Слуга з Добромиля
Шрифт:
— Вуйку! — сказав Лука благально. — зробіть щось!
— Що?
— Не знаю. Але мій пан не повинен вмерти!
«Та він уже вмер! — здивувався я і в голові у мене застукали мовби молоточки: Се ж він, Купець з Добромиля!»
— А де його тіло?
— Згоріло. Та я найду вам тіло!
— Тю, дурний! — сплюнув ворожбит. — Та ж сам кажеш, що згоріло!
– Я знайду свіже, тепле! І ви приставите до нього голову.
– Се він тебе просив?
– Ні, він казав привезти вам оцього. Позиченого….Можете самого його спитати…
Я знову зажмурився, подумавши, що це мені сниться.
– Слухай, ти! — почув я голос старого, що звертався ніби до глухого. — Пощо ти мені послав убійника?
– Ні, вуйку, я не убійник!
– Я не тебе питаю, смаркачу!
Озвався чужий голос:
— Як постелиш, так і виспишся,
— От і добре! — ляснув себе руками по стегнах ворожбит. — Хоч раз правду сказав! Може скажеш мені, чи є життя поза гробом? Се мене більше цікавить.
– Є, та не для нас. Шкода, що я не нажився…
— Мало триста літ?
— Мало, ой, мало…
— Ти все був захланний. Я міг би тобі пришити жіноче тіло. Тутка, в Бусовиськах вмерла учора одна молодиця, що я до неї ходив…Файна молодиця!
— Не смій! — вереснула голова. — Забери з хати ворону, бо ще очі мені виклює!
— Вона вільна птиця: що хоче, то робить. Я б пошукав тобі тіло до твоєї дурної голови, якби ти не зробив опирем свого слугу. Тобі не вільно було того робити. Ти порушив Закон. Того хлопця мали вбити через десять літ татари, як заручника, а тепер волинські віддадуть сей край ляхам, бо вигубили усіх достойних галицьких та перемиських мужів.І ти їм у цьому помагав задля розкошів і соляних копалень. Якщо сей отрок — моя смерть, то вона буде легкою. А ти не матимеш ніколи життя позагробового!
— Він сам хотів стати опирем! Ти що, не чув? Розбишаки напали, а той дурень не здогадався прихопити ще й тіло. Що ж буде тепер зі мною!
— Зараз увидиш!
Ворожбит вхопив голову мерця за чуприну й вибіг з нею із хати. У першу мить Лука розгубився, а потім закричав й кинувся навздогін Я за ним. Не знаю, як це вдалося зробити, але ворожбит був уже на вершку високого пагорба, наче перенісся туди у повітрі.Я бачив, як він розмахнувся і кинув голову в ріку. Лука дико заверещав і чимдуж побіг туди. Та раптом усе вкрив густий жовтий туман. Може, то мені привиділось, може, було насправді, але після того, як побачив, що відрізана людська голова говорить, то вже нічому не дивувався. Я сів на ганку. На плече мені сіла ворона і почала перебирати дзьобом волосся, дарма, що я був Сівачем.
Із туману з’явилась голова ворожбита, а далі виплив він сам. Я чекав, що так само з’явиться Лука, та кінський тупіт, що віддалявся за завісою туману, сказав мені, куди дівся ворог не ворог, але й не приятель.
Старий став наді мною і я мимоволі втягнув голову в плечі.Він видався мені велетнем.
— То що я маю з тобою робити? Взяти до себе за учня? Ні, у мене є син на селі, і йому я передам усе, що знаю. Мусиш шукати свою долю сам.
Еге ж, якби я знав, що мені робити! Був я голодний, змерз, і всі мої надії, що я житиму колись в Добромилі, розвіялись. А вертатись до господарів після того, як Лука спалив оборіг, а, можливо, і їхню хату, я не міг. Я зачаїв подих, бо мені стало по справжньому страшно в отому непрозорому світі, засланому жовтим туманом, де миготіли дрібні золоті іскорки. Хтозна, де шукати ту Долю і як я її впізнаю.
— Добре, — почухав потилицю ворожбит, — я чоловік бідний, тому продам тебе, або, як ти кажеш, позичу на вічне віддавання. Ходімо зо мною!
Я охоче підвівся. Моя душа тільки й чекала, щоб на ній щось написали. Я не обурився, що моїм життям розпоряджається чужий чоловік, бо я не мав нікого рідного, а в цьому світі, щоб вижити, не можна лишатися самому. В ньому тоді було мало їжі, мало будинків, що давали притулок, і, як я вже відчув, зовсім мало тепла.
Я чомусь сподівався, що ворожбит мене відведе на гору, до княжого замку, але, видно, він вважав це не дуже підходящим місцем, й привів до сусіднього села Спас, в монастир Преображення, де князь Лев будував кам’яну церкву. Ченці не знали, хто я такий, а ворожбит попередив: «Як скажеш, що твій господар Купець з Добромиля, тобі так само відріжуть голову.»
