Слуга з Добромиля
Шрифт:
— Чому обоє?
— Коли дхампіри б’ються між собою, то обидва гинуть. А Слузі з Добромиля не можна згинути, навіть, коли він сам цього хоче.
— Чому? — пошепки спитав Олексій Іванович.
— Бо він має нас за людей, а не за бидло, мій пане. Тому й не можна. Поможіть мені, бо я боюся!
— Добре, Антосю, ми всі тобі поможемо. Се ж твій день! Але пощо тобі вмирати? Може, ще поживеш трохи? У нас, в монастирі.Будеш мати дах над головою, своє ліжко, будеш їсти три рази в день, га, Антосю? Я не виджу смерті
— Але я мушу дочекатись його!
— То почекаємо удвох.
Олексій Іванович кинув погляд нв завгоспа й отямився:
— Стефане, йдіть до роботи! Пошукайте для нового пацієнта місце, щоб було ліжко і все, що треба.
Стефан здивовано глипнув на нього.
— Йдіть, ми самі дамо собі ради.
— Я приніс молока. У нас корова втелилась.
— Дуже добре! Нехай Ганна дасть до каші.Ми скоро прийдемо.
Завгосп розпогодився на лиці й, намагаючись не дивитись на сіро-чорну смугу, що повзла до них, шморгнув у браму.
Олексій Іванович сів поруч Антося й обидва стали дивитися на дорогу. Лікар уявив собі вечір, коли сонце буде сідати за Добромилем. Чи буде він у цьому вечорі? Чи будуть там всі? Відчув, що трохи змерз, бо дощ, який падав два дні й дві ночі, не зовсім був ілюзією. Те, що повзло їм назустріч, все більше нагадувало клубок закопченого диму. Він бачив таке на війні, коли горіли шини.
— Йой, мені серце зараз увірветься, — заскімлив Антось. — Видите, хто то? О, я знав, що він непростий! Хто би зміг так довго бути в Добромилі, й нічого би з ним не сталося?!А йшов би-с уже до пекла!
Те, що впізнав у диму Антось, за хвилю розпізнав і Олексій Іванович: до них наближався капітан НКВС власною персоною. Був якийсь не такий, як сновида. Без кітеля, босий, на нозі кривавився збитий палець. Він дивився поперед себе і був би одразу зайшов у браму, якби невидима рука не зачинила її перед самим носом. Це його спантеличило.
— Пся крев! — вилаявся капітан по-місцевому.
Обернувся й побачив двох під муром на лавці.Їхні обличчя були такі сірі, що зливались з ним.
— Хто такі?
— Продри очі, увидиш, скурвий сину! — несподівано густим і сильним голосом сказав Антось. — Чого тобі треба в святому місці, ти, катюго?
— Диви, який! — взявся в боки воєвода. — Сам був підручним у ката, бидло!
— Зате катом ніколи не був! Згадай Саліну…Са-лі-на-а!
Олексій Іванович затулив вуха руками й побачив, як енкаведист, що почав було роздиматися від гніву, сплас, і знову перед ними стояв мізерний чоловічок з чорними кругами під очима
— Я виконував наказ мого. мого…пана! — глухо сказав капітан й озирнувся кудись на Діл.
— А хто ж твій пан, воєводо? — спитав Антось, чи хтось інший, чий дух вселився у нього.
Той аж наче засоромився:
— Певно, не знаєш!…
— Нема над тобою жодного пана, дурний воєводо! Над нами є лиш один Пан, якого ти не признаєш, Ти зрадив його ще тоді, коли в турецького султана був заложником? Чи коли, сам боячись зради, садовив своїх же бояр на палі?
Воєвода похитав головою:
— Ти не той, на кого виглядаєш! Ти — Купець з Добромиля! А се хто? — зміряв очима Олексія Івановича: Десь я тебе бачив…Ні, вас обох мені не треба. Я прийшов до Слуги з Добромиля, от до кого!
Антось при згадці про Слугу дрібно затрясся. Олексій Іванович заступив його собою:
— А звідки ти знаєш, що він тут? Се — шпиталь, чоловіче!
Воєвода наморщив лоба, бо в голову знову уступив біль:
— А де ж йому бути? Тут кості його пана, Купця з Добромиля. Ні, я не вступлюся звідси…Я щось придумаю…
«А й справді, такий щось придумає,» — згодився Олексій Іванович, дивуючись різкій зміні поведінки капітана НКВС: від цілковитої апатії до надлюдської сили. Він то виростав, то зменшувався. Не насправді, а так, ніби набирав повітря і випускав його з себе. Вдихнув — став сильним, видихнув — слабим. Й озвався спокійно:
— Добре. Якщо знайдеш тут Слугу з Добромиля, він — твій. Не знайдеш — підеш собі геть. Але спершу ходи поснідаємо. Ти, певно, не снідав?
— Ні.
— Ходімо.І ти, Антосю, ходи. Тепер ти вже ніколи не будеш ночувати під костельним муром.І не підеш жебрати влітку. Ніхто не піде…
Брама сама перед ними відчинилась.
— Бачиш, ніхто перед тобою брами не зачиняв! Сюди легко увійти, але тяжко вийти.
На подвір’ї не було нікого.І з вікон ніхто не виглядав. Усі були в їдальні, внизу. У тому був якийсь добрий знак. «Може, це просто сон? — подумав Олексій Іванович. — Я дві ночі не спав і міг заснути»
Раптом капітан спинився і показав на церкву:
— Кров більше не тече?
— Не тече, все добре, — заспокоїв його Олексій Іванович й, обнявши за плечі, повів униз східцями до лікарняної їдальні.Антось дибав позаду.
У їдальні за довгим столом сиділи усі: пацієнти, санітари, Адам Віцентійович, завгосп. Перед кожним стояла миска перлової каші, забіленої молоком, шматок хліба і чай без цукру. Лишалося ще місце.І ще на столі горіла церковна свічка, майже ціла. Якась жінка схлипнула, проте відразу замовкла.
— Сідайте тут обидва, — сказав Олексій Іванович і сів першим.
— А Слуга з Добромиля тут?
— Тут, тут. Їж, бо вистигне.
Він зачерпнув ложкою рідкої каші й підніс до рота. Каша була зовсім без смаку.
— Хтось може передати мені солі? — роззирнувся головлікар.
– І мені дайте, — попросив капітан.
Він щедро посолив кашу, з’їв одну ложку, а тоді підняв очі й спитав:
— Де я?
Олексій Іванович розгубився. Он де сидить Слуга з Добромиля, поруч з Тимошем. Навіть не піднімає голови.