Шукачі скарбів
Шрифт:
Це добре.
Коли серед чотирьох чоловіків, котрі розкладали вгонь біля підніжжя гори, Кольцов упізнав Рогожина, вперше за багато днів зітхнув спокійно. Йому набридла ця велика пригода, набридли комарі й болота, набридли малороси, чи як вони там — українці з їхньою метушнею, набрид увесь Західний Сибір, остогидла вся Росія, нехай тут поховані його давні предки, та й загалом Радянський Союз із його непередбачуваністю починав стомлювати й тиснути на мозок.
Лишається виконати завдання — ліквідувати Федора Рогожина як зрадника.
Приймаючи таке рішення, майор Кольцов навіть не уявляв, як усе закрутиться за якихось кілька хвилин. Він раптово втратив контроль над подіями, тому довелося поки що вичікувати слушного моменту й дати цим подіям хоча б чимось завершитися.
Між тим, нічого особливого не сталося. Просто Кохан із Коломійцем швидко розробили і ще швидше здійснили план нападу на ворога. «Чистильнику» залишилося взяти в ньому посильну участь, сподіваючись, що розвідники застрелять Рогожина в сутичці, тим самим зробивши за нього його роботу і, між іншим, урятувавши собі життя. Адже лише в цьому випадку він зможе без зайвих пояснень, а головне — без зайвих трупів, щезнути, не залишивши жодних слідів свого перебування. Про таємничого майора, котрий вчасно нагодився і всіх порятував, українці точно ніде патякати не стануть. Не в їхніх інтересах.
Та Кольцов і тут недооцінив розвідників. Наскочивши на бандитів зненацька, Кохан із Коломійцем у короткій сутичці впоралися з двома противниками. Третій, як потім стало ясно — той самий зрадник-провідник, почав відстрілюватися, тож майор накрив його чергою з автомата, вбивши наповал. Поки він займався провідником, розвідники виконали звичне для себе завдання: захопили останнього, головного ворога живим. Коли він поцікавився, де ж Федір, на голові в того вже сидів Кохан, а Коломієць міцно стягував руки полоненого своїм шкіряним паском.
Зустрівшись очима з полоненим Рогожиним, «чистильник» не прочитав у них страху. Вони раніше бачились епізодично, та й знайомими не були. Всі агенти, в тому числі Рогожин, знали про «чистильника» досить, щоб уникати з ним близьких контактів без потреби. У мовчазному погляді мисливця за золотом читалася лише досада — поява посланця «звідти» лише зіпсувала йому таку вірну, здобуту за очками перемогу.
Що ж, доведеться повертатися тепер до наперед продуманого плану дій. Ось тільки майор Кольцов і досі не був готовий просто тут, на місці, розстріляти обох розвідників і Рогожина разом із ними.
Нічого.
Він зробить це дуже скоро. Нехай поки що українські хлопці тішаться зі своєї перемоги.
Почекавши, поки друзі накричаться від радощів, Павло нарешті відрекомендувався старшому за званням, як належить:
— Старший лейтенант Гармаш!
— Майор Кольцов! — козирнув офіцер, озирнувся на Рогожина, що далі мовчки дивися кудись убік, знову повернув голову, і тепер Павло нарешті звернув увагу на дивовижно блакитні очі цього емдебешника, який чортзна-звідки взявся, але ж узявся аж надто вчасно. Хотів одразу про це запитати, але майор випередив його: — Що у вас тут відбувається, можете до пуття доповісти?
— Ніби малесенька війна, товаришу майор, — Павло раптом чітко усвідомив — цей несподіваний рятівник у формі офіцера державної безпеки стоїть просто посередині унікального родовища золота, і щойно він це зрозуміє, в нього відразу виникне маса інших питань. Причому як відповідь, так і ухиляння від неї може коштувати кожному з шукачів скарбів життя. Без перебільшення, саме так. Не важливо, що спільними зусиллями ліквідована небезпечна банда. Приховувати від держави родовище золота, тим більше — спроба самостійно розвідати його і скористатися ним для особистих потреб, та ще в повоєнний час, коли радянська держава особливо гостро відчуває потребу в золоті — все це не лише в комплексі, а й по кожному окремому пункту тягне на вищу міру покарання. До того ж, рано чи пізно органи слідства дізнаються про намір покласти це золото на потреби створення в Сибіру чогось на зразок маленької української держави. А це вже державна зрада, заколот, підготовка замаху на товариша Сталіна, плюс до всього — націоналізм… Не зарахуються вам, старший лейтенанте Гармаш, ваші бойові заслуги, до задниці ордени, медалі, подяки від Верховного Головнокомандувача.
У голові Павла майнула підступна думка: а чи не може майор загинути він бандитської кулі? Адже колись, на фронті, вони вже проробили подібну операцію…
— Давайте, Гармаш, аби далі не вникало зайвих питань і неузгодженості в діях, — заговорив Кольцов. — Ми з вами не повинні були зустрітися при жодних обставинах. І раз це сталося, то навряд чи ви можете припустити, що людина мого рівня може отак просто гуляти з автоматом по тайзі одна.
— Пробачте, товаришу майор, але я не знаю про ваш рівень…
— Пропустимо цю тему. Справа в тому, що Федір Рогожин — особливо небезпечний злочинець. За нашими даними, він — колишній агент німецької, а тепер — американської розвідки. У сорок першому добровільно здався німцям, був зарахований до розвідувально-диверсійної школи, виконував завдання в радянському тилу, пізніше — на території звільненої Західної України, Білорусі, Литви та Латвії. Потім утік від німецьких хазяїв до більш надійних американських. За нашими даними, у Томську організував імітацію власної смерті.
— Точно. Він щось казав. Наче його не так давно офіційно поховали.
— Підключив старі зв’язки свого батька, відомого колись у цих краях бандита. Про нього ви, мабуть, начулися. Один дрібний кримінальник за попередньою домовленістю зізнався в умисному вбивстві Федора Рогожина на ґрунті зведення особистих рахунків. За це йому обіцяли забезпечити нормальні умови в таборі, та й строк він розраховував отримати не дуже великий. Хто посадить надовго за вбивство бандита, нехай і умисне? Щиросердне зізнання, тоді амністія… Вони все нормально розрахували, тим більше — міліції вигідно, аби такий тип, як наш Рогожин, офіційно вважався мертвим. Він би не вдавався до такої бутафорії, аби не засвітився випадково у вас у Данилівці.