Шукачі скарбів
Шрифт:
— Він знає, що кінцевий пункт для нас — гора під назвою Ведмежа голова. Хто місцевий — розбереться, орієнтир досить відомий. Просто наш, гм, провідник до останнього не знав, що нам потрібна саме Ведмежа голова. До речі, ти ж завів сюди тих двох. Ми так і не поговорили толком: як там було?
— А, — Сотник махнув рукою. — Ну, зібралися вони нас постріляти просто так, лежачих. Я сказав: Рогожин обдурить. Він же золото шукати пішов, а коли знайде — повернеться і прибере зайвих пайщиків. Щербатий відразу, з ходу лоба наморщив. Я знаєш, на що розраховував? Він би на місці Федька так само вчинив. Або принаймні подумав про те, як би поменше ділитися. Він, значить,
— Так ти, виходить, боявся, старший сержанте Сотник?
— Боявся, командире, ох і боявся: раптом у його дурну голову прийде запитати, звідки й коли я про підступний задум Рогожина дізнався. Я ж йому заправляю, що, мовляв, випадково уривки розмови між Рогожиним та Багровим почув. Видно, Павле, не довіряв їм Щербатий підсвідомо, тримав це в собі до останнього. І тут стороння людина його думки озвучує. Він же насправді думає мало, все більше робить. Не те, що треба. Але ж робить! Словом, нацькував я Щербатого на Рогожина. Він, звісно, не до кінця повірив. Але ж перевірити треба. Навздогін іти проблематично — Щербатий не знає дороги. Ніхто не знає. Тут я викликався показати. Карту ми всі роздивлялися, дорогу я собі зафіксував, — Кость пальцем накреслив довкола своєї маківки в повітрі коло. — Заодно попередив: знаю ту прикмету, яка до золота приведе. Навіть якщо Щербатий і знайде сам, без мене, Ведмежу гору, Рогожин його раніше помітить, усе зрозуміє, ну, і зробить висновки.
Гармаш не здивувався. Серед усіх інших Костя Сотник завжди вирізнявся справді унікальною пам’яттю, в тому числі — зоровою. Він міг тримати в голові, окрім писаних текстів, різні карти та схеми. Рухатися маршрутом, раніше проробленим на карті, Сотник міг, не маючи її при собі. Напруживши пам’ять, він відтворював побачене і згодом міг навіть намалювати цей маршрут у будь-якому масштабі. Власне, ця здатність і допомагала Кості-Поплавку самому пробиратися тилами ворога у незнайомій місцевості. Перед тим, як вирушати на чергове завдання, йому досить було просто докладно вивчити топографічну карту.
Саме тому після переходу через болото й переправи через річку розвідники вже не потребували далі провідника й могли обійтися своїми силами. Костя Сотник прорахував маршрут наперед, сидячи перед картою з лінійкою та олівцем.
— Ти ж не знав, як знайти прохід у горі і що взагалі означають оті натяки на захід сонця?
— Але ж усі погодилися — місце, яке ми назвали «золотим дном», було десь біля гори. Причому не на відкритому місці, інакше золото давно б уже знайшли. Тому логічно припустити, що десь є ущелина. І не просто «десь», а в цілком конкретному місці: той, хто прийде по золото, повинен стояти обличчям до Ведмежої голови. Перед нею, трошки збоку, та в жодному разі не за нею. Ось така нескладна арифметика. Ми шукали ущелину — і ми її знайшли. Просто. Марудно трохи, і все ж таки просто. Тихо! — Сотник раптом підняв руку і знову за звичкою стишив голос. — Дивись туди! Починається…
На схилі справді відбувався якийсь рух. Обережно, одна за одною, до ущелини посунули дві темні напівзігнуті постаті. Не стримавшись, Гармаш загнав патрон у патронник і, практично не цілячись, вистрелив у переднього. Постать зігнулася ще нижче й тепер пересувалася по-собачому. Сотник теж вистрелив, намагаючись усе ж таки зловити ворога на приціл, та куля все одно пройшла повз.
