Слуга з Добромиля
Шрифт:
А в моїй голові, яка міцно сиділа на шиї, хоч схилена до землі, застрягла мелодія, що я чув тієї незабутньої ночі, під землею, майже в могилі.Мені хотілось втекти з нею, якнайдалі, щоб ніхто не видобув її з мене.Із легким жалем обернувся я на Замкову гору, залиту сонячним світлом, і пішов дорогою, готовий будь-якої миті пірнути в лози.
— То ви так і не бачили князя? — спитав Олексій Іванович.
Слуга з Добромиля посміхнувся:
— Побачив десь за півгодини. Побачив і остовпів, як ворона, приваблена блиском, коли мені назустріч виринули коні з пишними лицарями. Смарагдові,малинові, блакитні барви ударили по очах і я затулив їх рукавом, щоб не осліпнути. Таких яскравих і веселих барв в одежі я ніколи не бачив, тільки на Купці.Тому Добромиль
— Ти хто? — спитав він різко, як чоловік, що звик наказувати.
І я відповів:
— Слуга з Добромиля.
— Хто ж твій пан?
— Купець з Добромиля.
Князь одразу спохмурнів. Рішучість і погорда старшого у нього змінилась розгубленістю. Це тривало лише мить, а далі він опанував себе, нахилився до мене й прошепотів:
— Слухай, якщо відповіси мені на два питання правдиво, може, я чимось тобі зараджу. Добре?
Я кивнув, а потім згадав, що треба виказати поштивість князю, і вклонився.
— Перше питання: як здоров’я твого господаря?
— Він не жиє, князю.
– І питання друге: ти хрещений?
— Так, князю, хрещений.! — і я перехрестився.
— Добре. Ти не збрехав. Поїдеш зі мною до замку?
— Поїду
Князь махнув рукою і молодий слуга, що їхав позаду, миттю опинився коло нього з тими чудовими звірятами й спустив їх з повідка. Вони підбігли до мене й почали обнюхувати. Кажуть, що хижим звірям не можна дивитись у очі.Та я завжди робив навпаки і вони дуже швидко прихилялись до мене. Наші погляди проникали дуже глибоко й ми начебто ставали братами, бо від того контакту одразу з’являлась довіра. Ті прекрасні істоти звались пардусами, тепер кажуть, гепарди, і з ними князі ходили на полювання, бо пардуси дуже швидко бігають. Привозили гепардів із далеких країв і дуже за них дбали. Подивившись одне одному в очі, ми вже пізнали одне одного. У бурштинових очах пардусів я прочитав несамовиту потребу в русі, а вони у моїх- захоплення їхньою красою і силою. вони одночасно притулились до мене, майже сягаючи мого плеча, і вигнули спини, щоб я їх погладив. Під моєю рукою напруження в їхніх м’язах ослабло.
— Нечувано! — загомоніли довкола княжі люди і з острахом відступили на крок.
— Ці звірі, - мовив князь, — дуже добре знають людей, і їх не можна надурити. Тих, хто їх боїться, вони зневажають.
У очах його прозирала цікавість, змішана з подивом. Що ж він скаже, коли дізнається, що я приспав цілий монастир? Як бачите, я теж колись був марнославний.
До Замку на горі я в’їхав на сивій кобилі, тримаючись за пояс слуги, від якого тхнуло часником.
Зрештою, їхати було недалеко.
Той час, що я провів на Замковій горі, ще на один крок віддалив мене від моєї долі.Спершу мене відправили на кухню, бо князь не дав жодних розпоряджень і одразу пішов спочивати з дороги. Їхав він аж зі Львова. А потім мусив вирішувати усі нагальні справи. Я загубився серед метушливої челяді, яка снувала всередині невеликої площі, обнесеної стінами з грубих колод. Мені ще не доводилось бачити стільки людей вкупі.
