Сигнали з Всесвіту
Шрифт:
Ні, з тілом таки все гаразд: можна цілком вільно рухати руками й ногами. От тільки очі ніяк не вдається розплющити, бо повіки немов склеєно.
Наступне пробудження принесло Северсону радісний сюрприз, його повіки повільно підвелись, очі широко розкрилися. Довколишня абсолютна темрява почала розвіюватись, з присмерку виступило кілька предметів,
“А де вікно?.. Чи воно затягнуто запоною, чи, може, зараз ніч?”
Відповідь знайти важко. Якщо ніч — то, значить, він лежить, мабуть, дуже довго: адже він замерз удень, а за Полярним колом день таки довгуватий — майже півроку.
“А може, я на кораблі?”
Северсон напружив свідомість. Абсолютна тиша і спокій, жодного натяку на рух. Отже, він не на кораблі.
“А чи це часом не лікарня?.. Яка?.. В Кінгсбеї було б значно холодніше, навіть коли б опалювали… То, може, це — Тромсе?.. Або Осло?”
Мозок повідомляє, що втомлений, і переключає організм на сон.
Прокинувшись, Северсон уже впізнає предмети в приміщенні. Це не лікарня, бо меблі надто розкішні. Ліжко — чудне: воно має грати, як дитяча колиска.
Северсон схопився за поруччя і після кількох невдалих спроб підвівся. Озирнувся навколо.
Біля ліжка на відстані простягнутої руки стоїть невеличка скринька. Северсон обмацав її. Радіоприймач!.. Які ж уважні ті, що надали йому притулок!
“Може, увімкнути?” Северсон обережно торкається гранчастих ручок на бічній поверхні скриньки. Він вагається, боячись потурбувати кого-небудь, але спокуса перемагає.
Тихенько клацнув вимикач. Збігло кілька секунд, і з’явився ще один приємний сюрприз: на протилежній стіні повільно вималювалась світлова картина.
“Ага, це не радіо, а фільмоскоп!” — говорить сам до себе Северсон, з цікавістю поглядаючи на широку квітучу рівнину. Над темною зеленню лісу видніється єгипетський сфінкс, а за ним — піраміда.
Северсон закліпав очима і ущипнув себе за руку: картина — рухлива! На передньому плані коливаються під вітром пшениці, вдалині між кущами пересуваються люди.
Значить, це не фільмоскоп, а кінопроектор. Мабуть, зараз демонструється якийсь фантастичний фільм, бо звідки ж візьмуться квіти перед мертвими очима сфінкса, що споконвіку стоїть серед голої мертвої пустелі?
Картина на стіні повільно змінюється. З’являється канал, що тягнеться в неозору далину, а на ньому — корабель. І знову сфінкси та піраміди серед зелені.
“Однак оці кіношники — неабиякі штукарі! Все здається зовсім правдоподібним, а насправді — трюк!”
Тепер на стінці з’являється детальний кадр: кілька засмаглих людей у білих капелюхах махають до когось руками. На привітання відповідає водій якоїсь гігантської машини, що має довгу, як у бронтозавра, шию і ковтає пісок…
Картина розпливається, і на стінці з’являється постать красивої дівчини. Здається, вона дивиться просто на Северсона. Відкриває
“Хороша річ, оце домашнє кіно! — думає Северсон. — Фільм майстерно розмальовано. Але навіщо режисер вибрав таку нездійсненну тему? Він, мабуть, ніколи не бачив пустелі… Озеленити її — все одно що виростити квіти на Північному полюсі…”
Северсон міркує й міркує, аж поки, нарешті, знову засинає, йому сниться, що він дома і дбайлива мати кладе його в ліжко, ніжно шепоче: “На добраніч!”
Северсон з зусиллям розплющує очі. В приміщенні темно, тихо. Мабуть, йому все це тільки приснилось.
В сусідній кімнаті хтось голосно розмовляє. До дверей наближаються кроки.
“Нарешті дізнаюсь, де я…” — думає Северсон і заплющує очі, прикидаючись, ніби спить.
До ліжка підходять кілька чоловік, — мабуть, лікарі. Один з них бере Северсона за руку, рахує пульс у нього на зап’ясті.
— Северсон, спите?.. — лунає тихе запитання чистою норвезькою мовою.
“Отже, слово “Северсон” має бути моїм іменем? — думає Северсон, повільно розплющуючи очі. — Звісно, вони не знають, хто я. Мабуть, мене знайшла чужа рятувальна експедиція”.
Він мовчки дивиться на відвідувачів. Всі в білих халатах, а на нижній частині облич — маски. Так, це лікарі.
Северсон схопився за поруччя ліжка, підвівся. Хотів привітатись, але язик не корився йому.
— Не напружуйтесь, Северсон! Лежіть спокійно, вам ще треба трошки зміцніти, — посміхається до нього білява дівчина, голос якої йому вже знайомий.
— Д-де… де я? — мимрить пацієнт, напружуючи всі сили.
— У добрих людей, друже. Але зараз не сушіть собі мозок, ми все пояснимо вам згодом. Отой сон серед криги не минув для вас безслідно, однак тепер уже все гаразд. І мова у вас відновиться.
— А… А… Амундсен… де… він?
— Все гаразд. Ми вже послали повідомлення і на вашу батьківщину… Як ви себе почуваєте? Чи не болить де у вас?.. Не відповідайте, показуйте рукою.
Пацієнт посміхнувся і похитав головою.
— Чи ви не голодні?.. Уже настав час вчитись їсти самостійно! — пожартувала дівчина. — Я змусила вас трохи поголодувати, а тепер спробуйте тримати ложку самі.
Пацієнт на знак згоди кивнув головою і знову посміхнувся. Він марно намагався пригадати, як і коли його годували.
— А з цим поводяться ось так… — дівчина схилилась до скриньки і покрутила дві перші ручки.
На протилежній стінці знову з’явилась кольорова картина. Цього разу це був кадр з якоїсь опери, і співаків було не тільки видно, а й чути! Картина була настільки рельєфна, що Северсонові здалось, ніби він дивиться на сцену крізь широке вікно.
— Вам щастить, друже! — посміхнулась дівчина. — Саме передають сучасну норвезьку оперу… Ну, дивіться, слухайте, а ми підемо.
Попрощавшись з лікарями, Северсон зручніше вмостився у ліжку, задивився на яскраву, кольорову картину.