Слід веде до моря
Шрифт:
— Ось — маєте! — вигукнув Хвостенко і в його голосі вчувалася зловтіха. — Не тільки мене обікрали, а й вас!
— Ну, годі, — розсердився Юрко. — Гайда до куреня, бо як стемніє, то заблудимося в цих хащах!
Через півгодини вони знову були в курені.
Зарившись у сухе сіно, заснули.
ЩО РОБИТИ?
Ранок зустрів їх сонячними
Марта глянула на годинник. Було пів на восьму.
Вони вилізли із сіна і почали весело реготати — такий мали кумедний вигляд. Сіно стирчало в волоссі, у вухах, в бровах, у одязі.
Але сміх швидко пройшов. Дуже хотілося їсти.
— Невже наш Острів Порятунку нас не прогодує? — вигукнув Сергій. — Невже в пташиних гніздах немає яєць? От би яєчня була смачна!
— Гм, — хмикнув Хвостенко, — йому захотілося яєчні!.. Посеред літа!.. Та в гніздах давно яєць немає — вже пташенята вбилися в колодочки!
— Ну, то, може, є ягоди, — не здавався Сергій.
— І для ягід пізно.
— То гриби.
— Знайшов наїдок!.. Та й де це ти бачив, щоб на болоті росли їстівні гриби? Хіба мухомори…
— Ну, не пропадати ж нам тут з голоду! — не здавався Сергій. — їсти хочеться — аж душа болить!
— Треба пливти до берега, — сказала Марта. — Там щось дістанемо.
— На вашому вітрильнику хіба що надвечір доберешся до берега, — глузливо подивився на дівчину Хвостенко.
— Що ж ти пропонуєш?
Хвостенко мовчав. Тільки здвигнув плечима.
Всі глянули на Юрка, який про щось напружено думав.
— Ну, капітане, що ти скажеш? — спитав Сергій. — Що будемо робити?
Юрко підвів голову.
— Ти маєш на увазі тільки те, де роздобути їжу, а я думаю над тим, що робити далі. Тобто — повертатися додому чи продовжувати нашу подорож…
— Додому? — Сергій був украй здивований.
— Авжеж… Подумаймо: у нас не залишилося майже нічого. Ковдри і теплий одяг — украдено. Їжу — теж… Є тільки рибальські снасті та тридцять карбованців грошей…
— Чому тридцять? — спитав Хвостенко.
— Тому що ми брали по десять карбованців на брата.
— Та в мене є двадцять п'ять… Вони, на щастя, тут, в кишені.
— Якщо не розмокли, — вставив Сергій, скептично дивлячись на штани Хвостенка.
— Не розмокли… Я передбачливо загорнув їх у целофан.
— Гаразд, — підсумував Юрко. — Маємо п'ятдесят п'ять карбованців… Нас четверо. Отже, на кожного припадає майже по чотирнадцять карбованців. Чи вистачить цього?
— Вистачить! — вигукнув Сергій.
—
— Обіцяю вам — риба буде! — заявив упевнено Сергій. — За це я можу поручитися головою!
— Побачимо, — усміхнувся Юрко. — Тоді на тебе вся надія, що ми сьогодні поснідаємо…
— А як же подорож?.. Чи ви вирішуватимете й за мене?
— Чому б ні? Ми вже знаємо твою думку…
— Так, я за подорож.
— Я теж, — сказала Марта.
Хвостенко ніяково подивився на всіх.
— Якщо візьмете й мене…
— Ти знаєш, куди ми пливемо? — спитав Юрко.
— Знаю. Здогадався, — і він хитро глянув на Сергія.
Той почервонів, але промовчав. У думці ж він відзначив, що коли б Хвостенко зараз видав його, він не простив би йому цього до віку.
Юрко пильно оглянув пом'яту постать Хвостенка, його збитий нечесаний чуб і сказав:
— Згода. Але, Владику, під час нашої спільної подорожі ти повинен слухатися капітана…
— Тобто — тебе, як я зрозумів?
— Так.
Хвостенко закопилив губу. Очі його на мить блиснули.
— Слухатися — то й слухатися! Аби розумні накази!
— Гаразд. Домовилися. Отже, пливемо далі! Гадаю, що на цьому острові нам залишатися не варто й півгодини, бо нічого, крім слимаків, на ньому не знайдемо. Спасибі йому за порятунок, за те, що дав притулок на ніч, — і в путь! А рибу, Сергію, ловитимеш з човна. Ось там покажи свої здібності…
— А сніданок?
— Сподіватимемося на твій улов. А якщо нічого не вловиш — пристанемо до берега і щось купимо. Ну, хоча б хліба та помідорів.
З цією думкою погодилися всі. Залишалося ще одне питання — як бути з чужим човном?
— Не тягнути ж нам його на буксирі, — випалив Сергій. — У нас і так черепашача швидкість.
— Але ж то мій човен тепер! — заперечив Хвостенко. — Чому б мали кидати його? Ми ж домовились…
— Зайвий тягар, — не здавався Сергій. — Та й не твій він, а станції прокату. Сам казав!
— Тим більше. Не кидати ж державне майно! — зауважив Хвостенко і переможно глянув на Сергія. — А ти, капітане, як думаєш?
— Владику, Сергій має рацію, — сказав Юрко спокійно, хоча визивний тон Хвостенка почав його дратувати. — При нагоді про човен сповістимо на водну станцію, тягнути його за собою хтозна-скільки ми не можемо. Тож залишимо його тут. Всі згодні?
— Згодні! Згодні!
— Ну, тоді рушаймо!