Син
Шрифт:
Хлопець колупав нігтем струп на рубці від ін’єкції на передпліччі; аж тоді Ґолдсруд звернув увагу, що старі струпи були у нього на всіх слідах від внутрішньовенних. Свіжих слідів не було взагалі. Хлопець зав’язав. Саме тому він хотів, щоб його замкнули. У нього був синдром відміни, і він надто добре усвідомлював, що зараз візьме все, що йому запропонують.
– Ходімо, – сказав Ґолдсруд.
– Симоне, підніми лишень ноги!
Симон відірвав погляд від паперів. Стара прибиральниця була такою низенькою і так зігнулась у три погибелі, що її заледве видно було за прибиральним візочком. Вона працювала в поліційному відділку ще до того, як Симон сюди прийшов у минулому тисячолітті. Вона була жінкою суворих поглядів і завжди називала не тільки себе, але й усіх своїх колег,
– Привіт, Сіссел! Знову той час настав?
Симон глянув на годинник. Уже по четвертій. Офіційний кінець робочого дня в Норвегії. Справді, трудове законодавство фактично наказує ім’ям короля і країни залишати робоче місце хвилина у хвилину. У минулому він ні про що не дбав менше, ніж про вчасне закінчення робочого дня. Але то було колись. Він знав, що Ельзе чекає на нього, що вона почала готувати обід кілька годин тому і що, коли він прийде додому, вона вдаватиме, нібито страву скомбіновано щойно, експромтом, похапцем, і вона сподіватиметься, що він не помітить розгардіяшу, розлитих і розсипаних продуктів та інших ознак дальшого погіршення її зору.
– Коли ми з тобою, Симоне, востаннє викурили разом цигарку?
– Я тепер вживаю снус.
– Закладаюсь, це ота твоя молода дружина намовила тебе кинути курити? І досі немає дітей?
– А ти, Сіссел, досі не на пенсії?
– Я думаю, що у тебе вже десь є дитина, тому ти й не хочеш іще однієї.
Симон посміхнувся, дивлячись на неї, як вона шурує шваброю у нього під ногами, і запитав себе, – не вперше, треба зазначити, – як можливо, щоб крихітне тіло Сіссел вичавило із себе таке велетенське потомство. «Дитина Розмарі». Він прибрав геть свої папери. Справу Волана відкладено. Ніхто з мешканців квартир у районі моста Саннер нічого не бачив, і жодні інші свідки теж не об’явились. Доки не знайдено доказів скоєння злочину, справа лежатиме на полиці, – сказав Симону його шеф і наказав присвятити наступні кілька днів поповненню звітів про два розкритих убивства: вони дістали прочуханку від прокурора, вона відгукнулась про їхню частину роботи, як про «слабкий бік справи». Насправді вона не знайшла жодних фактичних помилок у роботі поліції, проте хотіла б побачити «переконливіший рівень деталізації».
Симон вимкнув комп’ютер, надів куртку і попрямував до дверей. Літо ще було в розпалі, а це означало, що навіть ті співробітники, хто не був у відпустці, здебільшого пішли ще о третій, тож у загальному офісі з вільним плануванням, де відгонило клеєм від нагрітих сонцем старих перегородок, чулися тільки поодинокі натискання клавіш. За однією з перегородок він зауважив Карі. Та, поклавши ноги на стіл, читала книжку. Він зазирнув за перегородку.
– Сьогодні немає вечері з друзями?
Вона автоматично згорнула книжку і подивилась на нього водночас роздратовано і винувато. Він прочитав назву книжки: «Закон про компанії» [9] . Він знав, що вона в курсі, що у неї немає підстав почуватись ніяково через навчання у робочі години, оскільки ніхто не дав їй жодного завдання. Саме так повелося у «вбивчому» відділі: немає вбивства – немає роботи. Тож із того, як вона зашарілася, Симон виснував, що вона усвідомлює: диплом юриста, зрештою, забере її з відділу, але вона сама ладна була сприймати це як свого роду зраду. А роздратування від того, що, переконавши себе у праві використати час на службі для навчання, вона все одно інстинктивно згорнула книжку, щойно побачила Симона.
9
Право, що регулює діяльність акціонерних компаній.
– Семі цими вихідними серфінгує у Вестлані [10] . Я вирішила: почитаю радше тут, ніж удома.
Симон кивнув.
– Робота в поліції може бути нудною. Навіть у «вбивчому» відділі.
Вона подивилась на нього.
