Сигнали з Всесвіту
Шрифт:
— Почекай… Нічого серйозного — ось тільки кров ударила в голову… Вже знову добре… — він навіть спробував посміхнутись. — Ану, стусони мене! Тільки як слід стусони!
— Навіщо? — здивувався хлопець.
— Аби я переконався, що не сплю… Знаєш, не хотів би я прокинутись серед криги. Це не жарт — помирати отаким самотнім, без надії на порятунок… — незрячими очима він задивився у просторінь.
На очі хлопчика набігли сльози:
— Що це вам спало на думку, товаришу Северсон!
Адже ви вжз цілком здоровий. І яким чином ви змогли б потрапити в крижану пустелю? Острівець, де вас знайшли замерзлим минулого року, вже зовсім не крижаний. Він геть
Митько Зайцев намагався заспокоїти приголомшену людину. А Северсон мовчав і допитливо дивився в щирі дитячі очі.
— Не знаю, хто з нас божевільний… — сказав він скорше самому собі, аніж хлопчикові. — В мене таке враження, що в тебе надзвичайно буйна фантазія. А я вже замалим не повірив у твої слова… Ти мені розповідаєш, що в Арктиці цвітуть квіти. А куди ж ти подів льодовики?.. Мабуть, ти ніколи не бачив Півночі, бо інакше не розповідав би такі казки…
Северсон погладив хлопчика по голові, жаліючи його. Бідне, йому не більш як дванадцять років, а вже втратило розум… Звісно, поганий вплив пригодницьких романів…
— Це не казки! — захищався хлопчина. — І я не брешу принципово, можете мені в цьому вірити! Всесвітня Академія наук розбила майже всі льодовики; крига лишилась тільки біля Північного полюса. Адже ми вивчали про це в школі. А я вчусь добре, в мене майже самі п’ятірки!
— Гаразд, гаразд, у такому разі я тобі вірю! — засміявся Северсон і ще раз погладив дитину по голові.
— Я навіть не дивуюсь, що вас усе так вражає, — сказав Митько. — Адже перед вашим польотом з Амундсеном ви багато чого ще не знали. Нам про це говорив учитель. Казав, не було у вас ні телебачення, ні реактивних літаків, ні атомних електростанцій. Тисячі людей, казав він, страшенно виснажувались на заводах, аби добре жилось одному багатієві… А які жахливі були квартирні умови! Не дивно, що тоді ще існували заразні хвороби… А ці війни! Важко повірити, що люди здуру вбивали одне одного за золото… Невже в них не було кращих інтересів?
Северсон знову насторожився. Хіба хлопчик міг би вигадати усе оце?.. Палаци й котеджі справді казкові, і їх не побудуєш за кілька місяців… А отой чудесний відеофон і незвичайні літаки? А те, що ні Роберт, ні Альберт досі не відповідають на листи?
Северсон завагався. Але в мозку раптом блиснула твереза думка:
“Ні, ні, все це безглуздя! Цього не може бути!”
— Почекай, Митько… — сказав він задумливо. — Мені щось спадало на думку… Мене знайшли напівзамерзлим, і я внаслідок цього втратив на якийсь час пам’ять і здатність мислити, так?.. Але це тривало недовго, бо я зовсім не постарівся. Коли я дивлюсь у дзеркало, то здаюсь собі навіть молодшим, аніж тоді, коли стартував з Тромсе.
Митько стиснув Северсону руку:
— Ви замерзли зовсім, товаришу Северсон, і пролежали в кризі багато років… Як би це вам усе пояснити?.. Чи звертали ви увагу на те, що за дуже великих морозів вода в маленьких ставках промерзає аж до дна? Одночасно замерзають і риби, і жаби, ви ж це знаєте… А навесні, коли крига розтане, вони оживають і — фррр! — знову бадьорі.
— Так ти гадаєш, що і в мене така ж холодна кров, як у жаби, і я міг спокійно замерзнути, а потім розморозитись?
