Слуга з Добромиля
Шрифт:
— Що казав отець настоятель? — спитав Никодим. — Приходив до тями?
Отець Атаназій перехрестився.:
— Казав, аби ми палили книжки. Господи, борони й заступи!
— Браття дорогі, - м’яко мовив отець Никодим. — Наш настоятель, почувши постріли й гук гармат за горами, згадав минуле…
— Але ж палити книжки! — аж трусився отець Атаназій.
— Якби я замерзав, як отець Теофіль, і від одробини вогню залежало моє життя і життя товаришів, то я теж палив би книжки.
– І Святе Письмо?
— Хіба отець говорив, що треба палити Святе Письмо? Ти чув, брате Павле?
— Ні.
— Отже, він мав на увазі просто книжки, а не Святе Письмо..
Атаназій відав монастирською бібліотекою і ходив ці дні, як струтий. Точніше не ходив, а сидів коло настоятеля, щоб не дивитися на те страхіття. У перший день його ледве не застрілили, вже вивели надвір, бо перешкоджав виносити книжки, але отець
Отець Павло виглядав спокійнішим: саду, яким він опікувався, не чіпали. Стояв собі незворушно, добре затулений високими мурами від вітрів зі сходу і заходу. Та й з городу встигли все зібрати. Не було що топтати й ламати. Але що буде з ним у тюрмі, - журився отець Никодим, — де все кам’яне? Ще тиждень тому їздив до Добромильського монастиря, радився з братами, але ті нічого не знали так само. А про те, що будуть вивозити архіви, ніхто й гадки не мав. Навіщо?
— Документ… — бурмотів бідний отець Атаназій, — він міг би нас порятувати…
То була давня легенда, бозна з якого віку, можливо, навіть з часів князя Лева, однак Никодим вірив у Божу ласку, а не у якісь байки.
— Бо як потрапить до них, що тоді буде?
— Молися, брате…Найперше за нашого недужого брата, отця Теофіля. Молитва зрушить навіть ці гори, а той папір, хто його бачив? Якщо й був, то миші згризли. Ти думаєш, що той кавалок пергаменту чи паперу може щось важити для отих хамів? І що він спинить таку навалу?
— Ну, то він прийде! Тільки не знати, яким…
— Почув би тебе отець — настоятель, — гнівно мовив Никодим, — то наклав би покуту. Ми маємо покладатися лише на Бога і на свої сили Дивись, як терпить отець Теофіль. Він бореться зі смертю як правдивий лев. Завтра йому стане ліпше, побачиш, брате.
«Там, куди нас відвезуть, легше буде знайти лікаря, — подумав він. — У кожній тюрмі є шпиталь»
Отець Теофіль розплющив очі, подивився у кут і прошепотів:
— Він каже: «Бога нема.»
— Хто каже?
— Слуга з Добромиля… знає..
Отець Никодим глянув перше на отця Анастазія. У того був тріумфуючий вигляд. Очі аж заблищали від утіхи.
— Господи, помилуй! — перехрестився Никодим і обернувся, щоб подивитись на молодого послушника: У того на вустах була ледь помітна посмішка. Знав їх обох віддавна і се його неприємно вразило.
Слуга з Добромиля, 1939 рік
Те, що сталося наступного дня вранці, можна було б назвати чудом. Лише отець Никодим не вважав його Божим. Зрештою, завжди ставився скептично до різних об’явлень, бо насправді лишень порядок і закон рятують віру від занепаду. Він жив по різних монастирях: у Львові, Бучачі, Любліні, й надивився там усього. Є речі, які недоступні розуму, і якщо хтось не годен їх осягнути, то не треба вигадувати різні небилиці. Він навіть пішов з Добромильського монастиря, коли там нібито почав з’являтися світлий Янгол і пророкувати кінець світу. Не повірив, бо сам того не бачив, хоч стояв на тому місці, у дзвіниці, не раз. Поза очі називали його Хомою невіруючим.
Тієї ночі у монастирі всі спали: як свої, так і чужі, ніби заколисані. Навіть вартові заснули навстоячки: один під дверима церкви, другий притулився до яблуні в саду. Можна було всіх виносити. І село теж спало. Довкола панувала незвична тиша. Не чути було гуку гармат за горами. Наче по цілім світі настав мир. Під час війни особливо цінують подібне затишшя. І хоч ніхто не запам’ятав, що кому снилось; прокинулись з відчуттям того, ніби побували так далеко, що могли звідтіля не повернутись. Лейтенант, який командував невеликим загоном осквернителів Лаврівської святині, став на сходах і довго дивився на гори, оповиті туманом. Відчував якусь слабість і невпевненість, навіть нехіть до того, що нині має від’їжджати до Стрільниці. Вперше за два місяці виспався, але сон був як прірва. Зараз лейтенант не нагадував уже обережного звіра. Уявив, що в цілому світі раптом зникли люди, а, значить, уся небезпека, що йшла від них, і він може розпоряджатися тим, що тут є, на власний розсуд. Він би залишився тут надовше, щоб побачити, які в цих краях літо, зима, весна. Був сам із степу, мав у жилах трохи татарської крові, і в нього з’явилося, як кажуть французи, дежа вю: гори, які не вдасться завоювати, зрівняти із землею, а не тільки випалити дотла ліси, щоб там ніхто не міг сховатися. Як і його предки, він вважав основою військового мистецтва — жорстокість і терор. На цьому стоїть влада. Попри все, тиша вже починала його дратувати, бо вуха не чули пострілів, плачу, благань, а ніс тужив за запахом крові й пороху. Його плоть розчинялась у чужому пейзажі й слабла без поживи. Він ще не знав, що починає змінюватись, і тепер, скільки б він не прожив, багато чи мало, вже не зможе бути рабом, котрий потребує лише роботи, сну, їжі і не боїться смерті. І найгірше, що мусить вдавати, ніби захищає отих недолугих істот, яких хочеться садовити на палю, розпанахувати їм черева, виривати серце й печінку, пити ще теплу кров із золотої чаші, садженої дорогим камінням. У нього ледь не вирвався різкий гортанний крик, та сон закінчився і збудження почало осідати на дно підсвідомості. Час було братись до щоденної рутинної роботи.
