Сивий Капiтан (на украинском языке)

Владко Владимир Николаевич

– Замовкни, Олесю!
– суворо сказав Валенто Клаудо.

– Нi, я не замовкну!
– палко заперечив юнак.
– Я мушу сказати тобi те, що думаю. Спростуй, доведи, що я неправий, коли зможеш... I не кажи, будь ласка, що я не маю, мовляв, права судити Капiтана, що я невдячний або ще щось! Я люблю i поважаю Капiтана, ти знаєш це, Валенто. Коли б менi було байдуже, я нiчого не казав би. Але в тому-то й рiч, що менi не байдуже, мене все це мучить i не дає спокою... а тебе хiба нi, Валенто?

Клаудо не вiдповiв, вдивляючись в екран.

– Ага, ти не можеш заперечувати, бо й сам бачиш, вiдчуваєш, як i я! наче зрадiв Олесь.
– Валенто, милий, я пам'ятаю, як Капiтан i

вся команда "Люцифера" виходили тодi до могили розстрiляних фалангiстами патрiотiв... I пам'ятаю все те, що ти розповiдав менi про життя й долю Ернана Рамiро... Тодi я готовий був поклонитися Капiтановi, такий вiн був благородний, вищий вiд усiх, надзвичайний! А тепер? Що сталося з ним? Тепер вiн оголосив себе мстивим диктатором, який сiє навколо смерть! А за що вiн воює? Ти скажеш, повториш його слова: вiн хоче помститися i має на це право! Вiн хоче знищити Фернандеса i його поплiчникiв. А ким вiн сам стає, не помiчаючи цього? Таким самим диктатором! Це так, Валенто; так! Вiн сам сказав це сьогоднi. А ти мовчиш? Ти ж говорив менi, що ти республiканець, Валенто. Твої друзi померли в боротьбi проти Фернандеса. А тепер що виходить? Ти допомагаєш iншому диктаторовi, Валенто?.. I мовчиш?..

Нахмурившись, стиснувши мiцнi щелепи, Валенто Клаудо невiдривно дивився на екран, тримаючи в напружених руках важелi керування. Олесь чув, як вiн важко дихає. Час вiд часу вiн наче поривався щось сказати, але знов вiдвертався. Олесь розумiв: чесний i щирий Валенто дуже хвилювався i не мiг приховати цього.

– Я хотiв сказати про це самому Капiтановi, але вiн, я знаю, i слухати мене не схоче, - ще палкiше продовжував юнак.
– Ти сам бачиш, яким вiдлюдним, холодним став Капiтан. У ньому щось наче зламалось, вiн мов уже не довiряє нiкому, вiн прислухається тiльки до голосу помсти, прагнення до якої оволодiло ним. Капiтан став зовсiм iншою людиною... вiн або збожеволiв, або...

– Замовкни, Олесю!
– з зусиллям, глухо мовив Клаудо.

– Нi! Якщо вiн не збожеволiв, то перетворився на жорстоку, безсердечну, мстиву людину, сп'янiлу вiд велетенської сили, яку дає йому "Люцифер". Тiльки навiть цiєї сили йому не вистачить, Валенто.

– Ти повторюєш те, що говорив тобi Фредо Вiкторе...

– А хiба це не вiрно? Я кажу те, в чому я певний. Фредо Вiкторе, мабуть, комунiст. А я комсомолець. Комунiсти i комсомольцi думають однаково, в них одна мета, однi й тi ж самi оцiнки i прагнення, Валенто! I вони чесно висловлюють їх, не боячись нiчого i нiкого. А ти боїшся не тiльки сказати це, а навiть i подумати, ховаєш свої думки й сумнiви. Якщо ти справдi любиш i поважаєш Капiтана, Валенто, хiба ж ти маєш право мовчати, а не допомогти йому розiбратися в тому, в чому вiн заплутався? Скажи, хiба не так?

I знов Валенто Клаудо деякий час мовчав, не повертаючи голови до Олеся, який не зводив з нього погляду, схвильовано чекаючи: що ж вiн почує зараз?..

Нарештi Клаудо заговорив - повiльно, мов пiдбираючи слова.

– Я вислухав тебе, Олесю. I знову можу сказати тобi поки що тiльки одне: не запитуй мене про такi речi! Менi важко i без твоїх запитань...

Серце Олеся пiдстрибнуло. Вiн зрадiло сказав:

– Тодi виходить...

