Слід веде до моря
Шрифт:
— Ось — маєте! — вигукнув Хвостенко і в його голосі вчувалася зловтіха. — Не тільки мене обікрали, а й вас!
— Ну, годі, — розсердився Юрко. — Гайда до куреня, бо як стемніє, то заблудимося в цих хащах!
Через півгодини вони знову були в курені.
Зарившись у сухе сіно, заснули.
ЩО РОБИТИ?
Ранок зустрів їх сонячними променями і щебетом птахів. Небо очистилося від хмар. Аж не вірилося, що вчора воно гриміло громами, блискало блискавицями, періщило холодним дощем.
Марта глянула на годинник. Було пів на восьму.
Вони вилізли із сіна і почали весело реготати — такий мали кумедний вигляд. Сіно стирчало в волоссі, у вухах, в бровах, у одязі.
Але сміх швидко пройшов. Дуже хотілося їсти.
— Невже наш Острів Порятунку нас не прогодує? — вигукнув Сергій. — Невже в пташиних гніздах немає яєць? От би яєчня була смачна!
— Гм, — хмикнув Хвостенко, — йому захотілося яєчні!.. Посеред літа!.. Та в гніздах давно яєць немає — вже пташенята вбилися в колодочки!
— Ну, то, може, є ягоди, — не здавався Сергій.
— І для ягід пізно.
— То гриби.
— Знайшов наїдок!.. Та й де це ти бачив, щоб на болоті росли їстівні гриби? Хіба мухомори…
— Ну, не пропадати ж нам тут з голоду! — не здавався Сергій. — їсти хочеться — аж душа болить!
— Треба пливти до берега, — сказала Марта. — Там щось дістанемо.
— На вашому вітрильнику хіба що надвечір доберешся до берега, — глузливо подивився на дівчину Хвостенко.
— Що ж ти пропонуєш?
Хвостенко мовчав. Тільки здвигнув плечима.
Всі глянули на Юрка, який про щось напружено думав.
— Ну, капітане, що ти скажеш? — спитав Сергій. — Що будемо робити?
Юрко підвів голову.
— Ти маєш на увазі тільки те, де роздобути їжу, а я думаю над тим, що робити далі. Тобто — повертатися додому чи продовжувати нашу подорож…
— Додому? — Сергій був украй здивований.
— Авжеж… Подумаймо: у нас не залишилося майже нічого. Ковдри і теплий одяг — украдено. Їжу — теж… Є тільки рибальські снасті та тридцять карбованців грошей…
— Чому тридцять? — спитав Хвостенко.
— Тому що ми брали по десять карбованців на брата.
— Та в мене є двадцять п'ять… Вони, на щастя, тут, в кишені.
— Якщо не розмокли, — вставив Сергій, скептично дивлячись на штани Хвостенка.
— Не розмокли… Я передбачливо загорнув їх у целофан.
— Гаразд, — підсумував Юрко. — Маємо п'ятдесят п'ять карбованців… Нас четверо. Отже, на кожного припадає майже по чотирнадцять карбованців. Чи вистачить цього?
— Вистачить! — вигукнув Сергій.
— Не поспішай, Сергію, — Марта зупинила запального хлопця. — Треба міркувати серйозно. Гадаю, — грошей нам вистачить при умові, що рибальські снасті ми брали не даремно…
— Обіцяю вам — риба буде! — заявив упевнено Сергій. — За це я можу поручитися головою!
— Побачимо, — усміхнувся Юрко. — Тоді на тебе вся надія, що ми сьогодні поснідаємо…
— А як же подорож?.. Чи ви вирішуватимете й за мене?
— Чому б ні? Ми вже знаємо твою думку…
— Так, я за подорож.
— Я теж, — сказала Марта.
Хвостенко ніяково подивився на всіх.
— Якщо візьмете й мене…
— Ти знаєш, куди ми пливемо? — спитав Юрко.
— Знаю. Здогадався, — і він хитро глянув на Сергія.
Той почервонів, але промовчав. У думці ж він відзначив, що коли б Хвостенко зараз видав його, він не простив би йому цього до віку.
Юрко пильно оглянув пом'яту постать Хвостенка, його збитий нечесаний чуб і сказав:
— Згода. Але, Владику, під час нашої спільної подорожі ти повинен слухатися капітана…
— Тобто — тебе, як я зрозумів?
— Так.
Хвостенко закопилив губу. Очі його на мить блиснули.
— Слухатися — то й слухатися! Аби розумні накази!
— Гаразд. Домовилися. Отже, пливемо далі! Гадаю, що на цьому острові нам залишатися не варто й півгодини, бо нічого, крім слимаків, на ньому не знайдемо. Спасибі йому за порятунок, за те, що дав притулок на ніч, — і в путь! А рибу, Сергію, ловитимеш з човна. Ось там покажи свої здібності…
— А сніданок?
— Сподіватимемося на твій улов. А якщо нічого не вловиш — пристанемо до берега і щось купимо. Ну, хоча б хліба та помідорів.
З цією думкою погодилися всі. Залишалося ще одне питання — як бути з чужим човном?
— Не тягнути ж нам його на буксирі, — випалив Сергій. — У нас і так черепашача швидкість.
— Але ж то мій човен тепер! — заперечив Хвостенко. — Чому б мали кидати його? Ми ж домовились…
— Зайвий тягар, — не здавався Сергій. — Та й не твій він, а станції прокату. Сам казав!
— Тим більше. Не кидати ж державне майно! — зауважив Хвостенко і переможно глянув на Сергія. — А ти, капітане, як думаєш?
— Владику, Сергій має рацію, — сказав Юрко спокійно, хоча визивний тон Хвостенка почав його дратувати. — При нагоді про човен сповістимо на водну станцію, тягнути його за собою хтозна-скільки ми не можемо. Тож залишимо його тут. Всі згодні?
— Згодні! Згодні!
— Ну, тоді рушаймо!