Слуга з Добромиля
Шрифт:
Олексій Іванович безпорадно оглянувся. Йому нестерпо захотілось стати під купол, звідки падав пучок теплого сонячного проміння, підставити йому голову, болючий живіт, вічно змерзлі ноги через те, що мав порушений кровообіг. Т реба ступити лише два кроки й він майже їх зробив, коли почув слово «кров».
«Звідки тут кров? — здивувався він. — Та він і справді ненормальний!» Досить було глянути у ці очі, що стали раптом непроникно чорними. А ці ніздрі, що ворушаться, ніби у пса, який натрапив на слід. Він знав, що є люди, яким подобається когось мучити, садисти. Але їх збуджують крики, стогони, а не кров. Зараз обличчя капітана в ясному світлі виглядало просто потворним: брезкле, нездорове, з борознами, проораними часом. Він аж тепер почув запах немитого тіла, не старості й не вбогості,
Їх було усього двоє у величезній церкві. Солдати пішли чатувати надвір. Капітан обернувся і пішов на ногах, що не згинались в колінах, у бічний вівтар, чи як це називалось, бо головлікар нічого не тямив у церковній архітектурі. Олексій Іванович ступив ще крок і опинився у світлі, заплющивши очі від втіхи. Він хотів би розчинитись у тому світлі назавжди. Це було так, якби він сидів на сонячному пагорбі над рікою. Та раптом до нього долетів здавлений крик жаху, і він розплющив очі, чекаючи на постріл, на багато пострілів.
…У кутку висів образ Божої Матері. Лікарю здалось, що він чимось вимазиний, бо на золотому тлі вирізнялись дві темні смуги. Він наблизився і справді відчув запах крові. Під іконою була темна калюжа загуслої крові. Із очей Богоматері текла кров. А між бровами був темний отвір, наче від кулі. Олексій Іванович не знав, що йому робити. Він став свідком приниження офіцера НКВС, його тваринного жаху, і це його у першу хвилю вразило більше, ніж кров, яку він звик бачити в найнесподіваніших місцях. Тепер це не була мана: вони обоє бачили її, але сприймали по-різному. Якби лікар побачив ікону в крові сам, то підійшов би ближче. Але він не насмілився цього зробити, бо в капітана був геть божевільний вигляд. Олексій Іванович позадкував і сховався за колоною, щоб не потрапити під кулі. У нього спрацював інстинкт самозбереження. «Хай воно все горить!» — подумав він, опинившись у безпеці. Хотів притьмом вискочити з церкви, але боявся, що його там схоплять, як підозрюваного в злочині, тому вийшов повільно й одразу відчув щось схоже на зловтіху. Торкнувся рукава солдата, що курив при вході:
— Слухай, капітану трохи недобре. Йди до нього, а я принесу чогось заспокійливого. І пішов до лікарняного корпусу, як господар, якому нема куди тікати. «От і скінчилось моє перебування», - подумав так, ніби між іншим. Зрештою, пожив трохи на світі. Мав дружину, яка померла при пологах разом з дитиною у 1940 році, мав квартиру, в якій поселились інші люди, поки він був на фронті. Мав друзів, яких пропав слід, і двадцять років втручався у функції людського організму, нічого не знаючи про людську душу.
Слуга з Добромиля, 1949 рік
Трохи нетвердою ходою Олексій Іванович подався до свого кабінету, машинально вийняв пляшечку валер’янки, поставив на стіл, і виглянув у вікно, хоча й не хотів цього робити. Загалом картина була мирна. Кілька солдатів оточили криницю під дашком, намагаючись витягти води. Хотіли пити. Коло церкви не було нікого. Це занепокоїло головлікаря.: безневинний весняний полудень, щебет птахів під дахом, і похоронна тиша в коридорі, бо відвідувачі мали прийти пізніше, або їх завернули, — здавались затишшям перед бурею. Як на фронті, порівняв він. Та ні, на фронті йому не загрожувало нічого, крім смерті чи поранення, бо снаряди часом вцілювали й у госпіталі,і тоді доводилось вивозити поранених глибше в тил. Однак ніколи він не почував себе заручником ситуації.Дивно поводився Адам Віцентійович. Спершу його відмову спілкуватися з офіцером НКВС головлікар сприйняв як страх перед мундиром., але тепер це виглядало на тихий бойкот.І про нього наче забули! Старий розчинився у повітрі.Навіть кімнату його не оглянули, бо десь у туалеті загримотіло відро, й стався переполох у капітановій свиті.Не буде кому навіть передати ключі.Зрештою, залишить на столі.
