Слуга з Добромиля

Пагутяк Галина

Сумно було на все дивитись. Слуга з Добромиля йшов попід гору, на якій стояв Високий Замок, а далі повз монастир, і так опинився поблизу Низького Замку, що вже не носив імені Гербуртів.

— Sic transit gloria mundi, — пробурмотів він, — І твоя, пане Яне…

Не знав де прихилитись на ніч, хіба що на своєму спаленому у котрий раз дворищі.Оте безконечне коло смертей і пожеж пригнічувало найбільше. Світ вперто не бажав змінюватись, але Слуга всеодно мусив ним опікуватись, ставити на ноги, коли той, втративши рівновагу, падав, заюшившись кров’ю. Це все нагадувало дитячу забавку два війська стоять одне супроти другого й міркують, як би більше повбивати людей чи

так настрашити, щоб ті повтікали.І цією забавкою розважаються найсвітліші уми, найшляхетніші серця! Думають, ніби вони інші.Ні, не інші.Варто поглянути на ті закустрані вівці, миршаві телята, мізерні коненята, за яких правлять вдесятеро більше, ніж перед війною А вино? Бочівки менші, а дорожчі.А папір? Скільки коштує тепер десть [3] чи лібро [4] ? На такій ціні друкарня пана Гербурта одразу б збанкрутувала й не видала б жодної книги. Та й де тепер вона? Упав у немилість Ян Щасний, і впали в немилість разом з ним його книги.

3

десть — 250 аркушів паперу

4

лібро — 500 аркушів

Як облаштуюся, думав Слуга, заберу свої книги зі Спаського монастиря. Дах поставлю, стіни поштукатурю, вікна повставляю. Він подивився у той бік, де стояв його обгорілий будинок. Ет, у священика переночую!…

Та хоч і вразила його злиденність і дорожнеча товару, в саме серце вцілила незміренна кількість калік, що товпились на базарі, чекаючи, доки щось перепаде, шарпаючи усіх за поли. Треба буде до зими побудувати для тих нещасних лічницю. Від цієї думки стало йому легше. Сіль продати можна, нащо тримати на складі, коли за одною війною суне інша. Акурат поспіє до жнив…

Щось смикнуло його за полу. Слуга подумав, що то знову жебрак, й трохи невдоволено обернувся. Перед ним стояло двоє дітей: хлопчик 10 літ і дівчинка десь семи. Він не встиг сягнути рукою до капшука, як раптом хлопець сказав таке, що чоловік одсахнувся:

— Купіть, пане, антипка!

— Що?!

— Антипка, прошу пана, купіть. Тато лежать при смерті.Послали нас продати другого антипка, бо наш вдома б’є його і грозиться хату спалити.

— Що ти мелеш, хлопче? Як се міг тато послати тебе з таким…товаром? Ще світ такого не видів, щоб діти дідька продавали!

Мала настрашилася, почала хлипати й приповідати

— Видиш, Івасю, я тобі казала! Казала!

— Не бійся, — нахилився до неї високий, у чорне вбраний чоловік. — Я куплю у вас антипка, аби ви лиш його позбулися. Дякуйте Богу, що напали на мене, а не на когось іншого. Ну, кілько за нього хочете?

— Всі гроші, — полегшено видихнув хлопець

«Добре, що хоч антипки не подорожчали,» — подумав Слуга з Добромиля, витягуючи капшук з дрібними грошима. Тепер не буде мати за що поїсти, хіба що стріне когось зі знайомих купців-опирів, щоб позичили до завтра.

— А ти не боїшся, що антипко тебе не послухає?

— Ні, тато казали, що з мене буде сильний ворожбит! Та й сей антипко не такий як інші, бо тато вже хорий був, коли носив його під пахою…

— Отак ти продаєш товар! — засміявся Слуга з Добромиля. — Я би не взяв такого як ти до себе. Я сам купець. Ну, добре, давай уже свого антипка!

— Його звати Дідик, — мовила дівчинка вже з розпогодженим личком. — Не давайте йому нічого соленого, паночку!

