Сивий Капiтан (на украинском языке)

Владко Владимир Николаевич

Весь - увага, весь - напруження, Сивий Капiтан вiв "Люцифер" пiдземним каналом, уже не поглядаючи на карту, а лише невiдривно дивлячись на екран. I так само напружено дивився на екран Олесь, який розумiв, що Ернан Рамiро поставив зараз на карту все: iснування "Люцифера", життя всiх, хто був на ньому. На такiй швидкостi показання орiєнтовної карти каналу були б зайвi, у Капiтана все одно не вистачило б часу робити складнi розрахунки, якi встановлювали б мiсцеперебування "Люцифера", Лишалося вести його, керуючись лише тим, що було видно на екранi. Потужний прожектор кидав уперед яскравий промiнь свiтла, хоча той промiнь не мiг

далеко пробити зеленувату товщу води. Тому при найменшiй змiнi напряму скелястi стiни каналу виступали наче прямо перед "Люцифером", i кожного разу доводилося круто повертати, щоб не врiзатися в камiння. То був риск, страшний риск, бо незначного запiзнення в керуваннi було досить, щоб "Люцифер" розбився об скелi. Але, як сказав Сивий Капiтан, йому вже не було чого втрачати. Риск розбитися об пiдводнi скелi урiвноважувався риском задихнутися вiд нестачi повiтря! Значить, вперед, уперед будь-що!

Так минали в мовчаннi хвилини смертельної небезпеки. Ритмiчне здригання пiдлоги свiдчило, що машина працює рiвно й чiтко. Тiльки б не зламався зiгнутий, деформований вибухом глибинної бомби гвинт... тiльки б вiн витримав!..

I раптом знов стало важко дихати. Олесь похитнувся. Невже ж... невже знов?..

Тривожно задзвонив сигнальний дзвоник. Голос Валенто Клаудо з репродуктора коротко доповiв:

– Запас повiтря скiнчився, Капiтане. Останнiй балон порожнiй.

В голосi Валенто не було нi страху, нi безнадiйностi. Вiн повiдомив про це, як про звичайну рiч.

– Що ж, будемо триматися так, - вiдповiв Рамiро, не повертаючи голови вiд екрана.

У висках Олеся стукотiло. Широко розкривши рота, вiн намагався вхопити якнайбiльше повiтря. Це не допомагало. Ноги тремтiли, пiдгиналися. Юнак знов сперся на стiну. Бiльше стежити за покажчиком, та й взагалi щось робити вiн не мiг. Цього разу брак повiтря позначався гострiше, мабуть, давалася взнаки попередня втома i гостре отруєння органiзму вуглекислотою.

Перед очима спалахували рiзноколiрнi iскри; виблискуючи, вони пливли одна за одною, мов отi швидкi тiнi на екранi, набiгали одна на одну, вибухали вогнистими водограями, розсипалися на блискучi бризки...

Пiдвiвши трохи голову, Олесь знову побачив напружене, блiде обличчя Ернана Рамiро. Капiтан вдивлявся в екран. Чи здалося це Олесевi?.. Немов свiтло екрана пояскравiшало! Невже вихiд? Вихiд з пiдземного каналу?.. Та хiба ж можна вiрити зараз якимсь вiдчуттям, зараз, коли голова йде обертом, коли все пливе перед очима, коли вже зовсiм немає сил?.. I все ж таки екран свiтлiшає, свiтлiшає...

– Що... то...

Бiльше Олесь не змiг сказати нiчого. З глухим стогоном вiн поточився на пiдлогу.

Проте юнак ще, мов увi снi, бачив, як Капiтан важко пiдвiвся на своєму крiслi перед пультом. Хитаючись, вiн зробив кiлька крокiв до великих важелiв другого пульта, натиснув усiм тiлом на них i повернувся назад.

"Люцифер" здригнувся. Його нiс почав пiднiматися вгору

На екранi вже не було тiней. Нерiвне, хвилясте свiтло заливало його, воно ставало з кожною секундою яснiшим, яскравiшим. Темно-зелений колiр екрана дедалi свiтлiшав, наче робився прозорiшим.