Олексій Іванович не мав наміру йти дивитися, що з капітаном, хоч почувався трохи незручно, бо він як лікар мав би надати тому допомогу. Але щось поки що його стримувало.
Шкода, що він не дізнається, звідки взялася кров на іконі.Чия то була кров? Ікони не плачуть і не стікають кров’ю. Хто міг так підставити його і цілу лікарню? А якби в церкві знайшли пораненого бандерівця? Персонал весь із місцевих, окрім нього і Адама Віцентійовича. Яка ж тоді стаття йому світить? Або розстріл, або 25 років без права переписки. Втім, він і так не має кому писати. Навіть з фронту не було кому. За вікном виднілося дивовижне мереживо молодого листя, затуляючи зеленувату траву на горах, залитих сонцем. На якусь мить він уявив те, чого ніколи не зробить: піде до якоїсь порожньої кімнати з північного боку, вилізе через вікно й піде до лісу. А там знову фронт, де все значно простіше. Тільки, якби він мав переконання, ідею, а не для того, щоб врятувати себе від НКВС.
Та раптом він побачив, яе содати швидко сідають у вантажівку й заводиться мотор. Від’їхали! Олексій Іванович відкрутив корок і втягнув у себе знайомий запах валер’янки, щоб пересвідчитись, що він у себе в кабінеті, а не сидить зараз у кузові зі зв’язаними руками, або не лежить в калюжі з власної крові.
У понеділок вони палили торішнє листя в саду і папери, помічені капітаном у дзвіниці.Щоб вижити, треба звертати увагу й на такі дрібниці.Паперів було зовсім небагато. Олексій Іванович навіть не здогадувався, хто і де міг переховати частину архіву Добромильського монастиря, який не вивезли увесь у тридцять дев’ятому році.Але спалення паперів відбувалось при свідках. Церква була відчинена аж до сьогоднішнього ранку, доки не прийшов завгосп і знову не забив двері дошками. Він нічого не казав, чи бачив щось у церкві незвичайного. Олексій Іванович прийшов туди сам.Ікона була чиста, однак на підлозі залишилася пляма від засохлої крові.Стефан не прибрав її. Він навчився бути мудрим: не виявляти жодної ініціативи, нічого не питати. Адам Віцентійович теж нічого не питав про вчорашній інциндент, так ніби все знав, або вмів бачити крізь стіни. Один тільки головлікар усвідомлював, якої біди їм вдалося уникнути. Увечері він пройшовся палатами. Хворі поводили себе, як звичайно, навіть повеселіли, бо після обіду були відвідувачі.Зрештою, той світ, у якому перебувала їхня свідомість, міг виявитися значно страшнішим, аніж той, що увірвався до них недільного ранку. Олексій Іванович спинився коло пацієнта, який так не сподобався капітану, й спитав, як той себе почуває
— Чудово! — посміхнувся той якоюсь світлою дитячою посмішкою, через що не хотілось йому докоряти. Проте Олексій Іванович усе ж зітхнув:
— Ледь не втратили до халепи, шановний…
— Я маю дар потрапляти в халепу, пане докторе.
«Який же в нього діагноз? — подума лікар. — От, чорт, дірява голова!» Те, що він хотів спитати у пацієнта, мусив знати сам. Однак, наступного дня завгосп затіяв генеральне прибирання території, і потребував допомоги.
— Скоро Паска. У моєму селі хати білять, перуть, церкву обновляють…
— Церква нам не належить, — нагадав головлікар. — Клич надвір усіх, хто бажає погрітись на сонечку. Я потім підійду.
Найбільше роботи виявилось у саду, що впирався до гори. Після обіду посеред саду височіла величезна купа сміття, довкола якої зібрались усі хворі.
— А вогонь їм не зашкодить? — спитав Олексій Іванович старого психіатра. — Ну, те, що вони дивитимуться на вогонь?
Той криво посміхнувся: — Це — не вогонь, а правдиве автодафе!
— Що-що?
— Спалення книг, заборонених Інквізицією.
— Де ви тут бачите хоч одну книжку? — обурився Олексій Іванович. — Та. якби на карту було поставлена ваша чи моя свобода, здоров’я пацієнтів, я спалив би навіть книжки із вашої валізи. Ви не розумієте, що вас можуть звинуватити в нацизмі!
— Паліть, я їх давно знаю напам’ять, — здвигнув плечима Адам Віцентійович. — Але паління книжок легко переростає у звичку. І знаєте, шановний пане докторе, як би ви не вичищали усе, завжди знайдеться привід, аби вас і мене відправити самі знаєте куди.Існує лише один засіб — протиотрута…