Отець Теофіль прокинувся з ясною головою й великою спрагою. Він потягнувся до миски з водою й ненароком перекинув на підлогу. Але це не збудило братів. Вода розтеклася по підлозі темною плямою. Настоятель вхопився рукою за столик, підтягнувся, сів на ліжку і подивився у запітніле вікно. Хоч і не бачив нічого, але знав, що там має бути видно верхівку дуба, що посадили ще за князя Лева. Бо ж не міг сам вирости: мусив його хтось посадити й оберігати, доки не набереться сили. Дивно, що брати сплять. Такої пори розвидняється пізно.
— Браття, вставайте! — покликав він, ледве ворушачи пересохлими неслухняними вустами. Але й це не допомогло. Тоді він помолився сам, мовчки, бо від напруження боліла побита голова. Потім взяв патерицю Павла, чомусь прислонену до його ліжка, й ткнув нею в Никодимові коліна.
Знизу чулася брутальна лайка і тупіт кованих чобіт. Тоді отець Теофіль пригадав, що до них прийшла війна, і, як у кожній війні, у ній не буде нічого святого.
Першого дня книжки зносили сільські люди і за ними важко було встежити. До церкви вони навідріз відмовились йти, здогадуючись, яка їх чекає робота. А там було видимо-невидимо добра, свого і зі Спасівського монастиря, який розібрали ще за Австрії: ікони, коштовні срібні оклади, свічники, напрестольні хрести…За все це отець настоятель ніс подвійну відповідальність. Церква завжди вимагала відповідальності, навіть коли храми палили й грабували чужинці та свої. Тепер від неї залишились лише розгублені ченці, налякані священики й отупілі від власного горя миряни. Але спершу на те не виглядало. Історія зашпорталась об повалений хрест, й лежить на дорозі між Старим Самбором і Лавровом, а люди сподіваються, що вона до них не прийде. Але ні, вже прийшла…
Скарби двох монастирів вивезли ще на другий день, а куди, знав лише лейтенант, у чиїх жилах перемішалась кров убивць і злодіїв. У мирний час вона нічим себе не видавала, але тепер бродила як перестоялі помиї. Книжки скидали у вантажівку, а що не вміщалось — на конфісковані у ченців фіри. Було їм там незручно лежати, вивалювались у болото. Лейтенант не розумів, навіщо везти їх аж до Стрільниці, коли відро солярки довершило б справу на місці.
Люди голосили, стоячи під липами, ніби з монастиря виносили небіжчиків, а не старий мотлох. Щось у тому монотонному плачі було приємне для лейтенантових вух, може, кров його згадувала посаджених на палю бояр, такого ж золотого осіннього дня, бо той, хто бачить чужі муки, страждає так само, навіть більше. Посеред того руйнування, поєднаного споконвічно з кровопролиттям і вогнем, тільки пробуджувався кат, але вже прагнув для себе нових привілеїв. Втім, боявся трибуналу. Чувся тепер, як Калігула, або як Нерон на сцені, командуючи своїм загоном, бо сільські хлопчики дивились на нього з цікавістю, і не плакали. Сам колись задивлявся на ремені й кобури червоноармійців. Він не заливав сумління горілкою, бо ніколи не мав сумління й нікого, перед ким зміг його вдавати. Читав «Майн Кампф» і комуністичний Маніфест, але нічого не знав про маркіза де Сада. Не мав часу заглядати в ті смердючі книжки, що розсипались від старості. Його відтручувала від них чистота радянського офіцера, як від зарази, або як опира відтручує дванадцять разів свячена пшениця. Поглинутий собою, він спершу не зауважив чоловіка, що самотньо стояв під величезним дубом, нижче від монастирської брами, але його вже встигли побачити з вікна Никодим і Атаназій. Стояв собі вільно, притулившись спиною до дуба заклавши ногу за ногу. Був у самій картатій сорочці й сірих штанях.» Чи се не Ілля? — злякався Никодим. — Він що, вдурів?»