Він стенув плечима.
– Особливо у «вбивчому».
– То навіщо ти пішов розслідувати вбивства?
Вона скинула черевики і підібгала босі ноги на край стільця. Так, наче вона сподівається на ґрунтовнішу відповідь, подумалось Симону. Ймовірно, вона була з тих людей, які
10
Вестлан (норв. Vestlandet) – західна частина Норвегії.
– Ти не повіриш, але – з бунтівних мотивів, – сказав він, умощуючись на край столу. – Мій батько був годинникарем і хотів, щоб я успадкував його справу. А я не бажав зробитись поганою копією свого батька.
Карі обхопила свої по-комашиному довгі ноги.
– Не шкодуєш?
Симон глянув у бік вікна. Від спеки надворі стояла імла.
– Люди на годинниках зробили гарний бізнес.
– Не мій батько, – відказав Симон. – Крім того, він не любив підробок. Не бажав наслідувати тенденції й робити дешеві копії та пластикові електронні годинники. Він вважав це шляхом найменшого опору. Ну й збанкрутував зрештою.
– Що ж, це пояснює твоє небажання стати годинникарем.
– Та ні, в результаті я майже годинникар.
– Як це?
– Технічний спеціаліст на місці злочину. Експерт з балістики. Траєкторія кулі і все таке. Майже те саме, що порпатися в годинниках. Можливо, ми більш подібні до своїх батьків, ніж нам хотілось би вважати.
– То що ж трапилося? – посміхнулась вона. – Ти збанкрутував?
– Та ні… – Він подивився на годинник. – Думаю, я став більше зосереджуватись на питанні «чому?», ніж «як?». Не знаю, чи правильним було моє рішення стати тактичним слідчим. Кулі та траєкторії більш передбачувані за людський мозок.
– То от коли ти перейшов працювати у відділ боротьби з економічною злочинністю?
– Ти читала моє резюме?
– Я завжди читаю про людей, з якими мені випадає працювати. Тобі набридло дивитись на кров і випущені кишки?
– Ні, але подумав, що моїй дружині Ельзе все це ні до чого. Коли я одружився, я обіцяв їй більш нормовані робочі години і жодних нічних чергувань. Взагалі в економічному мені подобалося: все одно, що знову до годинників повернувся. Говорячи про мою дружину…
Він підвівся зі столу.
– Чого ж ти пішов з економічного, якщо тобі так там подобалося?
Симон втомлено всміхнувся. Ні, про це вона в його резюме навряд чи вичитає.
– Лазанья. Я гадаю, вона готує лазанью. Отже, побачимося завтра.
– Мені, до речі, телефонував один старий колега. Він сказав, що бачив наркомана, який розгулює у пасторському комірці.
– У комірці?
– На зразок того, що носив Пер Волан.
– Що ти зробила з інформацією?
Карі знову розгорнула книжку.
– Нічого. Я сказала йому, що справу відкладено на полицю.
– До виявлення нових матеріалів. Як звати наркомана і де ми його можемо знайти?
– Їлберґ. У притулку.
– У соціальному центрі. Не хочеш зробити перерву в читанні?
Карі зітхнула і згорнула книжку.
– А як стосовно лазаньї?
Симон знизав плечима.
– Все гаразд. Я подзвоню Ельзе, вона зрозуміє. А розігріта лазанья ще смачніша.
Розділ 10
Йоганнес злив брудну воду в мийку і поставив відро й швабру в прикомірок. Він вимив кожен коридор на першому поверсі, кімнату відеостеження, і йому вже не терпілося повернутись до книжки, що чекала на нього в камері. «Сніги Кіліманджаро». Це була збірка оповідань, але він, знай, перечитував одне-єдине оповідання знову й знову. Там ішлося про чоловіка з гангреною на нозі, який знав, що помирає. Про те, як це знання не робило його як людину ні кращим, ні гіршим, натомість схиляло до самозаглиблення, робило більш чесним і менш терплячим. Йоганнес ніколи не кохався на читанні, книжку йому порадила тюремна бібліотекарка, а позаяк Африка зацікавила Йоганнеса ще з того часу, як він ходив у Ліберію та в Кот-д’Івуар, він одразу прочитав перші кілька сторінок про того бідолаху, що безневинно конає у наметі посеред савани. Першого разу він похапцем пробігся очима по рядках, тепер же читав повільно, вчитувався в кожне слово, щось шукаючи, хоча він навіть не знав, що саме.