– Нiчого не виходить, - рiшуче перебив його Валенто.
– Я звик вважати, що Капiтан краще за всiх знає, що робить. Ти питав, чи люблю я його, чи поважаю? Та навiщо про .таке питати? Як i кожен з нас, я багато чим зобов'язаний Капiтановi. I глибоко шаную його. Вiн - це вiн, Олесю! I цим усе сказано. Вiн має право помститися фалангiстам так, як схоче. Так, Капiтан останнiм часом змiнився. I менi дуже важко бачити це. Але я не хочу, не можу, розумiєш ти, не можу судити його. Вiн надто багато пережив, ти знаєш це. I не запитуй мене бiльше! Я не хочу кривити душею. Менi важко, але я вiрю, все ще вiрю, що Капiтан краще вiд мене i вiд тебе знає, яким шляхом йому йти. Мабуть, я надто прив'язався до тебе, хлопче, що дозволяю собi такi розмови з тобою... I досить! Хай навiть Капiтан у чомусь помиляється, це буває з усiма. Але вiн сам згодом зрозумiє все. А я... я звик виконувати його накази i вiрити йому...

В голосi Валенто Клаудо бринiв неприхований бiль. Та хiба ж могло це спинити зараз Олеся, примусити його замовчати i не висловити до кiнця те, що було для нього самого i для Валенто також - у цьому юнак був певен! найболючiшим?

– Гаразд, я розумiю тебе, Валенто, - мовив вiн, користуючись з того, що Клаудо на хвилинку спинився.
– Але вислухай востаннє те, що найважливiше зараз. I тодi я пiду, навiть не вимагаючи вiд тебе вiдповiдi.

Валенто не вiдiзвався, наче даючи тим Олесевi мовчазний дозвiл говорити.

– Зрозумiй, Валенто: те, що робить останнiм часом Капiтан, називається злочином! Вiн похваляється вбивати всiх, хто не допомагатиме йому. Вiн хоче, щоб його боялися, щоб його накази i заклики виконували пiд загрозою помсти. А мститися вiн умiє! Значить, вiн i сам вiдчуває, що це єдиний спосiб примусити слухатися себе. Засiб залякування! А хiба ж не так самiсiнько робить генерал Фернандес та його поплiчники? В чому ж полягає рiзниця, Валенто? Генерал Фернандес спирається на своїх поплiчникiв, на жандармiв i полiцейських, на фалангiстiв. А на кого спирається Капiтан, загрожуючи вбивати, знищувати всiх, хто не приєднується до нього? На тебе, Валенто, на команду "Люцифера". Ви допомагаєте йому, новому диктаторовi! I кров тих, кого вiн убиває, i на твоїх руках, Валенто!

Це було вже занадто. Валенто Клаудо рвучко повернувся до Олеся. Очi його палали гнiвом. Здавалося, вiн ледве стримується.

– Досить!
– гнiвно крикнув вiн.
– Замовкни! Ти не смiєш так говорити зi мною. Iди, я не хочу бiльше слухати тебе. Iди!

Вiн тремтiв од гнiву. Олесь твердо витримав його спопеляючий погляд, не схилив голови, не вiдвiв очей. Юнак був рiшуче переконаний, що говорить правду, чисту правду.

I вiн перемiг: Валенто Клаудо першим вiдвiв погляд, не витримав напруженого мовчазного поєдинку!

Тодi можна йти.

Раптом Клаудо заговорив знов. Голос його звучав уже не гнiвно, не гостро, коли вiн сказав:

– Iди ж, Олесю. Я не можу бiльше говорити з тобою зараз. Менi надто важко... Можливо... можливо, ми з тобою ще поговоримо згодом, не знаю... але не тепер. Ти смiливий, добрий хлопець, i я не шкодую, що люблю тебе. Iди, залиш мене...

Олесь вийшов у коридор. Думки його розбiгалися. Так, Валенто знов не сказав йому нiчого певного. Навiть весь час спиняв його, уникав прямої вiдповiдi. А з другого боку, що вiн мiг сказати? Валенто ж визнав, що йому самому дуже тяжко. I звичайно, вiн сказав щиру правду. Значить, у глибинi душi вiн погоджується з Олесем. А тодi...

Що саме означало те "тодi", Олесь не знав ще й сам. Але в одному не лишалося сумнiву: тепер вони з Мартою були на "Люциферi" не самотнi!..

2. НIЧНА ЗУСТРIЧ

Два днi минули без будь-яких пригод. Пiсля сутички з броньованими автомобiлями Сивий Капiтан провiв "Люцифер" до пiдземної бази для того, щоб полагодити пошкодження вiд осколкiв снарядiв, виявленi в корпусi машини. Хоч вони були й незначнi, але Капiтан вважав, що в такiй напруженiй обстановцi, коли щохвилини слiд було чекати нових i нових пiдступних дiй полiцiї, "Люцифер" мусить бути в бездоганному станi.