— Я вам цього не говорю! — запротестував Митько. — З вами було не так просто. Ви навіть не уявляєте, скільки зусиль доклали тарабкінці, щоб повернути вас до життя? Я бачив цей науково-популярний кінофільм…
— Не глузуй з мене! — засміявся Северсон. — Замерзлу людину не пробудиш. Вона — мертва.
— Але ви ще не знаєте, що вчені розділили смерть на дві. Одна смерть називається клінічною, а друга — біологічною. Людина спочатку помирає клінічною смертю, а це ще нічого. Учитель розповідав нам, що мертву людину вперше вдалось оживити ще в тисяча дев’ятсот сорок четвертому році, під час Великої Вітчизняної війни. Зробив це професор Нєговський у нас, у Москві. Він оживші мертвого солдата Черепанова, який загинув від втрати крові під час операції. Черепанов після цього довго хворів, але нарешті-таки видужав. В музеї ви можете знайти “Правду” за одинадцяте вересня сорок четвертого року і прочитати це повідомлення…
— Почекай, через скільки хвилин після смерті оживив його отой Нєговський?
— Приблизно через п’ять хвилин.
— А я, коли повірити тобі, лежав заморожений багато років!
— Це правда, — охоче підтвердив Митько. — Але ви весь час були мертві клінічно. Під час великих морозів не може настати біологічна смерть, яка остаточно руйнує організм. Це вам підтвердить і наш учитель… Чи не чули ви часом про російського вченого Бахметьєва? Він жив тоді, коли ви були таким хлопцем, як я зараз. Саме Бахметьєв проводив перші вдалі досліди з оживленням заморожених істот. А трохи пізніше наш великий вчений Каптерєв навчився оживляти мікроорганізми, рачків та інші дрібні створіння, що пролежали у вічній мерзлоті десятки тисяч років!.. Яке ж тут чудо? Ніякого! Северсон зосереджено звів брови:
— Гаразд. Це здається вірогідним. І все ж мені незрозуміло, як можна оживити мертвого, — хай навіть клінічно мертвого, як ти кажеш.
— Я можу це вам пояснити, — сказав хлопець, гордий можливістю показати набуті з популярних книжок та лекцій знання. — Першими спробували оживляти мертвих чеські лікарі Спіна та Веліх. Їхній задум не вдався, бо вони ще не знали про існування груп крові. Так само не пощастило і російському лікарю Андрєєву. Як я вам уже казав, першим досягнув успіху професор Нєговський… Але ще раніше дуже цікаві досліди здійснив московський професор Брюхоненко. Уявіть собі, він ще в тисяча дев’ятсот тридцять п’ятому році міг оживити одрубану собачу голову. Вона ще й висувала язик, і поводила очима… А знаєте, що тоді сказав Брюхоненко? Настане, мовляв, час, і лікарі навчаться оживляти замерзлих людей, — навіть Амундсена, якщо його вдасться відшукати… Тож чи вірите ви мені тепер, що насправді замерзли і що академік Та-рабкін вас повернув до життя?
Северсон провів рукою по спітнілому чолу і знизав плечима:
— Не знаю. Важко отак собі повірити, хоч я й не думаю, що ти все це наплескав… Отже, я спав у кризі багато років… А скільки саме?
Митько глянув на нього лукаво:
— Вгадайте!..
— Не маю ані найменшого уявлення… — задумливо сказав Северсон. І раптом рвучко повернувся до хлопця. — Але я хотів би мати докази, Митько! Будь-який речовий доказ, що я справді проспав… Чи немає в тебе газети з сьогоднішньою датою?
— Немає… — хлопець замислився. — От що: ходімте до інститутської бібліотеки, це близько. Там усе прочитаєте чорним по білому.
Северсон погодився, і вони одразу ж подалися до бібліотеки.
— Здрастуйте, Василю Володимировичу! Подивіться, якого надзвичайного гостя я привів до вас! — вигукнув Митько з порога затишної читальні.
Літній чоловік, що стояв біля книжкової шафи, швидко обернувся і, побачивши Северсона, аж закліпав очима: