Слуга з Добромиля
Шрифт:
Через два дні ми в’їхали на Перемиську землю. Гори тут були порослі лісом, зовсім невисокі, і звалися по-іншому — Бескиди. Добромиль я не запам’ятав. Купець мав тут свій двір, соляні копальні, пасовиська. Та я там не залишився. Одразу ж по приїзді мене відвезли в село на виховання. Далеко від Добромиля, в гори. Родина, де я прожив до дев’яти років, була з простих селян. Вони не мали дітей.Єдина їхня дитина вмерла ще в колисці, але любові я від них не дочекався. Я знайшов її в рябої корови, до якої прихилився, якій усе розповідав, а потім навіть пас, коли підріс. З часом господарі не стали мені ближчими. Тепер я гадаю, що вони свідомо відштовхували мене від себе, бо знали, що колись по мене приїде Купець з Добромиля і забере назад, коли я вже зможу
Коли було мені десь років сім, виявилося, що я можу бути корисним. Господар взяв мене у поле сіяти ярове жито. Повісив на шию торбу із зерном і показав, як сіяти. Я ще подумав, що відтепер доведеться мені працювати як дорослі, з ранку до смерку, і мені стало смутно, що дитинство моє скінчилось так рано. Я ходив по мокрій ріллі й розкидав зерно на маленькій нивці, тяжкою працею відвойованій від лісу. Скраю нивки сиділо багато ворон. Я не знав, що проходив випробування, до якого допускалися хлопці мого віку. Хоч я був позичений і Купець з Добромиля платив за моє утримання, мусив робити те, що мені веліли. Байдикувати тут не дозволялось нікому.
Я досіяв зерно. Господар закликав мене до себе, дав шмат коржа і ми сховались в кущах, напевно, щоб відганяти птахів. Ті не забарились. Налетіла ціла хмара ворон, галок, голубів і почала знижуватись над нивкою. Та жоден птах не сів. Їх ніби щось відтручувало. Я зрозумів, що знову матиму неприємності, але господар дуже зрадів і навіть поцілував мене в голову. Ми швидко пішли додому і господар сказав жінці:
— Він — сівач!
Виявилося, що взимку в тому селі помер сівач, якого кликали сіяти збіжжя, бо зерно, посіяне ним, не дзьобали птахи, і воно все проростало. А тепер ті бідні люди мали надію, що так буде й далі. Мене господар став називати Сівач, не забуваючи додавати Позичений. Тепер уже він позичав мене іншим людям і ті несли йому дарунки: щільник, шкурку вивірки, кілька цибулин, пару яєць. А в мене тяженько боліли руки й ноги Я вже не міг, як перше, блукати околицями. Хоча ніхто не поводився зі мною зле, я боявся, що стаю усе більше схожим на рабів, котрих тримали заможніші господарі: понурих, худих, замучених і завжди голодних. Та коли все посіяли, до мене збайдужіли і я знову зміг повернутись до своїх студій над довколишнім світом лісів і гір, що кликали до себе. Людей із села я трохи побоювався, але в лісі ніколи не блудив і чувся там найліпше. Тільки тепер щось було не так. Я занадто довго був серед людей, перейнявся їхніми клопотами і став вважати себе частиною громади. Жінка, що могла стати моєю другою матір’ю, весь час мені нагадувати.
— Я не можу тебе любити, не можу і не хочу, бо як тільки полюблю, тебе заберуть від мене.
Але ж вона любила свою дитину, яку забрала Смерть, і досі плакала за нею! Я збирався жити і вважав, як усі діти, що не помру ніколи. Більше ми з нею про це не говорили. Я повірив її словам, бо це була доросла жінка і,здавалось, мудра, а я не мав свого місця в світі й не знав, яка доля мене чекає. Але згодом я зрозумів, що той, хто боїться любити, щоб не втратити, не є мудрим. Він ще гірший за того, хто хоче любити, але не може.
Минула весна, скінчилось літо, настала осінь, тепла й жовта. Горами ходили чутки про татарські набіги. Я не уявляв собі, що то за люди ті татари, і чого вони набігають. Я боявся, щоб вони не набігли, коли я сплю в хаті й не зможу втікти у гори. Через те я залазив на високий оборіг і спав там. Мені було не надто затишно і не надто тепло, то я придумав собі пісеньку-колисанку, може, десь почув.
Однієї ночі я почув кінський тупіт і виглянув з оборога. На галявині, на якій стояла нічим не обгороджена наша хата, я побачив у світлі місяця верхівця, вбраного у все чорне. Він був сам. Крутив головою в різні боки, а тоді під’їхав під оборіг і сказав:
— Злізай, чортів вилупку!
Се було щось нове. У кожному разі Смерть не буде так грубо говорити, ані Мара.
— Злізай вже, бо я не маю часу!
Я висунув голову з сіна й побачив бліде молоде обличчя, на яке спадав чорний широкий каптур.
— А ти не татарин? — поцікавився я.
— Злізай борзо, дурню, бо маєш зо мною їхати!
— Куди?
— Куди треба. Купець з Добромиля, наш пан, велів тебе забрати!.
— Вже йду!
Я ж бо знав, що купець позичив мене не на вічне віддавання, і зрадів, що тепер мені не доведеться сіяти для всього села. Миттю скотився з оборога і витріщився на чудового гнідого коня у пишній збруї і простягнув до нього руку. Та кінь вищирив на мене зуби, як пес.
— Не пхай рук до мого коня! Подивися на мене:! Впізнаєш?
Тепер я витріщився на нього.
— Ну? Але я не знав, хто він.
–
— А хто тебе, смаркачу, з вогню витягував? Подивись мені в очі.
У нього були дуже темні очі, як вода в лісовій калабані. Але він не дав мені часу роздивитися ліпше:
— Ну, годі, я пожартував! Залазь на коня.
Я ніколи не їздив на конях, тому затримався. Хлопець тим часом висік огонь і підпалив оборіг.
— Що ти робиш? — закричав я.
— Цить! Так треба!
Він підхопив мене дужою рукою, посадив перед себе, і кінь рвонув з місця. Ми майже одразу в’їхали у ліс, і я не встиг навіть обернутися, щоб подивитися на хату, де прожив свої дитячі роки. Мені було цікаво, чи вона займеться від оборогу. Мабуть, ні, бо не було вітру. Кінь поїхав лісовою дорогою, яка не вела до Добромиля, хоч слуга ясно сказав, що пан наказав мене відвезти. Може, Купець з Добромиля вирушив у далеку подорож і ми мали його нагнати? Дорога вела то вгору, то вниз, і в мене аж серце переверталося. Раптом щось затріщало в кущах і звідти вискочило три здоровенні вовки. От, подумав я, зараз кінь схарапудиться й ми полетимо в прірву. Вовків я не боявся, навіть зрадів їм, проте невідомо, чи молодцю сподобається такий супровід. Кінь тільки став бігти трохи швидше, мовби навперегінки з вовками. То мусив бути незвичайний кінь, коли так. Я почув, як молодець сміється за моєю спиною. Він щось сказав, але я не розчув за свистом вітру у вухах.
Вовки не відставали від нас, доки ми не з’хали на долину. Куди ж ми їхали? Вже майже розвиднилось, коли попереду з’явилась якась заграва. Хлопець присвиснув, а тоді сказав: — Злазь!
Я ступив хитаючись на землю. Було дуже зимно.
— Що там таке? — спитав я.
— Село палять.
— Хто, татари?
— Може, й татари. Нам треба об’їхати це кляте село.
— Куди ти мене везеш?
Я погладив вовка, що виглядав змученим. Був старий, сивий. Може, він знав більше про мене, ніж знав я сам?
— Куди треба! — відрізав хлопець. — Ти хіба те робиш, що питаєш, ніби тобі не всеодно куди їхати!
— Може, й всеодно, але пощо ти спалив оборіг?
— Так треба. Хай думають, що ти згорів, і дармо не шукають.
«Еге ж, — подумав я, — про мене згадають, коли треба буде сіяти озимину.»
— Не думав, що доведеться з тобою зустрітись. Через тебе був я битий…
— Про що ти кажеш?! — розсердився я. — Я тебе перший раз бачу!
— Коли ми знайшли тебе, чортів вилупку, на дорозі, мій пан приставив мене глядіти тебе А ти поліз у вогонь, і спалив на собі смердючу сорочку. Як ти опинився на тій дорозі, усіх вельми цікавило. І досі цікавить.