Слуга з Добромиля
Шрифт:
Пан Гербурт подивився на молоде обличчя Слуги, гладке й бліде, з делікатними, трохи гострими рисами. Не маска, натягнута на старече лице, а справжнє людське обличчя, тільки очі якісь не такі: занадто глибокі для юності.І порівняв себе, постарілого завчасу, вкритого твердою змертвілою оболонкою, невразливого до малого болю власного і до більшого чужого, хоч дивно було б їх рівняти. Слуга нагадав йому янгола з дзвіниці Спасівського монастиря, що схилився над євангелістом Матвієм, нашіптуючи Ісусові слова. Та чи вірно передав їх, бо кожне Євангеліє по-різному оповідає про Господа Нашого?
— Тоді була буря, — сказав Слуга з Добромиля. — Звук усіченої голови, що впала на поміст, сколихнув землю і небо. Я сам це бачив. А перед тим пробалакав з Мироном цілу ніч.
— Той втеклий чернець, про якого ми говоримо, теж один час пристав був до єретиків, — зауважив Ян Гербурт. — Але чи щиро? Радше, вияв слабкості.Мені здається, що ти переоцінюєш можливості того чоловіка. Або маєш приховані наміри. Моя нібито вченість не може мені в цьому допомогти
Він показав рукою на полиці з книгами:
— Сі книжки, більшість з них, вмирають ще за мого життя, хоча, можливо, колись знову воскреснуть, як кості мої струхлявіють. Мені не дано знати якоїсь остаточної істини, але вірю, що наприкінці життя мене чекає прозріння, щоб я не встиг нічого більше зробити, бо сим порушив би якийсь неписаний закон, навіть не вимовлений. А ти кажеш, що я прагну туди, де мені не місце! Ні, се тягне мене моє становище. Я певний, що таємниця цесаревича Дмитрія скоро відкриється, але твоя — ні.Ти для мене наче алегорія з втраченим змістом. Я б наблизився до її розкриття, якби ти не прийшов просити мене втрутитись в політичну справу. Я міг би навіть послати убивць до Мнішкового замку, бо політика від цього не стане бруднішою. На брудному бруду не видно.
— Йдеться не про політику, а про спасення душі, пане старосто. Душа — важніша. Я не можу бачити того, що станеться. Але знаю, що не прокляття наслав на Добромиль писар Мирон Многогрішний, коли прозрів і прирік себе своїм прозрінням на смерть. Він сам себе убив, бо після того не зумів би жити. Кожен, хто прозріває так глибоко, не може жити. Прозріння — найстрашніша зброя, котра завдає немивовних мук. Я причислив би себе до інших людей, хоча мій пан, Купець з Добромиля, не прозріває, однак видить так добре, що може сміятися і плакати з того всього.
— Ну, і що за прозріння було в того єретика? Чи про се не вільно говорити?
— Я лише здогадуюся. Мирону відкрилася таїна слів Христа, яких немає в жодному з чотирьох признаних Церквою Євангеліях, котрі, як відомо, писані мовою еллінів. Сі слова звучать приблизно так: «Блаженні ті, котрі відають, що вони чинять.І прокляті, хто не відає, що чинить.» Але що означають вони насправді, я не знаю. А Мирон знав, коли стояв навколішки, і над ним нависла сокира ката на ймення Савка, а внизу юрба людей дивилась на його смерть. Тисячу тисяч разів це було на світі, але кожного разу по-іншому. Річ у тім, хто відає, а хто не відає, що чинить. Але так само важливо, що кожен може змінити те, що, здавалось, не може змінити. Наприклад, історію. Він може йти дорогою зла чи дорогою добра, але повинен знати, якою дорогою йде. Куди вона приведе — не так важливо. Чи відаєте ви, що чините? Чи відаю я? Ні.
Ісус дав нам не спасінння, а милосердя у вигляді десяти заповідей. А його слова — і є спасіння. Тільки де вони? Я знаю, що вони ніде не записані.І їх не треба записувати ні чорнилом, ні кров’ю. За те заслужив смерті Мирон Многогрішний, і через те почались являтись всілякі знамення на небі й на землі, а далі — голод, моровиця, війни, у яких брат убиває брата, а син — батька.
