Син
Шрифт:
– Слухаю тебе, Ґолдсруде?
– Прошу вибачити, я лише дізнатись – може, у вас є якісь запитання з приводу мого рапорту про нічний інцидент?
– Я ще не мав нагоди переглянути рапорт. Та коли вже ти тут… Є щось, про що я маю знати?
– Нічого особливого, за винятком невдалої спроби втечі. Думаю, так її можна кваліфікувати.
Франк склав долоні разом і посміхнувся.
– Приємно чути, що наші вихованці демонструють таку ініціативу і підприємливість. Хто і в який спосіб?
– Йоганнес
– …238. Дідуган? Невже?
– Він десь роздобув пістолет. Я думаю, у нього сталося миттєве потьмарення розуму. Я просто зайшов сказати, що весь інцидент насправді розгортався набагато менш драматично, ніж можна зрозуміти з рапорту. Якщо бажаєте знати мою думку, м’яких заходів мало б вистачити. Чоловік гарно виконував свою роботу протягом багатьох років, і…
– Завоювання чиєїсь довіри – це кмітливий крок, якщо на меті – заскочити цих людей зненацька. Бо, я так розумію, саме так він вчинив?
– Річ у тім, бачте, що…
– Ти хочеш сказати, що ви дозволили обвести себе круг пальця? Ґолдсруде! Як далеко він дістався?
Харнесу жаль було тюремника, який безпорадно витирав указівним пальцем спітнілу верхню губу. Харнес завжди співчував тим, чиї позиції бували слабкими. Він з ними асоціював себе самого, міг легко уявити себе на їхньому місці.
– До шлюзу. Але ж все одно не було реальної загрози, що він проскочить повз охоронців, навіть якби він вибрався з корпусу. Блокпост обладнаний куленепробивним склом й автоматними амбразурами, і…
– Дякую, що розтлумачив, Ґолдсруде, але я практично спроектував цю в’язницю. І я думаю, ти маєш слабкість до цього дідка, якому ти надміру потураєш. Я утримаюсь від подальших висновків, доки не прочитаю твій рапорт, але вся ваша зміна має підготуватись до серйозної розмови. А щодо Йоганнеса, то ми не можемо з ним маніжитись: наша клієнтура така, що не промине скористатися з найменшої ознаки нашої слабкості. Зрозумів?
– Так точно.
Задзвонив телефон.
– Можеш іти, – сказав Франк і підняв слухавку.
Харнес очікував побачити військове салютування зі стройовим поворотом, але Ґолдсруд вийшов з кабінету по-цивільному. Адвокат на мить замислився, спостерігаючи за ним, і аж підскочив, коли Арілд Франк гаркнув:
– Що, в біса, значить «пропав»?!
Франк дивився на застелене ліжко в камері 317. Перед ліжком стояла пара сандалій. На тумбочці лежала Біблія, на столі – одноразовий шприц у неторканій пластиковій упаковці, на стільці – біла сорочка. Оце й усе. Проте наглядач за спиною у Франка констатував очевидне:
– Його тут немає.
Франк подивився на годинник. Двері камер не будуть відімкнені ще чотирнадцять хвилин. Таким чином, відсутній в’язень не може перебувати в жодному із загальних приміщень.
– Мабуть,
– Боже милостивий! – прошепотів Харнес і за звичкою притиснув пальцем перенісся, ніби поправляючи окуляри, що там сиділи, аж доки він торік сплатив п’ятнадцять тисяч крон готівкою за лазерну хірургію в Таїланді. – Якщо він зник…
– Стули пельку, – прошипів Франк. – Він не проскочить повз охоронців. Він іще десь тут. Ґолдсруде, підняти тривогу! Блокувати всі без винятку двері – ніхто не заходить і не виходить!
– Але я маю відвезти своїх малих до…
– Включаючи тебе.
– А як бути з поліцією? – похопився один із співробітників в’язниці. – Їх же належить поінформувати?
– Ні! – гаркнув Франк. – Лофтус іще на території Статена, я сказав! Нікому ні звуку!
Арілд Франк люто зиркнув на старого. Він замкнув за собою двері, попередньо переконавшись, що поблизу немає нікого з тюремної обслуги.
– Де Сонні?
Йоганнес лежав на своєму ліжку, протираючи очі від сну.
– Хіба він не в своїй камері?
– Ти сам знаєш, що його там немає.
– Тоді він, мабуть, утік.
Нахилившись, Франк схопив старого за футболку і «за петельки» притягнув до себе.
– Проковтни свої смішки, Йоганнесе! Я знаю, що охорона за межами корпусу нічого не бачила, так що він має бути десь тут. І якщо ти зараз не скажеш мені, де він є, можеш забути про лікування свого раку.
Франк помітив вираз здивування на обличчі старого.
– А! Не тіш себе ілюзіями про лікарську таємницю – у мене скрізь очі і вуха. То де він може бути?
Франк відпустив Йоганнеса, і той упав головою на подушку. Старий пригладив своє ріденьке волосся і зчепив долоні за потилицею. Відкашлявся.
– Знаєш, гере начальнику, що? Я думаю, що прожив достатньо. На волі ніхто мене не чекає. А мої гріхи мені тепер відпущені, так що вперше я маю нагоду піти нагору, а не під спід. Може, мені слід-таки цим скористатися, доки є шанс? Як гадаєш, гере начальнику?
Арілд Франк скреготнув зубами так, що мало пломби не повилітали.
– Я гадаю, Йоганнесе, що жоден з твоїх гріхів не був відпущений. Бо за Бога тут я, і я можу тобі гарантувати повільну і болісну смерть від раку. Я подбаю, щоб ти гибів тут, у цій камері, тимчасом як тебе пожиратиме рак, і щоб ти навіть здалеку не побачив ані крихти знеболювальних. І ти, повір мені, не будеш першим.
– Нехай ліпше так, ніж у те пекло, яке тобі, начальнику, чорти розтоплюють.
Франк не був упевнений, що булькання, яке вирвалося з горла старого, було передсмертним хрипом, а може, сміхом.