У відповідь із-за каменів гримнув дружний залп, ще один, ще. До них долучилася третя гвинтівка. Кулі заклацали над головами, розвідники відсунулися всередину халупи. Тим часом перша постать успішно досягла ущелини, й постріли почулися вже звідти. Так, прикриваючи один одного, всі четверо бандитів по черзі зникли в ущелині. Видно, останнім ішов Рогожин, бо розвідники почули його голос:
— Постережете заодно наше золото, старлею! Можете його жерти! Скільки зжерете — все ваше! Вдавіться ним, недоумки!
Гармаш послав слідом за ним ще одну кулю, а коли остання постать зникла в ущелині, зітхнув:
— Знову він правий, Костю.
— Ти до чого це зараз сказав?
— Ні до чого. Не будемо ми давитися золотом. Тиждень на самій воді — як, витримаємо?
— А якщо Кохан не добереться до людей?
— Ти вже аж так далеко заглядаєш? Тут би ранку дочекатися…
Ранок обложених
Ніч тягнулася дуже довго.
Годинників ні в кого з них не було. Обговорювати своє становище обом скоро набридло. Тому якийсь час вони просто мовчали, стежачи за виходом із ущелини й слухаючи дзюрчання потоку в нічній тиші. Потім Гармаш запропонував спати по черзі. Вони трошки посперечалися, кому лягти першим, а потім Сотник вирішив це питання просто: взяв патрон, завів руки за спину, там переклав його кілька разів із однієї долоні в іншу, потім витягнув стиснуті кулаки з-за спини. Павло не вгадав — патрон Костя тримав у правій руці. Тому він заліз у куток халупи, і йому ніби вдалося трошки поспати — після сповненого подій дня напруженість хоч важко, та все ж таки відпустила. Вночі Сотник розбудив його, і Павло вартував аж до сходу сонця. Ранком спати вже зовсім не хотілося, зате дуже кортіло, аби просто зараз бандити повторили атаку.
Вони знали, що найбільше сил забирає в подібній ситуації не битва, а її тривале очікування.
Коли зовсім розвиднілося, Павло розбуркав Костю, і вони нарешті оглянули свій сховок. Халупа виявилася справді невеличкою, квадратною, розміром приблизно два з половиною на два з половиною метри. Вочевидь вона призначалася під тимчасове житло, навіть не житло, а скоріше місце, де можна сховатися від вітру й дощу. Згодом люди не лише поселилися тут на довший час, а й прожили на земляній підлозі свої останні дні.
Стіни були зроблені з товстих соснових та кедрових гілок, складених у кілька шарів і ніби переплетених між собою. Опори будівельники вкопали в землю досить міцно. До того ж їх, певно, закріпили ще й камінням. Як люди тут грілися, тепер уже не можна зрозуміти. Зате чим вони займалися, нові мешканці халупи могли собі уявити.
Судячи з купи обладнання, тут пробували мити золото. Обшукавши всю халупу, розвідники не знайшли ані захованого золотого піску, ані самородків. Зате серед старательського обладнання знайшли старий шкіряний військовий підсумок. У ньому лежав зошит із списаними дрібним почерком сторінками. Частину його займали пронумеровані записи, частину — якісь креслення та викладки. Загалом зошит досить добре зберігся, з чого Гармаш зробив висновок: той, хто його ховав, дуже хотів, аби записи вціліли якомога довше.
Вони датувалися тисяча дев’ятсот одинадцятим роком. Люди прийшли сюди й померли тут тридцять п’ять років тому.
Лише тридцять п’ять.
Або аж тридцять п’ять.
Відносно недавно — чи дуже давно.
Нічого їстівного Павло і Костя в халупі не знайшли. Замість сніданку вони взяли іржаву лопату, і поки Гармаш тримав на прицілі вихід із ущелини, Сотник закопав напівзотлілий труп. Тіло Щербатого вони вирішили не чіпати, лише відтягли його ближче до гори. В кишенях знайшли худенький кисет із махоркою, газетний папір, запасні патрони для гвинтівки. Тепер у них було досить зброї, запас набоїв, трошки курива. Аби економити його, вирішили курити одну цигарку на двох і по можливості не часто. Перша допомогла — відбила відчуття голоду.