Сигнали з Всесвіту
Шрифт:
— Льодовики ми витіснили за Полярне коло, подекуди аж до полюса, — продовжував доповідач. — Завдяки цьому відкрився вільний протягом усього року морський шлях між Азією, Європою і Америкою. Тиждень тому розпочав свої сміливі досліди академік Галек, який прагне з допомогою штучних сонць завдати кризі удару просто на полюсі.
Як ми встановили, витіснення криги за вісімдесяту паралель благотворно впливає на погоду й клімат в усій північній півкулі Землі. Прогнози деяких учених про зміну погоди не на користь людству не справдились.
У залі пролунали оплески.
— Про вплив отеплення
Доповідач натиснув на якусь з кнопок, і на екрані враз виникла прекрасна кольорова картина.
На березі бурхливого моря стояв великий вертоліт, а біля нього — група людей, що вели жваву розмову. На обрії, скільки сягало око, біліла крига.
За мить картина змінилась: тепер на екрані була кабіна вертольота. Біля пульта з численними екранами сидів літній чоловік з зосередженим приємним обличчям.
— Це — дослідницький відділ “Шпіцберген — Земля Франца-Йосифа”, — посміхнувся він до залу. — Працюємо зараз на острові Білому. Що вас цікавить, Михайле Володимировичу?
— Продемонструйте, товаришу Бергер, ваші знахідки.
— Охоче… — чоловік повернувся до пульта. — Я ввімкну локатори, щоб ви могли зазирнути в надра землі.
На екрані проступили розпливчасті брудні смуги, які швидко набували чіткості й виразності.
— Глибина — шість метрів… — лунав голос Бергера. — Тут, під наносним грунтом, починається товстий шар криги… Наш вертоліт з апаратурою просувається до центру острова… Увага!
Перед глядачами з’явився нечіткий образ складеного по колу каміння, а поруч нього — багато кісток. Трохи далі “очі” апарата виявили велику ведмежу голову. Ще далі — нап’яту на палиці шкуру.
Картина на екрані швидко попливла в сторону.
— Стій, стій, Бергер! — несподівано пролунав у залі схвильований голос — Повертайся назад!.. Мені здається, що я помітив силует мертвої людини!
Залом прокотився схвильований шум. Тисячі очей з напруженням стежили за картиною, яка повільно пропливала екраном.
— Тут!.. Зменш довжину хвилі і наведи точніше на фокус!
З присмерку виступив невиразний силует людини, що лежала на боці, підігнувши ноги й підклавши руку під голову. Деталі важко було розрізнити, бо давався взнаки товстий шар криги й грунту над трупом. Щоб розгледіти все детальніше, кілька чоловік поспішили до екрана.
— Прошу інформаційний центр негайно сфотографувати труп! — вигукнув хтось із них.
— Бергер, використайте рентгенівські хвилі! — попросив інший.
А коли на екрані з’явився рентгенівський знімок трупа, перший вчений сказав урочисто:
— З форми черепа та загальної будови кістяка суджу, що йдеться про людину дуже стародавню, можна сказати, первісну. Точніші дані дістанемо тоді, коли…
Він не закінчив. Його перебив дзвінкий голос дівчини з середини залу:
— Товариші, пропоную, щоб Бергер точно відмітив місце знахідки і одразу ж вимкнув апарат.
Залом прокотився невдоволений гомін.
— Я поясню чому, — продовжувала дівчина. — Ця знахідка має надзвичайну цінність для людства, а опромінювання може зруйнувати чутливі тканини трупа, — насамперед мозок. Ми, колектив академіка Тарабкіна, спробуємо оживити цього мертвого.
На полотні з’явилось обличчя Бергера:
— Я цілком згодний з товаришкою, яка нас щойно застерегла. Не гнівайтесь, але через небезпеку надмірного опромінювання вимикаю апарат без голосування…
Екран погас. Було оголошено перерву, щоб присутні могли спокійно обміркувати побачене.
Інформаційний центр, як завжди, впорався із своїм завданням блискавично. Вже через кілька хвилин перший вчений зайшов до залу з щойно виготовленими фотознімками в руках. Вигляд у нього був переможний.
— Моє припущення підтвердилось цілком! Ось — рентгенівський знімок “крижаного чоловіка”, а ось — знімок реконструйованого кістяка первісної людини, неандертальця. Як бачите, у обох — примітивна будова черепа з низьким, спадистим лобом, великі надбрівні дуги, масивна нижня щелепа з нерозвиненим підборіддям. Те ж саме спостерігаємо і при порівнянні інших частин обох кістяків.
Отже, перед нами — неандерталець, що жив близько сімдесяти тисяч років тому… Складене по колу каміння, яке ми бачили на екрані, було, напевне, вогнищем, а натягнута на палиці шкура, мабуть, правила за тимчасове житло… Чи уявляєте ви, яка це буде перемога науки, якщо академік Тарабкін поверне до життя цього неандертальця? Я вірю, що йому це вдасться зробити, як вдалось оживити малятко мамонта і кілька інших тварин, знайдених у кризі Арктики… Пропоную, щоб оживленого неандертальця спочатку було залишено серед вільної природи, аби ми могли спостерігати його життя та звички. Цінним дослідом буде й спроба його виховати…
У величезній лабораторії тихо, тільки коли-не-коли чути кроки академіка Тарабкіна. Він підходить до широких прозорих резервуарів, поглядає на апарати, вмонтовані в їх бічні стінки. І знову повертається до столу.
Обережно перегортаючи картонові аркуші товстого журналу спостережень, академік перебігає очима стовпці таблиць.
Цифри, цифри, значки та цифри — і нічого більш. Коли б хтось із нас, звичайних смертних, зазирнув у цю рукописну книгу, він розчаровано згорнув би її вже на другій сторінці. Однак академіка Тарабкіна сухі цифри хвилюють більш, ніж пригодницький роман. Для нього кожен значок є важко здобутим науковим фактом, дрібною ланкою ланцюга незліченних дослідів. Так, наприклад, в одній-єдиній колонці міститься телеграфно короткий запис долі піддослідної тварини: