Смерть малороса або ніч перед трійцею
Шрифт:
Взяти хоча б, цьогорічний випадок, коли на «День Победи» їхній синок із друзями влаштував опівнічний феєрверк, купання у ставу «на голяса», та до третьої ночі співав у саду «Катюшу», «Сіній платочєк» та «Ех, ти, дарожка, фронтовая…», та й так голосно, що корови наступного дня погано доїлися.
Останнього разу приїхав десь на самому початку червня.
«Оно, дивись, чмо городське приперлося!» — сказала тьотя Катя, своєму чоловікові Василю Денисовичу, який саме поливав у городі капусту, бо бачила через паркан, як біля Забугиних воріт припаркувалося добре відоме червоне «БМВ».
«Сам?» — запитав у дружини, яка уважно спостерігала за тим, хто вийде з автівки.
«Сам».
Глава друга
Портрет сучасного
Олександр Олексійович Забуга (літературне псевдо Лесь Білий), був не юним вже чоловіком років так тридцяти п'яти, який вів напружене суспільне та літературно-публіцистичне життя і за майже п'ятнадцять років своєї професійної діяльності встиг попрацювати журналістом у п'яти виданнях, два з яких «глянцеві», послужити працівником в різних архівах, видати три книжки, заживши слави скандального письменника, та стати ведучим однієї з науково-розважальних програм, типу інтелект-шоу «Брейн-ринг».
Останнім часом його почали впізнавати на вулицях Києва, бо після співпраці з телевізійними стилістами зрозумів, як багато значить зовнішність. Стиль собі обрав суворий, мілітарний. Носив різні армійські куртки, міцні чоботи, військові кепі, а головне вже остаточно і назавжди обрав «фірмовою зачіскою» тотальне гоління черепа, бо так найбільше скидався на якогось благородного білогвардійського штаб-ротмістра часів громадянської війни.
Десь років десять тому він одружився з однією теж скандальною літераторкою-журналісткою, але оскільки обоє були особами екзальтованими і вкрай егоїстичними, то вдалого мар'яжу у них не вийшло. А ще після розлучення ця істерична мадам взялася розпускати плітки, буцім вони розійшлися через те, що у Леся маленький член, і він її не задовольняв як чоловік, мовляв, саме звідти усі його «наполеонівські комплекси», хоча сам Лесь вважав, що вона йому відверто заздрить, бо його кар'єра після розлучення стрімко пішла у гору, а її навпаки — застопорилася.
Не знаємо, так воно чи не так, ми в труси Лесю Білому не зазирали, але от вже понад п'ять років вів Лесь життя холостяцьке, парубоцьке, інколи (коли мав час і натхнення) користуючись послугами повій для зняття психоемоційного та фізичного напруження. А ще він на кожному кроці хизувався своїм начебто малоросійським походженням.
«Так, я малорос! Класичний малорос!» — гордо заявляв Лесик усюди, де мова заходила, чи могла б зайти, або і навіть не могла зайти, але все одно заходила, бо Лесь сам повертав бесіду у те русло, де б мова все одно б зайшла про стан речей у сучасній Україні. — Бо Україна це передусім — «Малоросія»! Гоголь, Шевченко, Котляревський, Куліш, Сковорода нарешті… От хто вони? Хто? Ма-ло-ро-си!»
Коли ж Лесика питали, а яке, на його думку, визначення терміну «малорос», то він вдавався до розлогих бесід, наскрізна думка яких полягала у тому, що тільки у триєдинстві трьох слов'янських народів Росії, України і Білорусії й може бути спільне майбутнє. Що тільки у складі Російської імперії та територія, що зветься нині Україною, і досягла найвищого розвитку, що тільки завдяки Радянському Союзу і товаришу Сталіну, а згодом і Хрущову, який «подарував» Україні Крим, і постала на малі світу така республіка як УРСР, з якої і народилася сучасна Україна.
«А усе те галіційське бидло, усі ці бандерлоги, які нав'язують нам так звану «західну» культурну модель, усі ці «свідоміти», що тільки з гір спустилися, та з криївок своїх лісових повилазили, хай пруться у свою Галіцію і там у своїх задрипаних кнайпах за філіжанкою кави гомонять про свого Бруно Шульца, мріють про повернення Гітлера з Бандерою чи про Ромку Шухевича, есесівського прихвосня!» — отак казав він опонентам, і не дай Боже вам було щось заперечити Лесику, згадавши Емські та Валуєвські укази чи діяння Лейби Бронштейна, чи Лазаря Кагановича, або, не дай Боже, мовити слово про Голодомор чи Розстріляне відродження — все гаплик! Ховайся! З піною на губах, бризкаючи слиною і б'ючи себе кулаком у груди, Лесик безапеляційно називав усі ті «так звані» факти геноциду і винищення українців тотальною пропагандистською брехнею Заходу та «національно стурбованих бандерлогів», що тільки й мріють, аби розсварити наші дружні, братні народи з метою недопущення відродження панслов'янського простору під назвою «Рускій мір», матеріальної колиски, або «ковчегу» православ'я, як єдино можливої ментально-духовної моделі для виживання слов'янських племен в умовах глобалізаційних та геополітичних викликів, що ставить перед нами сучасність.
«Так ви за відродження Російської імперії під керівництвом Путіна? Ви засланий «казачок» Руського міра, профінансований російськими спецслужбами? Ви провокатор і московський запроданець?» — приблизно отак на якомусь з прямоефірних телевізійних ток-шоу запитав у Леся один тодішній опозиційний політик.
«Я малорос!» — гордо заявив йому Лесь.
«Ви підарас!» — парирував політик і після того в студії між опонентами почалася бійка. Ведучий вимушено «пішов на рекламу».
Хоча, якщо чесно, то ніяким «малоросом» наш герой зовсім і не був. А був собі на чверть жидком, на чверть хохоликом і на половину конкретним москальським кацапчуком — одним словом, типовим київським міщанином у третьому поколінні, бо його діда після війни прислали у Київ з якоїсь там Тьмутаракані (правильно, десь з Криму) служити за лінією КДБ. Кадебістом був і його батько, який служив в «ідеологічному підрозділі» і засадив у тюрму не один десяток дисидентів «цих грьобаних прислужників українського буржуазного націоналізму»!
Що й казати, синок та онук з гідністю продовжував справу предків і, користуючись загальною деморалізацією та культурологічним хаосом початку 90-х років натягнув на себе машкару «героя-бєлогвардєйца», затятого борця з «нєзалєжнімі хахляцкімі уродами» і усюди підкреслював своє урбаністично-аристократичне походження, на відміну від тих шароварних селюків, які захопили в країні владу.
Жидівська частина його єства аж шипіла і шкварчала від задоволення, коли він у своїх публіцистичних опусах розмазував по стінках усі ті «вусато-кошлаті» Шевченкові чесноти, починаючи від цитування сороміцьких віршів і опублікування порнографічних малюнків «велікага, так сказать, кабзаря» і закінчуючи розповідями про його байстрюковське «енгельгартівське» походження, «пагані хвороби» та п'яні оргії із коханками у Петербурзі. їдко, із суто жидівськими прицмокуваннями губками, з удаваним хитанням головою і одвічним іудейським: «Ой-вей, смотрітє, таку него тоже есть хуй і яйца! Какой же он тогда ідол?», він, мов той вурдалак, смакував трупом Шевченка, обливаючись від задоволення слиною і з насолодою заковтуючи енергію бурхливих еманацій «свідомітів-нациків», які кинулися захищати «Батька України», шаленіючи від люті, і навіть подали на Лесика до суду, який він блискуче виграв!
Кацапське великодержавне єство його керувалося давньою монгольською мудрістю: «Тобою править той, хто здатний тебе розлютити». Саме ці слова стояли у нього перед очима, коли він писав усі свої твори, намагаючись якнайболючіше вразити та розлютити новопосталих перевертнів-патріотів у всіх темах, що стосувалися так званої ідеї «відродження української історичної та культурної правди».
«Яка нахуй правда! — обурювався Лесик, коли чув той «націоналістичний брєд», — Хохлів-гречкосіїв у стойло! Раб має пахати, а не пиздіти про Гоголя і Драгоманова! Бидло, воно ж не людина, хай і двоноге! Хай знають своє місце! Сидіти! Сосати! Лежати!»
Коли він у своєму українофобському сказі доходив до крайньої межі роздратування, то любив рукою робити спонтанний жест, який дуже нагадував фашистську «зігу» з єдиною відмінністю, що одразу вслід за «зігою» звучали приблизно такі слова «Слава Російській імперії! Слава самодержавію! Слава непереможній Русі!»
Хохляцький же бік його єства лежав саме в площині «малоросійського духу», який він справді любив усією душею, усім серцем, той милий, омріяний тихий край, де земля тече молоком, медом і прекрасними старосвітськими наливками, де вареники самі плигають у рота, і де живуть норовисті, чорноброві дівчата, (норовисті тільки з чоловіками-хлопами, а з панами м'які та податливі), яким чобітки тільки від Цариці подавай! Де й досі судяться Іван Іванович з Іваном Микифоровичем, а Пульхерія Іванівна, навпаки живе у вічному мирі з Опанасом Івановичем. Де рай і тотальне щастя…