Він простягнув руку і хлопець вклав у неї щось волохате, а сам ухопив капшук і кинувся тікати, тягнучи за собою сестру.

Слуга розтулив долоню і звідти випурхнула якась незрозуміла розкошлана істотв, запишала і зникла, не побажавши, щоб нею командував Слуга з Добромиля. «От і добре, — подумав той, — нехай Дідик шукає сам собі господаря. мені ще дідька в хаті бракувало! От кляті діти! Піти на базар антипка продавати! Добре, що на нього напали. Тепер з цим строго. Певно, з Бусовиськ прийшли, бо там годують антипків на продаж. Зрештою, міг би жити в нього Дідик, як домашнє звірятко, раз такий кволий…»

Слуга з Добромиля зітхнув, згадавши, що тепер він цілком самотній, бо від літ Купець з Добромиля не давався йому чути. Він знайшов нарешті Золоту Бджолу, привіз її сюди, хоча й знав, що ця бляха тепер нічого не важить. Бджоли розлетілися, вулик зламався. Слуга хотів уже було зайти до корчми, коли відчув на спині чийсь погляд. Він обернувся й побачив скалічену руку, що висовувалась із дрантя.

— Нема нічого, — сказав він, — але як стріну в корчмі когось знайомого, то винесу тобі, чоловіче, поїсти.

— Пане Слуго з Добромиля! Не пізнаєте?

Той приступив ближче, щоб роздивитись жебрака.

— Се я, Антось. Той, хто гострив колись ножі й шаблі.Змінився, еге?

У голосі його відчувався якийсь гіркий виклик.

— Тепер пізнаю. Але ти не дуже змінився. Що це значить?

— Так, я опир. Став ним тієї ночі, коли вбили Купця з Перемишля.

— Ну, що ж, опир, хай буде опир, — мовив Слуга. — А що сталось з твоєю рукою?

— Та всохла, вашмосць, від москальської шаблі.Забрали мене тоді в похід. Вернувся звідти пішки. Хата згоріла.

— Давно вернувся?

— Ще минулого літа.

— Нічого, Антосю, я тепер подбаю про тебе. Мій дім теж згорів, але я його відбудую. Ти де живеш?

— Та у вашому домі, в пивниці.Нікого не підпускаю Ліпше, пане, вам тут не стояти. Люди почали зглядатись. Подумають, що я шпиг…

— Так ти ж опир1 Ніхто тобі не завдасть шкоди. Ні, ти не опир! Що ти собі вигадав?

— Ліпше бути опирем, ніж покутником. Йдіть, пане. Увечері я буду на вашому дворищі.Й не треба мені нічого. Я просто так сиджу, аби не нудитися. Йдіть!

Замість того, щоб йти до корчми, геть спантеличений Слуга з Добромиля повернув назад. Думав, що Антося давно вже немає на світі.Щось тут було не те. Він вийшов на дорогу до Тернави, але не ту, що попід ліс, а ту, яка вела через поле. День був ясний, земля підсихала на очах, і хоч так іти було довше, але він сам хотів, щоб довше, спокушуваний цілком природнім бажанням після руїн і згарищ побачити весняну землю. За одним з поворотів зник і Добромиль, дорога сходила вниз.

На вузькій і довгій нивці руда корова тягнула борону, коло неї йшла молодиця, а позаду — дівча-підліток сипала з торби зерно. На вербах чатували чорні птахи. Слуга визув чоботи, скинув кирею, і пішов по важкій мокрій землі.

— Дай, Боже, щастя! — привітався до незнайомої жінки.

— Дякую, дай, Боже, й вам!

Слуга більше нічого не казав. Зняв з дівчинки торбу і став сам розкидати зерно. Жінка здивувалась не так цьому, як тому, що більше пасувало б такому молодцю тримати борону. Але тут вона побачила, що птахи знялись і полетіли. Усі до одного. «Сівач, — подумала вона. — Бігме, сівач!» І загризлась, чим йому заплатить. Хотіла вже кликати малу Орисю, аби та збігала до хати за трьома яйцями, що ними хотіла підсипати квочку, але горло їй щось здусило, не могла й слова вимовити. Та й треба було поганяти корову.