Я, дурний, повірив, бо люди страх як не люблять опирів та їхніх слуг. Ченці прийняли мене привітно, як сироту, й обіцяли приглядатися до мене, а потім, можливо, приймуть за послушника, як буде на те воля Божа. Із ворожбитом поводилися, як з приятелем, мабуть, не знали, що він опир. Мали того дня добрий гумор. Тішилися гарною погодою і тим, що сам князь будує для них храм, який не згорить у вогні, а незабаром тут оселиться єпископ, що є великою честю для монастиря. Ще тільки стіни були зведені на мій зріст, а вони вже мріяли, як у церкві буде правитися. Чулися свобідно, бо були під опікою Замку на горі, і я міг втішатися щодня видом гарних високих стін, що ще не встигли потемніти від часу. В мене з’явилась ілюзія, ніби зараз увесь світ тішиться миром і спокоєм, відколи з нього щезли Лука й ворожбит.І та страшна голова, що належала Купцю з Добромиля. Усе вклалося в просту схему: купець позичив мене ворожбиту, а той — ченцям. Пізніше я довідався, що на дворище добромильського купця напала ватага розбійників, які нічого не відали про те, що він опир, і в сутичці відсікли голову господарю, котрий обороняв своє добро, а потім підпалили дім. Лука, який на той час був в іншрму місці, не зміг винести з вогню і голову, й тіло, вибравши те, що було легшим. Цей Лука був трохи схибнутий, бо нащо було виносити голову, яка нічого не варта без тіла? Ця страшна синя голова мені не раз снилась, але зараз я тішився, що маю якесь місце і що ченці жаліють мене, сироту. Вони відвели мене на кухню, дали миску молока й кусень хліба, а потім один з них повів на будову, де працювали муляри, показати майбутній храм Преображення.
У ті часи люди не дбали про те, щоб забезпечити собі добру старість. Рідко хто доживав до неї Як не війна, то голод, як не голод, то моровиця пожирали людей. Доживав то старості той, хто був дуже високо, оточив себе стінами на неприступній горі, дивлячись з вершини, як орел, на сей світ, що був схожий на людський мурашник. Ставав невразливим до їхніх укусів. Я теж хотів би жити на недоступній вершині й годинами дивився на гори, вишукуючи найбільш придатну для мене.
Я недовго пробув у тому монастирі, але потім жив і в інших. Як ви, здогадуєтесь, пане докторе, я не надавався до того, щоб накопичувати добрі вчинки, а тоді виміняти їх на вічне блаженство. Це не було моєю ціллю. Але в монастирях мені подобались обмеження, регламент, впорядкованість, можливість побути на самоті.Я ще не міг знати у свої 8 чи 9 літ, що переживу і цей замок, спершу дерев’яний, а потім мурований, коли монастир і церкву, що будувалась на моїх очах, зрівняють із землею. І це не стане моїм тріумфом, а тихою печаллю.
Невдовзі почались дощі, і треба було думати про те, як перезимувати. Радість ченців потьмяніла, бо через бездоріжжя ніхто з поважних осіб їх не провідував, і настала тиша, в яку закралось лінивство. Дерева скинули із себе все листя, віддали себе на поталу холоду. Коли нічим не володієш, то можеш більше уваги приділити собі. Я прислухався до розмов, як духовних, т ак і світських, що допомогло дещо пізнати життя, до якого я наразі не мав ще стосунку. Але думав: а що я буду робити, коли на монастир нападуть татари? Куди я втечу взимку? Я вважав, що мені треба більше довідатися про той люд, який палить церкви і хати, витоптує посіви і ні за що убиває людей. Чи це народ, чи ватага розбійників, схожа на тих, що пограбували двір Купця з Добромиля і відтяли йому голову? Такі самі речі, як про татар, розповідали про князів волинських, переяславських, ляхів, угрів та волохів: усі вони грабували храми, вбивали людей і брали їх у полон.І навіть зовні, казали пошепки деякі сміливіші брати, виглядали всі однаково. Бо я питав ченців: а як я впізнаю татарина, коли зустріну десь на дорозі? А так, відповідали мені, хто лихий, той і татарин.
Я довідався також, що церкви мурують з каменю не для того, щоб вони стояли довго, а щоб сховатись там, якщо нападуть татари. Перше все будували з дерева: і монастирі, і церкви, та коли настало Велике Сум’яття на галицькій та перемиській землі, багатші громади й монастирі почали будувати так, як у Києві й Чернігові: великі храми з окутими дверима, що їх не можна було ні розбити, ні спалити.І ще я взнав, що у горах боронитися легше. Горяни зрушували каміння і воно котилося, змітаючи на шляху вороже військо. Або заманювали ворогів у пастку. Тому татари не часто нападали на наші землі. А якби прийшли сюди, то настав би кінець світа, бо князь Лев Данилович мав з ними не то мир, не то тимчасове перемир’я. Дивна то була війна. Не було в ній правди ані з одного, ані з другого боку, бо, якби була правда, то ченці б не відводили очей і не перешіптувались би по кутках. Зрозумів я одне, якщо на тебе нападають, мусиш боронитись. Але я б не хотів стати таким, як татари. То не була моя доля. Я ще її не знайшов, але шукав, не відаючи, що доля сама мене шукає.