Нічого не встиг відповісти на це пан староста добромильський, бо…
Під брамою, того ж дня
— У Низькому Замку я не бував, — розповідав далі Антось, — бо там і без мене було кому гострити ножі, сокири, і, звісно, шаблі.Стояти коло брами, як жебрак під церквою, я не насмілився. Як щось станеться, Купець з Перемишля не зможе втрутитись, бо зайнятий поважною справою. А зачіпатися з шляхтою — небезпечно. Щодо старого Мнішка, то я волів би стати при стрічі з ним невидимим. Отож я сів за кущами так, що видно було браму й Сліпу гору. Брама цікавила мене більше, бо на небі не було ні хмаринки. Я вигрівався на сонечку як кіт, правда, в животі бурчало, однак вдома мене чекав горнець капусти із солониною. Словом, не чув я біди, бо як надворі погідно, то і в серці так само. Трохи хилило на сон, проте від землі тягнуло холодом і бджоли бриніли над самим вухом, тому й не заснув. Так минуло багато часу, а ввечері я знав, до Замку почнуть з’їжджатися гості, панство з Кракова, Львова і навіть з самого Києва. Будуть вони пити, їсти й гуляти, сама шляхта і ксьондзи. Те, що пан Слуга з Добромиля був зараз там, я не дивувався, бо той і раніше приходив до ясновельможного Гербурта, проте ніколи не лишався на шляхетські гульбища. Цього не позволили б навіть йому. Отже, ще трохи і я покину свій пост, й обов’язково розкажу про антипка. Дивувався я, чому панове купці терплять таке безчинство, адже бусовиські ворожбити, продаючи свій, так би мовити, товар, не платять податку.І знають, пся крев, кому продати…
— Ну, се не твого розуму діло! — обірвав його Купець з Жобромиля. — Мов далі, бо час минає
— Нема та й нема пана Слуги. Я настрашився, а, може, не впізнав його, бо з брами виходили й виходили люди. Тоді помітив: щось наче темніше стало. Підняв голову догори — господи, дійсно, хмара, як шапка, спускається на Сліпу гору! Ні вітру, ні інших хмар: невідомо звідки вона взялася та чорна хмара. Тієї ж хвилі ніби щось вдарило мені в груди, і я скочив на ноги й побіг до брами. Як се трапилось, бігме, не пам’ятаю…Я біг якимось коридором, не бачачи людей, тільки щось свистіло мені у вухах і бухало в серці, а далі з розгону впав на підлогу, заїхав у неї носом, аж кров заюшила мені лице, і я мало не осліп від болю. Коли підняв голову, побачив перед собою пана Слугу з Добромиля, котрий вийшов з покою пана Гербурта. Він однією рукою поставив мене на ноги.
— Що сталося, Антосю?
— Купець з Перемишля! — тільки й видусив я з себе, і він побіг, і я за ним, бо мусив вибиратись із Замку, доки мене не схопили, прийнявши за злодія. Думав, що серце мені увірветься. Але те, що побачив за брамою, було ще страшніше: Добромиль зник у темній пелені.Видно було хіба дорогу до нього. Ту дорогу, по якій ми зараз із вами йдемо…
У голосі добромильського жебрака з’явився ніби жаль за тими далекими часами, коли він щось вартував. Аж схлипнув і подивився убік, де колись був Низький Замок, такий, яким він його запам’ятав: освітлений сонцем, байдужий до трагедії, яка розігралася в Добромилі понад триста літ тому. Він уперше розповів те, що не смів нікому розповідати.І на нього ніби зійшло прозріння, не таке глибоке, про яке мовив Слуга з Добромиля пану Яну Щасному Гербурту, але все ж пристойне, аби завершити довгу дорогу життя: що він йде поруч Купця з Добромиля, як рівний. І що незабаром побачить Слугу з Добромиля.І стане вже не свідком, а учасником іншої великої драми.
Добромиль, 1649
Слуга з Добромиля ступив у Діл, оповитий згірклим духом пожарища й запустіння, наче знову повернувся у часи своєї незахищеної безпритульної юності.На площі коло ратуші кричав, голосив і мукав убогий ярмарок, нагадуючи кожному: «Ну, й що, як війна? А нам байдуже. Якось свій гріш заробимо…» Хоч був цілком білий день, із корчми долинали п’яні вигуки вцілілих і злих шляхтичів.» Бенкет під час чуми», - згадав почуту десь фразу Слуга з Добромиля. — От я й повернувся.» Він йшов пішки, залишивши коня в тернавського священика, разом з грошима, щоб не вводити у спокусу малих світу сього, щоб не вчинили вони шкоди своєму сумлінню. Бо минуло вже стільки часу, що ніхто не впізнав би його. А тернавського священика Слуга пам’ятав дворічним хлоп’ям, тому й пішов до нього, бо знав його вітця, теж священика.