Слуга з Добромиля
Шрифт:
Була великодня п’ятниця, коли князь не пив навіть води, а челядь лаштувала вози, щоб відвезти харчі до Лаврова, де князь мав справляти Паску, і я, звісно, мав теж туди їхати, і чувся неспокійно, бо я вже звик не вертатись, як тільки покидав якесь місце. Тому вирішив спробувати нову сопілку, чи не забув на ній грати. Я вийшов за возом через ворота і повернув убік. Треба було знайти дуже глухе місце, якнайдалі від людей, але не печеру, бо вона могла обвалитися від тої пісні. Я забрів аж на дно яру, де ще лежав посірілий сніг, а під ним сльозився маленький потічок. Я обдивився краї яру, чи нема там навислих брил і дерев з надірваним корінням, а тоді сів на купу торішнього листя й заграв. Голова одразу
Я кинувся тікати з того страшного місця. Переді мною спалахували різні картини. Я бачив, як мати кладе мене на паперть церкви, я бачив себе скорцюбленим у її лоні,я бачив, як тіло мого мертвого батька вкидають у вогонь. Я побачив як живу матір, прив’язують до стовпа, і як полум’я лиже її босі ноги.І вона кричить: «Помстися!"Я бачив себе серед вовків, як вони лижуть мені лице, а я дивлюся в їхні жовті очі.Те, з чого я почав свою розповідь, з’явилось у моїх видіннях. Я лиш з’єднав усе докупи. Кожна картина починалась з блискавки, що пронизувала мене з голови до п’ят, а потім я її бачив. Наостанок переді мною з’явився ворожбит, у якого стримів з грудей ніж. На його обличчі не було ні болю, ні страху, лише здивування
Потім я впав на горбку, серед пахучих квітів, довкола роїлися бджоли, джмелі й метелики. Серце моє несамовито гупало. Із дзвіниці монастиря долинав монотонний дзвін по Спасителю, що вмер у п’ятницю за нас на хресті.Я досі не розумів, чому Отець не відділив колись праведних людей від лихих, а змусив їх мучитись вкупі, і пощо він під час потопу знищив усе живе, бо ні звірі, ні рослини не мають гріха. І як уже Всевишній не зробив того, то мені, слузі чийомусь довіку, не треба перебирати, а спробувати жити поміж різних людей так, як велить мені серце. Се трохи укріпило мій дух, однак, чим ближче я підходив до Замку, тим більше нагадував цуценя, котре нашкодило і боїться стрітися з господарем, правда, без підібганого хвоста, бо його я не мав, а, значить, не був опирем. Зате з вогнем у очах, що пожер мою ретельно вирізану сопілку.І там я почув страшну новину.
Мій єдиний приятель Кирило накладав дрова у піч, звідти вихопився огонь й підпалив на ньому одежу.Її не вдалося погасити. Очевидно, це сталося тієї миті, коли загорілась моя сопілка. Серце мені пронизав незнаний доти біль, коли я побачив його геть обгорілого й чорного, ніби у нього вдарила блискавка, тільки лице лишилося неушкоджене. Він лежав сам у нашій тісні комірці, де на стіні висіла вбога вервиця з поморщених плодів шипшини, і чекав, доки прийде хтось з монастиря висповідати перед неминучою кончиною. Я сидів коло нього і плакав Як мені не було гірко, я думав над тим, котра із смертей прийшла до нього. Та тут Кирило розплющив очі й сказав:
— Прости мене, хлопче. Перед священиком я буду сповідатися в інших гріхах, а перед тобою в одному. Чуєш мене?
Видно, бідака почав уже втрачати слух, і я злякався, щоб він не вмер. Нахилився над ним і сказав:
— Говори, Кириле, я добре чую!
— Ти як янгол, — прошепотів старий. — Мені встидно…Князь приставив мене до тебе вивідачем.
— Ото й усе? Але ти мусив чинити, як тобі веліли!
— Не мусив, ні, - застогнав Кирило. — То дітвака можна примусити, і то не кожного. Князь обіцяв мені волю.
— А хіба ти не вільний? — здивувався я.
— Я — раб. За борги.І тепер вмру рабом, ще й до того ж безличним. Я кожний день мусив доповідати боярину-чашнику, що ти робиш, і вбити тебе, якщо побачу з сопілкою чи свищиком…Не знаю чому, але всі кажуть, що ти… — далі його почало щось дусити і він зовсім тихо прошептав: Прости, мені буде легше…
Мені не сподобались його останні слова: він випрохував у мене прощення, а не просив. Та я згадав слова Ісуса, що треба прощати сім по сім разів, і мовив:
— Добре, я прощаю тобі!
Бог і так його простить, подумав я. Хотів сказати, що на тому світі він не буде рабом, щоб втішити наостанок, але тут увійшов священик, і я мусив вийти.І зразу ж по тому Кирило відійшов у інший, кращий, світ.
Але на тому не скінчились наслідки мого екперименту. На другий день мені веліли їхати з князем Левом Даниловичем у Святий Онуфріївський монастир в Лаврові.Це було зовсім недалеко. По дорозі проїхали велике село Тершів, а далі поміж гір, вздовж річки, доїхали до самого Лаврова. Пардуси зостались у Замку і я їх більше не бачив, бо через півроку князь подарував їх синові Юрієві, котрому згодом віддав свій титул і всю владу над князівством Галицьким. У князя я помітив перев’язану руку й спитав одного челядника, що сталося:
— Та кажуть, що вчора попікся до свічки!
Мені стало соромно. Все-таки князь міг би мене позбутись, якби хотів, але його лицарське достоїнство не дозволило розправитись з малолітнім хлопцем. Він чекав, як мудрий муж. Важко лишатись спокійним і врівноваженим, маючи таку велику владу над людським життям. Але з іншого боку, він підстерігав мене, як ловець звірину, коли вона себе проявить, хоча мого слова — клятви на Святому Письмі могло б вистачити.
Наш князь старівся на очах і навіть погляд його якось вибляк.Їхав, як завше, верхи, у скромній одежі, змучений довгим постом. У великодню суботу не було вже суворого посту, тому випив князь трохи узвару з диких грушок, без краплі меду. Зате на возах позаду везли паски, хліби, смажене й печене, діжечки з медом і угорським вином для пригощання ченців монастиря Святого Онуфрія.
Лаврів виглядав багатшим ніж Спас. Там стояли мурована церква й дзвіниця, викладена з дикого каменю, схожа на сторожову вежу, і воду там брали не з криниці, а з потічка, що витікав з гори і по кам’яному ложу прямував просто в монастир. Мені тут сподобалося. Ченці виглядали привітнішими, а молодий послушник Йоан показав мені раку з мощами святого Онуфрія: маленьку срібну скриньку, саджену самоцвітами, де зберігався палець святого. Я дізнався, що патрон монастиря був королевичем, але зрікся корони й прожив понад шістдесят літ в пустелі.
Послушник засміявся і шепнув:
— А наш Лев Данилович 60 літ був князем, а тепер хоче вмерти в пустелі.Чи ж не дивно?
Я теж посміхнувся, але нічого не сказав, бо страшне не те, що входить у наші вуха, а що виходить з наших уст. Тим паче, що послушник був не набагато старший від мене й не сказав це зі злості.Ми готували церкву до нічного богослужіння разом з іншими ченцями. Навіть князь зазирнув туди, глянув на мене і схвально кивнув. Я втішився, бо мене могли послати на кухню чи до конюшні. Мені було радісно чекати, коли дзвони возвістять Воскресіння, бо тоді всі люди веселі й щасливі.Ся ніч видалася мені довгою, і я тихенько вибрався з церкви, став надворі, де урочисто сяяли великі круглі зірки. Я чув, що ніби зірки — то душі вмерлих. І тепер їх на одну стало більше. Я згадав за нещасливого Кирила, котрий просив у мене прощення, а я не попросив у нього. Тепер я сказав, дивлячись на зорі: «Прости мені, Кириле!»