Син
Шрифт:
– Його тіло знайшли в Акері.
Говорив чоловік. У жінки просто на лобі було написано «стажерка».
– Ясно, – кивнула Марта.
– Ти начебто не здивована?
– Ні. Ні, мабуть, не надто. Це завжди – шок, звісна річ, але…
– …але в нашій роботі до цього завжди треба бути готовим, правильно? – Чоловік показав на вікна сусідньої будівлі. – Я не знав, що «Трьонен» закрився.
– Там наміряються відкрити кондитерську високого класу, – сказала Марта, обіймаючи себе так, наче їй холодно. – Для мамусь – любительок кави-латте.
– То вони вже
Він кивнув одному зі старожилів, що дибав повз них на тремтячих ногах, і дочекався стриманого кивка у відповідь.
– Бачу тут знайомі обличчя. Однак Волан був тюремним священиком. Результатів розтину ще немає, але ми не знайшли на його тілі слідів від уколів.
– Він замешкав тут не тому, що вживав наркотики. Він допоміг нам, коли ми мали проблеми з колишніми правопорушниками, котрі оселились тут, у нас. Вони йому довіряли. Тому, коли він змушений був виїхати зі свого дому, ми запропонували йому тимчасове житло.
– Це нам відомо. Я питаю, чому тебе не дивує, що він мертвий, коли ти знаєш напевно, що він не вживав наркотики? Його смерть могла статися внаслідок нещасного випадку.
– А сталася…
Симон зиркнув на свою високу худорляву напарницю. Вона не наважувалась розтулити рота, аж доки він їй кивнув заохочувально.
– Ми не знайшли жодних ознак насильства, але зона навколо річки є сумнозвісним осереддям кримінальної діяльності.
Марта звернула увагу на її вимову: либонь, сувора мати виправляла доньчину мову за обіднім столом; сказала дівчині, що вона ніколи не знайде собі гідного чоловіка, якщо балакатиме, як продавщиця.
Старший інспектор Хефас схилив голову набік.
– Марто, що ти про це думаєш?
Він подобався їй. Він був схожий на небайдужу людину.
– Я думаю, він знав, що помре.
Інспектор підняв брову.
– Чому?
– Тому що він написав мені листа.
Марта обійшла навколо столу в залі засідань, розташованому навпроти приймальні на першому поверсі. Їм удалося зберегти готичний стиль зали, і вона стала найкрасивішим приміщенням у будівлі. Не те щоб якесь інше приміщення в цій будівлі могло претендувати на суперництво… Марта налила чашку кави для старшого інспектора, зайнятого вивченням листа, що Пер Волан залишив для неї на стійці реєстрації. Інспекторова напарниця сиділа на краєчку стільця поруч з ним і відправляла sms з мобільного телефону. Вона ввічливо відхилила запропоновані Мартою каву, чай і воду, наче підозрювала, що тут навіть вода з водогону забруднена небезпечними мікробами. Хефас підштовхнув їй листа.
– Тут йдеться про те, що він залишає притулку все, чим володіє.
Його колега відправила текстове повідомлення і кашлянула. Головний інспектор обернувся до неї.
– Так, Адель?
– Нині більше не можна казати «притулок». Це називається «соціальний центр».
Хефас видавався щиро здивованим.
– Чому?
– Тому що у нас тут є соціальні працівники та шпитальне відділення, – пояснила Марта. – Це підносить його роль до вищого рівня, ніж просто притулок. Звісно, справжня причина в тому, що слово «притулок»
– Але навіть у цьому випадку, – вів своє головний інспектор, – чи справді намірявся Волан залишити цьому закладу все своє майно?
Марта стенула плечима.
– Я сумніваюся, що того майна було надто багато. Ви звернули увагу на дату поруч з його підписом?
– Він написав листа вчора. Ти думаєш, він зробив це, знаючи, що скоро помре? Ти хочеш сказати, він покінчив із собою?
Марта замислилась на мить.
– Я не знаю.
Висока худорлява жінка знову відкашлялась.
– Сімейні розриви, наскільки я знаю, нерідко бувають причиною самогубства у чоловіків, старших за сорок.
У Марти промайнуло в голові, що тиха жіночка, либонь, не просто знає, а володіє щодо цього точною статистикою.
– Він не видавався пригніченим? – запитав Симон.
– Не настільки, щоб назвати це справжньою депресією, я б сказала.
– Для суїцидальних типів не рідкість – накласти на себе руки саме тоді, коли вони виходять з депресії, – проказала висока жіночка таким голосом, ніби читала з книжки.
Співрозмовники запитально подивились на неї.
– Фаза депресії часто поєднується з апатією, яка позбавляє особу ініціативи, необхідної для вчинення самогубства.
Звуковий сигнал повідомив, що вона отримала текстове повідомлення.
Хефас повернувся до Марти.
– Чоловік середніх років, якого спровадила з дому дружина, пише нотатку, яку можна розглядати як прощальний лист до вас. То чому ж його смерть – не самогубство?
– Я не кажу, що це не так.
– Але?
– Він здавався наляканим.
– Чого він боявся?
Марта знизала плечима. Вона вже питала себе, чи не створює сама собі непотрібні проблеми.
– Пер був людиною з чорним минулим. Він цього, власне, й не приховував. За його власними словами, він став священиком тому, що прощення йому потрібне було більше, ніж більшості людей.
– Мова йде про такі речі, що не кожен би йому пробачив?
– Про такі, що ніхто не пробачив би.
– Розумію. Ми говоримо про той тип гріхів, у якому духовенство представлене аж надміру?
Марта не стала відповідати.
– Через це дружина його витурила?
Марта вагалась. Цей чоловік здавався вдумливішим за решту полісменів, яких вона зустрічала. Та чи означає це, що йому можна довіряти?
– У моїй роботі, головний інспекторе, навчаєшся мистецтва прощати непростиме. Звісно, можливо, що Пер, у кінцевому рахунку, не зміг пробачити собі й саме тому обрав саме такий вихід. Але також можливо, що…
– Хтось… скажімо, батько дитини, яка зазнала насильства, хотів уникнути висунення звинувачень, що пов’язане із заподіянням повторної травми жертві. Хтось був не впевненим, що Пер Волан буде покараний чи дістане достатньо суворе покарання. Таким чином, цей хтось вирішив, що він – суддя, присяжні і кат в одній особі.