Десь під вечір прибув отець настоятель. Я саме стояв біля криниці, коли він побачив мене. Настоятель, котрий завжди ставився до мене зі стійкою неприязню, спочатку почервонів, потім побілів і, втягнувши голову в плечі, шмигнув до князівських покоїв. Я злякався, що він забере мене назад, бо ж нібито був монастирським служкою. А якщо не забере, то може князю наговорити чогось недоброго. Він був розумним чоловіком і міг пов’язати мій «подвиг» з Ворожбитом, здогадавшись, що то якась каверза. Та я змирився з тим, що може бути. Я ще мало спізнав зла, щоб думати про найгірше. Почав шукати собі місця, де можна було перебути першу ніч на Замковій горі так, щоб ближче до зоряного неба, і щоб мене одразу не знайшли. Зрештою, це залежало від того, хто мене шукатиме. Досить швидко стемніло і я пішов на запах пардусів, бо зі звірями чувся найбезпечніше. Обидва сиділи в мурованій прибудові з гратами. Залізти туди я не міг, тому ліг біля самих грат, загорнувшись в попону, яку взяв біля конюшні. Пардуси зачіпали мене лапами, дихали у вухо, лизали обличчя, муркотіли, одним словом, заважали. Та сон зморив мене.
Вранці я встав ще до того, як мене побачили коло клітки. Поклав попону на місце й пішов на кухню. Один добрий чоловік мене нарешті помітив і став розпитувати, хто я і звідки.
— Чому князь про мене забув? — журився я.
— Е, хлопче, наш князь нічого не забуває! Подивись на себе: що ти можеш для нього значити? Кудись він тебе опреділить: чи на конюшню чи на кухню, або й до покоїв. Спершу ніхто, навіть боярські сини, високо не злітає. Мусить показати, чого він вартий.
Він дав мені миску пшоняної каші з молоком, а сам вийшов. Мені сподобався цей старий чоловік, бо не дивився з острахом чи обридженням, як інші, й не задавав зайвих питань. Він дослужився до маленької комірки, що прилягала до теплої стіни. Були там тільки лежанка й лавка, і я подумав: от було б добре, якби ми жили удвох, якби він прийняв мене за сина. Знаєте, сироти люблять мріяти про родину.
Я ще не встиг доїсти каші, як старий прибіг до мене з оберемком якоїсь одежі, й нічого не кажучи потягнув мене до діжки з водою, щоб я вмився, і перебрався, бо князь згадав за мене.
— Видиш, що я казав? — повторював він, допомагаючи мені привести себе до ладу. — Сам князь велів, як тільки збудився, тебе привести!
Він перехрестив мене, шепнув на вухо, що князь любить смілих, втім, я знав це і без нього, а тоді віддав до рук похмурому й нетерплячому боярину, котрий повів мене до княжого терема.
Князь Лев Данилович видався мені не таким пишним, як тоді на дорозі, серед тьмяного весняного краєвиду. Був убраний в щось темне, рухи мав якісь мляві, а очі втомлені.Зате покій був прибраний коштовними килимами й свічниками. Мою увагу одразу привернув поставець з книжками. Я ще стільки не бачив книг. Князь одразу перейшов до справи:
— Ну, отроче, розкажи, що ти там увидів у підземеллі?
Я відповів безпечно:
— Чотири смерті, князю.
– І ти лишився живий? Як се тобі вдалося?
Він був перший, кому я розповідав про свою пригоду.
— Бо то не мої смерті були, князю, а хлопів з Бусовиськ: по одній на кожного. Своєї смерті я ще не знаю.
— Хіба ти можеш відгадувати чиюсь смерть?
— Не знаю, я ж не ворожбит.
— Але ж Ворожбит привів тебе до монастиря. Ти знаєш, що він згорів у себе в хаті?
— Еге ж, згорів! — не витримав я. — Такі не горять!
— Виджу ти знаєш більше, ніж я! Може, розкажеш?
— Ні.
— А чому? — здивовано підняв брови князь. — Що, то така страшна тайна?
Я опустив голову.
— А як тебе змусять?
— Витерплю.
— О, з тебе був би добрий вояка! Але нехай воюють ті, хто має простішу голову. Чи ти знаєш, хлопче, що таке бути слугою Купця з Добромиля? Не знаю, що досі тебе берегло в Спасівському монастирі…Ні, знаю вже! Твоя посмішка, від якої всередині в людини все перевертається від жалю. Але, якби я не нагодився вчора, тебе, небоже, злапали б, і перевірили, чи ти не малий опир. А, як відомо, з малого опиря виростає великий. Слухай, то правда, що опирі живуть вічно?