Слуга з Добромиля
Шрифт:
Я подумав і хитнув головою. Хто ж як не духи, що їх видимо- невидимо у природі, створюють музику, і ми потім переймаємо її у них?
— Добре, — сказав начебто втішений князь-чернець. — Але про те не повинна знати жодна душа. Сам знаєш, що тобі за се буде…
Він не погрожував, а ніби застерігав. Може, й раніше застерігав, я лиш даремно його боявся. Прикро було бачити його духовну та тілесну слабкість, і я пішов, ковтаючи сльози, вирізати сопілку. Якби князь знав, що я вмію іншої, яка посилає смерть, чи вибрав би й тоді колисанку? Гадаю, все ж він хотів би вмерти під брязкіт мечів, а не під шепіт ченців. Як тільки я спинився на березі, біля калинового дерева, обвішаного кетягами ягід, хоч і червоних, та ще твердих, з монастиря донісся жалобний подзвін.І
Слуга з Добромиля сумно посміхнувся, і якось наче розгублено подивився на Олексія Івановича.
— Виходить, князь не дочекався вашої пісеньки, — підсумував трохи жорстко лікар. — Чи ви гадаєте, що грою на сопілці можна змінити хід історії? Якби ви приспали зараз цілий світ так, щоб потім він, нічого не пам’ятаючи, почав жити спочатку…Ви можете це?
Чоловік, котрий мав багато імен, однак вперто називав себе Слугою з Добромиля, знизав плечима:
— Ви робите прогрес у лікуванні, пане докторе! Ще вчора ви, мабуть, були впевнені у тому, що жити з часом стане краще і що комунізм вимагає жертв, а нині хочете приспати цей потворний, злий і вбогий світ, якого вже не врятує ні перша пісня, ні друга.
— Я не князь на пенсії, - розгнівався Олексій Іванович. — Я хочу, аби ви розбудили людей тут, в лікарні.
— Ще не час. Хворий потребує спокою, щоб не виникло кровотечі.Ви це знаєте незгірше за мене. А тим часом я розповім вам про добрих людей, яких стрів по дорозі в Добромиль.
Лаврів, 1302 рік
Я й гадки не мав, стоячи з опущеним ножем під калиною, що комусь може спасти на думку, ніби я пришвидшив смерть князя. Але такі чутки з’явились. Вони прибули до Лаврівського монастиря разом з тілом князя Лева Даниловича, котрий заповів поховати себе саме там, де знаходилися мощі святого Онуфрія, перського королевича. Ні, мені ніхто нічого не казав, та досить було впасти найменшій тіні на отрока без роду й племені, щоб він став небажаним.І моє рвіння до науки стало в очах оточуючих нічим іншим, як гординею. Голос мій почав ламатись, і я вже не співав. Я розумів, що не хочу ставати ченцем і бути ним довіку, а, отже, терпіти немає сенсу. Я вирішив піти з монастиря, поки моє життя не перетворилось на пекло. Оскільки я був послушником, слід було забезпечитись від погоні.Сказав, що йду буцімто до лісу. Нехай думають, що мене розірвали дикі звірі.
Я вже мав 13 літ, будучи в тому віці, коли тобі дають зрозуміти, що світ не для тебе, а ти — для нього. Саме тоді з’являється страх перед невідомістю. Я був обережний, йшов лісом попри дорогу на Тершів, звідки мав повернути на Самбір, а там розпитати дорогу до Добромиля. Куди ж іще я мав йти? Добромиль був для мене столицею світу. Я уявляв його великим містом, як на картинках до Біблії, бо досі не бачив міста взагалі.Я був у монастирській одежі, щоб ніхто не прийняв мене за втеклого раба. На серці у мене була нудь. Я не міг більше жити у Лаврові, поруч з мертвим князем, чий дух не зумів вдовольнити піснею, якої він просив. Се був найвагоміший аргумент для втечі.Я пройшов добрий кавалок дороги, і збирався обійти Тершів, бо там мене міг хтось запам’ятати чи навіть упізнати. Щоб заспокоїти голод, почав шукати малину і суниці, а далі впав на траву й заснув під високим деревом.
Прокинувся від того, що ніби щось мене вщипнуло в серце, і я побачив, що світ довкола хилиться. То падало дерево, під яким я лежав. Я покотився убік, рятуючи своє життя. Може, дерево упало випадково, бо було старе і знявся вітер, однак чому саме тоді, коли я спав під ним? Геть розтривожений, я кинувся звідтіля. І мені здавалось, що тисячі очей зловтішно і трохи розчаровано стежать за мною. Тікаючи, я заблукав. Скільки не слухав, скільки не принюхувався, не придивлявся до трави, — ліс був цілком незнайомий. Я вибирався з одного яру і тут же мусив сходити в інший. Одежа моя порвалась від колючок ожини, і невблаганно наставав смерк. Врешті я помітив прогалину за деревами й кинувся туди. На галявині стояв кам’яний ідол — Перун, як я гадав, бо мав довгі вуса, геть обмазані чорною засохлою кров’ю. Неподалік було велике попелище, обкладене камінням. Там, напевно, сільські люди спалювали небіжчиків і справляли по них тризну. Звісно, місце те було неприємне, та я не мав куди більше йти, бо западала ніч і я міг потрапити до якоїсь ловчої ями. Я нарвав жменю малини й поклав на жертовний камінь, аби вмилостивити поганського бога. А потім відійшов убік і помолився по-християнськи. Там ліг собі під кущем, підмостивши трохи трави, аби було зручніше. Ніч була тепла, місячна, і я не хотів спати Роздумував над тим, що робитиму в Добромилі і чи залишуся там…
Але слухайте, що було далі…Десь опівночі я почув кінський тупіт, що наближався до цього потаємного закутка, а невдовзі побачив темного вершника на коні.Я сховався за грубий стовбур дуба, Перунового дерева. Вершник виглядав точнісінько так, як тоді, коли приїхав по мене за наказом Купця з Добромиля. Та, власне, це й був той хлопець, що став опирем, бо не вродився ним, як я.І хоч він мене недолюблював, я зрадів, подумавши, що мій пан, хай від нього залишилась лише голова, знову подбав за мене. Тому я трохи несміло вийшов з-за дерева й покликав:
— Се я, Позичений!
Але коли той важко зліз із коня й пішов, хитаючись, до мене, я злякався. Лице його було біле, наче крейда, і якщо правда, що мертві ходять, то він був мертвий. Він наблизився так швидко, як це вміють лише опирі, й просто упав на мене. Я відчув різкий запах крові,й ледве не звалився сам, підтримуючи купцевого слугу, котрий напевно був смертельно поранений. Та він уп’явся зубами мені в шию, проткнувши її вмить гострими зубами. Я марно намагався його відіпхати. Він ссав мою кров, як п’явка й біль поступився запамороченню. «Ну, що ж, — подумав я, — нехай нап’ється моєї крові, бо він її потребує.»
Він не посміє мене вбивати, бо хоч і навіжений, але не злий. Ми з ним служимо одному панові.Та раптом він відтрутив мене і закричав страшним голосом:
— Проклятий! Проклятий!
І впав, задихаючись, на траву. А я коло нього, бо відчув страшну млість і світ довкола мене почав крутитися. З цієї круговерті вилетів Ворожбит, давно мертвий, з порожніми чорними дірами замість очей. Від нього смерділо гнилизною і на ліктях оголилася кість. Ворожбит нахилився наді мною і я з останніх сил ткнув його ножем, що не знати як опинився у мене в руці.На синьому труп’ячому лиці відбилось здивувавння, як у моєму сні ще в монастирі, тільки тоді Ворожбит виглядав значно краще Мертве тіло почало обвуглюватись від невидимого вогню і врешті розсипалось на порох. Це було так неймовірно, що я аж відчув приплив сили й поповз далі від того страшного місця. Від тіла слуги відділилась темна тінь й увійшла в землю, а я відчув, що підіймаюсь над своїм тілом й пливу до тіла купцевого слуги, в якого на грудях широка рана від меча. Я побачив коня в дорогій збруї, що мирно пасся в зарошеній траві, а далі на мою тінь шугнуло щось таке, ніби великий птах і вона впала…
Досі спокійний голос Слуги з Добромиля перемінився і Олексій Іванович, забувши з ким має справу, потягнувся до валер’янки. Та пацієнт швидко оговтався і далі почав говорити так само рівно й спокійно:
— Найгірше перші три дні, коли доводиться опановувати нове тіло, звикати до іншого зросту, іншого голосу. Для мене це було вдвічі тяжче, бо я мусив зайняти тіло мужа, котрий встиг чимало накоїти, за що й дістав мечем у груди, і його могли впізнати люди, яких я ніколи не бачив.
— Ви хочете сказати…
— Таке трапляється, коли опир вип’є крові дхампіра. Бідний Лука цього не знав. Він був у такому стані, що не розумів, хто перед ним. Отак за одну ніч я вбив двох опирів. Перший хотів випити мою кров, щоб врятувати собі життя. Йому я довіряв. Другий, я маю на увазі Ворожбита, хотів врятувати мене, а я його вбив. Бо тільки дхампір, син опира і відьми, може такого вбити.
— Але ж ви не вбивали купцевого слугу! — вигукнув Олексій Іванович і тут же схаменувся: «Чому це я підігрую душевнохворому чоловікові?»