Сліди СС
Шрифт:
Каммхубель посидів ще трохи, втупившись у поплавці, та було відчуття, що хтось свердлить тобі поглядом спину, й старий не витримав — пішов до машини випити пива. Він підходив до свого “опеля”, коли почув шум, розсунув кущі й побачив, як двоє громил накинулись на юнака. Першим порухом було бажання прийти на допомогу, та наступної миті Каммхубель збагнув, що це нічого не дасть — поламають ребра і йому; він гайнув до машини і засигналив так, наче в “опеля” відмовили гальма й він несеться по автостраді, вимолюючи дорогу.
Посигналивши, Камкхубель витягнув із багажника заводну ручку й закричав:
— Петер, сюди!.. Хтось кличе на допомогу!
Поглянув на галявину, та під вербою вже нікого не було. Каммхубель витягнув шию і побачив, як громили тягли тіло до озера. Вони кинули його в воду й швидко зникли.
Не випускаючи з рук залізяччя, Герхардт Каммхубель побіг до берега. Зайшов в озеро по груди, помацав навколо руками, та нічого не знайшов. Посунувся далі і наштовхнувся на тіло.
Каммхубель підхопив юнака й витяг на берег, не думаючи, що ті двоє можуть повернутися й прикінчити його. Він зроду не відкачував потоплеників, та десь читав чи чув про це. Потримав тіло вниз головою, з рота ринула вода, потім почав робити штучне дихання. Але юнак не подавав ніяких ознак життя, і Герхардт подумав, що його прикінчили до того, як кинули в воду. І все ж уперто піднімав і опускав руки, вдивляючись у посиніле обличчя…
Каммхубель привіз Карла до себе додому. Він мав невеличкий двоповерховий будинок на чотири кімнати з кухнею — цю віллу, як гордо іменувала котедж його мати, збудував ще батько, гімназіальний учитель Курт Каммхубель; Герхардт Каммхубель теж був гімназіальним учителем, але, на відміну від батька, доживав свій вік один — дружина померла в концтаборі, та й він сам чудом залишився живий, пройшовши всі кола пекла в Заксенхаузені.
Повернення до життя проходило в Карла з такими муками, що хотілося заплющити очі й знову поринути в небуття. Каммхубель дав йому напитись якогось відвару й поклав у ліжко, пообіцявши перед цим подзвонити в готель Гюнтеру, щоб той не хвилювався й не турбував місцеву поліцію. Настій був гіркий, і Кар-лу здалося, що його ще раз виверне, але через кілька хвилин відчув полегшення й заснув.
Розбудили його горобці, які чогось розцвірінькались під відчиненим вікном. Карл сів на ліжку. Почувався непогано, хоч щелепа й досі боліла, а між ребрами проступав синець. Обмацав ребра — здається, цілі.
Але хто ж напав на нього і з якої речі?
Карл не дав тим, на березі, жодного приводу для нападу, він не сварився з ними, був ввічливий. Часом люди стають дражливими під впливом алкоголю, та Карл міг головою заручитися — ті двоє були тверезі.
Отже, вони стежили за ним, це був умисний напад, з ним хотіли покінчити, й це могло бути лише наслідком його відвідин пана Ганса-Юргена Зікса. Напрошувався ще один висновок: власник фірми не хотів, щоб швейцарський журналіст зустрівся з колишнім групенфюрером СС Рудольфом Зіксом. Не хотів — не ті слова. Якщо пішов на карний злочин, мав серйозні підстави не допустити побачення Карла з групенфюрером.
А може, він усе ж помиляється й на нього напали звичайнісінькі хулігани?
Лише тепер Карл помітив на стільці поруч з ліжком свіжу сорочку й світлий костюм. Отже, Гюнтер уже встиг потурбуватися про нього.
Карл підвівся з ліжка. Двері праворуч вели до ванної, увімкнув душ і довго стояв, з насолодою відчуваючи, як холодна вода бадьорить тіло. Не почув, як до кімнати ввійшов Гюнтер — побачив його вже у дверях ванної. Кивнув, буцімто нічого не сталось. Але Гюнтер дивився стурбовано.
— Ти дивишся на мене, як на диво…
— Уперше бачу людину, що вже вмерла й жива. Ну, і як на тому світі?
— Не дуже приємно…
— А я думав, — зауважив Гюнтер, — тебе влаштували до раю! І перебувати б тобі там довічно, коли б не пан Герхардт Каммхубель.
— Як-як?
— Пан Каммхубель, учитель місцевої гімназії.
— Він видався мені симпатичним.
— Не те слово, — підніс Гюнтер пальця вгору, — він — утілення всіляких чеснот!
Каммхубель чекав на них за столом, застеленим білою скатертиною. Ніяковіючи, Карл почав пробачатися й дякувати, але Каммхубель осміхнувся так щиро й доброзичливо, що в хлопця відлягло од душі.
— Аннет, — голосно покликав господар, — неси каву, поки не охолола!
І знов Карл почав пробачатись, що порушив уклад життя господаря, та, побачивши Аннет, замовк, уражений. Чекав появи дружини вчителя, а каву принесла молодесенька дівчина років дев’ятнадцяти. Було в ній щось таке, що одразу привертає увагу, мабуть, манера високо тримати голову — це свідчило про рішучість характеру, про незалежність, Любителі легкого флірту намагаються обминати таких, вважаючи гордячками й недоторками.
Аннет осміхнулася Карлові й, поставивши кавник, подала йому руку; дивилася просто у вічі, без тіні манірності, грайливості, трохи запитувально, мовляв, що це за один і чого він вартий? Певно, перше враження було приємне, бо осміхнулась ще раз, показавши рівні дрібнуваті зуби.
Карл помітив: очі в дівчини сині, навіть темно-сині, такі мають переважно білявки, а ця була шатенка, мало не смаглявка.
— Моя племінниця, — представив Каммхубель дівчину врочисто, й Карл зрозумів, що старий любить Аннет й пишається нею.
Сіли за стіл. Кілька разів Карл перехоплював цікаві погляди племінниці й трохи ніяковів, зате Гюнтер почувався вільно, жартував, розмовляв голосно: мав добре поставлений голос і підкреслено демонстрував це, начебто хотів привернути увагу дівчини.
Каммхубель їв швидко, скоса зиркаючи на Карла. Той зрозумів це по-своєму й знову почав пробачатись, але вчитель зупинив його, запитавши:
— Ви знаєте, хто на вас напав? Мабуть, ні! — Кивнув на Гюнтера: — Мені відомо, що ви лише вчора приїхали до Загена. І вже стали кісткою в горлі пана Зікса.
— Чому ви так гадаєте? — здивувався Карл.
— Тому, що я знаю одного з двох, що намагалися вас убити. Генріх Роршейдт тут відомий багатьом. Кажуть, був охоронцем чи денщиком у старшого брата пана Зікса.
Карл перезирнувся з Гюнтером. Каммхубель помітив це, бо мовив розважливо:
— Я не знаю, що привело вас до нашого невеличкого міста, й не розпитуватиму, але одразу мушу попередити: в цьому домі дотримуються цілком певних поглядів. Ми не співчуваємо нацистам — навпаки, якщо ви… Моїм людським обов’язком було допомогти вам, а тепер…