоволенні — клацнув затвором і стрельнув високо над головою Рогожина. Той здригнувся, але, попри сподівання, не чкурнув назад за камені. Спокійно розвернувся, опустив руку з онучею і, не озираючись, пішов до своїх.
— Він має рацію. Ось у чому підлість ситуації, — буркнув Сотник.
— У тебе є інші варіанти?
— Нема. І в цьому теж підлість. Хлопців шкода. Навіть якщо Дмитро втік, до людей він добереться не раніше як за пару діб. За умови, якщо буде рухатися швидко.
— Він це вміє…
— Ми, старший сержанте Сотник, усі це вміємо. Через фронт сюди-туди ходили на швидкість… Виходить, є запасний варіант: протриматися тут мінімум чотири дні…
— Чотири доби, Пашо. Це справді мінімум. Думаю, нам тут треба протриматися не менше п’яти діб. Кохан же зможе когось довести сюди, до Ведмежої голови?