Слуга з Добромиля
Шрифт:
— Що ви маєте на увазі?
— Писати доноси. Тільки, якби усі це почали робити, не залишилося б нікого. Треба просто прийняти те, чого не можна змінити. Бути бездіяльним, пасивним…
— Ви не бачили того капітана, — чомусь пошепки сказав Олексій Іванович
– А ви не знаєте, що у тридцять дев’ятому році цей капітан, тоді ще лейтенант, вивіз звідси і з Лаврівського монастиря бібліотеки кудись, здається, у Стрільницю, де їх спалили.І вивіз усіх ченців. Звісно, він виконував накази, втім, люди кажуть, ніби він сам нечистий, бо навіть куля його не бере. Він нас усіх переживе..
–
– Таким, як він, колись відтинали голову, а серце пробивали осиковим кілком. Моліться Богу, щоб він не стрінувся вам знову…
– Я — атеїст.
– Богові байдуже, чи ви атеїст, католик чи юдей. Без його волі жодна волосина не впаде з голови. Я це знаю. Коли мене двічі розстрілювали, я казав собі: «Бог зі мною, а тому не може трапитися нічого лихого.»
– Але ж інших вбили!
– Так, їм не пощастило.
Мусили незабаром відійти від вогню, бо стало гаряче. Листки, змережані старанним почерком давно померлих ченців, корчились у полум’ї.
— Ну, що ж, — сказав Адам Віцентійович, — мої предки не раз спостерігали подібні видовиша у Фламандії, Іспанії, Німеччині, а потім їх самих спалювали на кострищах як єретиків або чаклунів. Коли я дивлюся, як горить папір, у мені щось оживає.Здається, ніби ось-ось розірветься запона, яка відділяє минуле від майбутнього, і я згадаю все. От тільки не знаю, навіщо це мені. Піду, прогуляюсь садочком…
Олексій Іванович заплющив очі й запах диму пригнав йому видіння: туша вепра на величезному вогні, золотистий килим, розстелений поверх гістої зеленої трави, оксамитовий присмак мальвазії.Перстень з печаткою врізався у палець руки, спухлої від меча. Рожеве небо на заході…Хлопчик — слуга накладає мазь на поранену ногу….
Лікар стріпнув головою, відганяючи ману. У нього ж ні роду, ні племені: мати — прибиральниця у школі, з варикозом на ногах, тата взагалі не було. Стеля, що завжди протікала і доводилося підставляти миски, вічний запах сирої крейди. «Де мій батько?» — кричить він, худющий підліток. І мати б’є його по лиці.Кров з розбитої губи, гидкий присмак крові…
Тим часом старий лікар майже зникає у надвечірньому тумані. Олексій Іванович повертається у 1949 рік, як у нову реальність, і бачить пацієнтів, санітарів, завгоспа Стефана з розчервонілим лицем і вилами в руках. Дим від автодафе ХХ століття підіймається вгору, але, здається, тільки Олексій Іванович сприймає його, як жертву, марну жертву. Він дивиться на людей, котрих неможливо вилікувати, бо душу лікує тільки інша душа. Рани закриваються і відкриваються, ніби двері. Їх не можна забити дошками навхрест Вони відкриваються від кожного подуву вітру Історії чи навіть випадково підслуханого слова.
«Я теж божевільний — думає з жахом Олексій Іванович, — тільки ще здатний себе опанувати.» У гарячому повітрі над вогнищем тремтять обличчя людей, яких він бачив досі сидячими на ліжку, або згорнутих в позі ембріона із закутаною головою. Тут, у саду, на свіжому повітрі, вони такі самі змучені, виснажені, але вогонь відбивається в їхніх очах, дерева, він, їхній лікар, стіна, за якою — Добромиль з його убогим базаром, заповненими трупами криницями і соляними шахтами, де непохованими лишились останки їхніх родичів. Саліна, Саліна, Саліна. Це слово він чув від одного чоловіка, що міг би стати його пацієнтом. Сидів на землі коло ринку, зарослий, брудний, і повторював це слово. Люди його оминали, хрестились, а дехто плакав. Але ні про соляні шахти, ані про розстріляних євреїв лікар нічого не знає.Це стане відомо через п’ятдесят років, коли його вже давно не буде на світі.
До нього підходить чоловік, котрий стояв зі схрещеними на грудях руками учора, в четвертій палаті на тлі розчиненого вікна. Це його думки про Саліну і людей, чиї поламані кістки лежать на споді соляної шахти, а не думки лікаря, у кого рани подібні до дверей, які не можна замкнути, бо від них немає ключа. Він стає навпроти лікаря і той починає розмову першим:
— Подобається?
Він має на увазі вогонь, що стає щораз яскравішим у сутінках, які наближають неминучу темряву ночі.
Той посміхнувся лагідно:
— Ніхто так не любив вогонь, як я. Мені доводилось віддавати йому все. Я розпалював його і сам гасив. Можна сказати, що я народився у вогні, і вже не знаю, чи супроводжую його, а чи він супроводжує мої вчинки.
— Вчинки?
— Ви думаєте, пане докторе, що тут, поміж ваших пацієнтів, ніхто не робить вчинків, що ми існуємо, як бур’ян?
— Не знаю, що ви робите Але кожен має підстави перебувати тут, і ці підстави задокументовані, - трохи роздратовано мовив лікар.
— Я потрапляв у гірші ситуації.Мене намагались знищити ще немовлям. А люди, котрі врятували мене, не питали, чи хочу я жити далі.Я мушу бути їм зобов’язаний. Ви хочете сказати, що ніхто нікому не зобов’язаний? З юридичної точки зору — так, тобто vita minima.Але з точки зору vita maxima я маю досі борги.
– І доки це буде?
— Доки не залишиться жодного живого нащадка моїх доброчинців.
— Дивно це чути. Оригінальна теорія…
— А ще мені треба багато чого робити, що випливає з мого статусу боржника: виправляти заподіяну кривду, пом’якшувати зло. Світ стає щораз складніший, і мені важче сповняти мої обов’язки, бо я вже старий…
— Скільки ж вам років?
— Моя доля звершилась у 1301 році від народження Христа.
Дечого головлікар таки навчився за півроку свого урядування в Добромильській психіатричній лікарні. Наприклад, не сперечатись зі хворими.
— Он як, — сказав він ущипливо. — Як на такі літа виглядаєте ви нівроку.
— Коли я почав себе пам’ятати, мені було два роки, отже, народився я приблизно у 1287 році.Признайтеся чесно, ви колись заглядали до моєї історії хвороби?
— Не встиг.
– І не дивіться! Записи робив Адам Віцентійович, проте він не не зміг нічого путнього написати, хоч знає напам’ять Фройда і вважає мене симулянтом під прибраним ім’ям.
— Прибране ім’я — не дивина. Розшукувані злочинці роблять це не раз. — Олнксій Іванович делікатно кашлянув. — Я не вас маю на увазі.Просто знаю, що в нашій країні це не допомагає.Тут якщо можна від когось сховатись, то тільки від себе. Втім, без документів вас сюди б не прийняли. У вас же є документи?