I раптом на екранi мов щось плеснулося. Засяяло бiле денне свiтло. Ще кiлька разiв плеснули хвилi, щоразу повертаючи екрановi блiдо-зеленуватий його колiр. Але нарештi хвилi зникли, "Люцифер" остаточно виринув на поверхню моря, виринув!

Спалахнули сигнальнi лампочки, задзеленчав на всю потужнiсть дзвоник. Мов зрадiлi, прилади сповiщали всiх, усiх, що перiод страшної небезпеки минув, що повернулося життя, сонце, широкий свiт!

Пiдвiвшись на весь зрiст, Ернан Рамiро голосно крикнув у мiкрофон, натиснувши перед тим усi сигнальнi кнопки телефону, що викликали рiзнi пости керування:

– Вiдкрити люки! Нагору, друзi!

Ледве помiтно здригнулась пiдлога. Машина спинялася. "Люцифер" м'яко погойдувався на хвилях.

Ернан Рамiро пiдiйшов до нерухомого Олеся. Якусь мить вiн уважно дивився на юнака. Потiм каштан нахилився, взяв юнака на руки i понiс до виходу, притискуючи його голову до грудей.

Олесь усе чув, йому здавалося, що вiн навiть бачить усе навколо, тiльки дуже-дуже невиразно, усе плуталося, наче у тяжкохворого. В головi шалено стукотiло, кров билася в скронях нерiвними, уривчастими ударами. Дверi, коридор, iще дверi... вiдчиненi навстiж дверi, за якими яскраве свiтло, сонце... i запашне, чисте, прозоре повiтря морського простору... I люди в синiх комбiнезонах навколо нього.

Олесь сидiв на палубi, в яку тепер перетворився дах "Люцифера", i жадiбно дихав. З кожною секундою до нього поверталося життя. Раптом юнак згадав:

– А Марта? Що з нею?

Хтось торкнувся його плеча. То був Валенто Клаудо. Вiн показав рукою Олесевi назад. Там, бiля зламаного поруччя, сидiла Марта. її обличчя було ще блiде, але вона вже посмiхалася юнаковi. В темних глибоких очах сяяла радiсть.

Спокiйнi хвилi набiгали на сiро-зеленi боки "Люцифера", плюскотiли, розбивалися бiлою мережаною пiною. Десь далеко на обрiї синiв берег. Бiлi хмарки неквапливо пливли по прозорому синьому небу. Олесь подивився на них, зiтхнув на повнi груди i щасливо посмiхнувся, як дитина, що прокинулася, нарештi, вiд важкого кошмарного сну:

– Як гарно!.. Як хороше жити й дихати!..

Роздiл чотирнадцятий

1. ПIДЗЕМНА БАЗА "ЛЮЦИФЕРА"

Весела, легка музика, пiд тихi звуки якої так вiльно розмовлялося, раптом припинилась. Олесь подивився на годинник: за хвилину буде перша година дня. Вiн спинив Марту, що вже простягла руку до приймача, щоб вимкнути його.

– Стривай, Марто. Зараз же передаватимуть останнi новини. Чи не почуємо чогось цiкавого?

Справдi, ось залунав голос диктора. Вiн сказав звичнi фрази про початок передачi останнiх новин по радiо. Потiм повiдомив про якийсь великий вiйськовий парад, що дуже мало цiкавив i Олеся, й Марту. Вони неуважно прислухалися до голосу диктора, який так незвично було слухати в невеличкiй каютi "Люцифера", де вони сидiли вдвох.

Пiдперши рукою голову, Олесь слухав диктора i водночас згадував подiї останнiх днiв. Страшна подорож у пiдземному каналi лишилася позаду, як примарний сон.

Були ще важкi чверть години, коли "Люциферовi" довелося знов зануритись, щоб пройти пiд водою невеличку вiдстань до входу в печеру, зовсiм вiдрiзану вiд поверхнi землi. Дiстатися до неї з суходолу було неможливо. Тому-то Ернан Рамiро i обрав її свого часу як надiйний захисток i сховище. Але саме цього разу дiстатися до тiєї печери було дуже важко: адже на "Люциферi" вже зовсiм не лишилося запасiв стисненого повiтря i спускатися пiд воду довелося тiльки з тим повiтрям, що було в каютах, провентильованих пiд час перебування на поверхнi моря.