Слід веде до моря
Шрифт:
— Чого б йому тікати? — здивувався Сергій.
— Хтозна.
— Може, він слідкує за нами? — спитала Марта.
Може. Але нам не страшно: нас четверо, а він один, — заспокоїв дівчину Юрко.
— Що ж будемо робити? — втрутився у розмову Хвостенко. — Переночуємо тут? Чи підемо далі?
—
— Я піду з вами, — сказала Марта. — Одній залишатися страшно…
— Нема чого йти всім. Тоді хай зостанеться і Сергій. Ми враз…
— Та ні, — зам'явся Сергій, — краще вже триматися всім разом…
Хвостенко засміявся:
— Що — жижки затрусилися? Тоді ти йди з Юрком, а я зостануся з Мартою.
Марта глянула на Юрка. Той мовчав. Вона розуміла, що йому не хочеться, щоб Хвостенко зоставався з нею. Добре, що в курені сутінки, і ніхто не помітив, як почервоніли її щоки. Їй приємно усвідомлювати, що вона подобається Юркові. З Владиком у неї дружби ніколи не буде. Занадто він зарозумілий і гоноровитий.
— Знаєте що, хлопці, послухайте мене: ходімо разом, гуртом все-таки веселіше.
Хлопці полегшено зітхнули: це всіх влаштовувало.
Назад йшли обережно, оглядаючись. І хоча явної небезпеки не чекали, тривожило те, що хтось тут жив у курені, а при їхній появі зник і, може, стежить за ними з-за кущів. Хто це міг бути? Чому тікає? Як потрапив сюди човен? Невже в грозу їх віднесло так далеко і прибило до протилежного берега?
Дощ не вщухав. Хотілося швидше повернутися у затишний курінь, загорнутися в сухі ковдри, зігрітися і заснути.
Ішли мовчки. На цей раз попереду крокував Хвостенко. Недалеко від берега він раптом спинився і приклав руку до вуха: крізь шум дощу ясно почувся рокіт мотора.
— Може, літак? — непевно висловила здогад Марта.
— В таку погоду літаки не літають, — відповів Юрко.
Хвостенко напружено вслухався. На його обличчі промайнуло здивування.
— Ви знаєте, це працює мотор на моєму човні. От щоб я пропав, коли брешу! Я його пізнаю серед десятка інших.
— Чи мало на морі таких моторів, як у тебе! — кинув Сергій. — То, мабуть, якийсь невдаха, як і ми, блукає в негоду по морю.
Незабаром вони опинилися на березі. Здавалося, що мотор працює зовсім близько, десь отут, за кущами.
— Як хочете, а працює мій мотор, — промовив Хвостенко стурбовано, зірвався з місця і побіг, гукаючи:
— Я ж вам казав! Я ж казав!..
Всі кинулись за ним і враз зупинилися.
Перед ними стояв Мартин вітрильник. Стояв так, як вони і залишили його, примкнувши до верби цепом.
Хвостенкового човна не було.
Зате в морі, за дощовою завісою, тануло цокотіння мотора.
СУМНЕ
Вони мовчки переглянулись.
— Що це означає? — здивовано спитала Марта.
— А те, що якийсь негідник украв у мене човна! — вигукнув обурено Хвостенко. — Я ж вам казав — мій мотор! А ви не послухали!
— Що ти цим хочеш сказати? — спитав Сергій. — Що ми винні в тому, що у тебе украдено човна?
— Коли б ви погодилися зі мною, ми б упіймали злодія. Спізнилися на якусь хвилину. Почали філософствувати. Розумники! Що я дома скажу?
Хвостенко похнюплено сів на борт вітрильника.
— Давайте поміркуємо, — сказав по паузі Юрко. — Човна украдено. Це факт. І зробив це, напевно, власник куреня.
— І власник човна з прокатної станції, — додав Сергій. — Гадаю, Що це одна особа…
— Безперечно, — погодився Юрко. — Отже, Владикові доведеться примиритися з втратою і, замість свого, взяти човен, залишений невідомим…
— Щоб мене звинуватили в крадіжці державного майна?!
— Не обвинуватять. Ми ж свідки, — сказала Марта.
— Але це не все, — вів далі Юрко. — Чи ви звернули увагу на те, де стоїть наш вітрильник і де човен незнайомця?
— А де? — спитав Сергій, здригаючись від холоду.
— Подивіться — вони стоять майже поряд. Та не в цьому суть. Справа в тому, що, залишивши свої човни, ми пішли праворуч, якщо дивитися з моря…
— А прийшли з протилежного боку! — вигукнув Сергій. — Але ж це може означати тільки одне — ми на острові!
— Так, Сергію, це означає, що ми потрапили на острів, — підтвердив Юрко. — При тому — невеличкий і, безперечно, безлюдний. Коли не рахувати невідомого, що залишив нам курінь, але украв човен…
— Ми на острові? — Марта була явно розчарована. — Виходить, нам доведеться хтозна-скільки сидіти в цьому болоті?
— Так. Іншого виходу немає. Зараз ми заберемо свої речі і підемо до куреня. Скоро зовсім стемніє.
Юрко подався до корми вітрильника, де зберігалися їхні речі. Він підняв кришку кормового відсіку і остовпів: речей не було. Щезли ковдри, хліб, консерви, сало, олія, крупа і весь НЗ — недоторканий запас, який вони брали на крайній випадок.
Його вигляд був такий приголомшений, що всі зрозуміли без слів — сталося найгірше.
— Невже… все покрав? — прошепотіла Марта.
— Нема нічого, — тихо відповів Юрко. — Який мерзотник!
Марта, Сергій і Хвостенко заглянули у відсік. Там на дні сиротливо стояла скляна літрова банка з сіллю. Кому зараз потрібна сіль, коли нема чого їсти?
— А наші рибальські снасті! Невже і їх украдено? — вигукнув Сергій і кинувся до носового відсіку.
На щастя, сюди злодій не заглянув. Або поспішав, або просто не помітив, що там є щось.