Смерть в океані
Шрифт:
І не було вже у цілому світі ні затишку, ані рятівної прохолоди. Та й чи залишився хто, крім нас, на планеті? Ми — жменька людей, кинута в безмежний всесвіт, який, куди не глянь, горить-полум'яніє, заливає очі нестерпно гарячою кров'ю.
До трагічної миті лишалося кілька хвилин.
— Ти, друже, тримай човен, — звернувся Кузьмич до Йовенка, — а ми з Васьком пірнемо.
Для того, щоб не підхопила течія, линвою прив'язалися до борту шлюпки.
Буй сидів, занурившись метрів на п'ять у воду.
Отже, нам треба було подолати кількаметрову глибину.
— Я пірну на розвідку, — мовив Кузьмич, — а потім спустимося разом.
— Не затримуйтеся у воді! — порадив капітан. — Ану, хлопці,— звернувся він до матросів та океанологів, — беріть он ті уламки ящиків, жбурляйте вниз.
— А киш, киш, кляті! — почулося над головою.
Щоб наполохати — раптом вони десь причаїлися! — акул, хлопці кидали на воду усілякий непотріб. Ніхто не помітив, як у цей час кок Андрухович-Брюховецький вилив за борт відро недоїдків.
— Ну, я пішов!
Притримуючись за канат, Кузьмич пірнув. Коли хвилі вляглися, крізь синювату лінзу води ми побачили його внизу. На відросткові буя він намацував скобу.
За якусь мить з'явився на поверхні.
— Усе гаразд, — мовив. — Бери, Васько, кінець троса і гайда слідом за мною.
Так я й зробив.
…Спочатку відчув різкий дотик і поштовх у спину, ніби хтось лещатами стискав мої кістки. Потім біль перейшов у ноги. Біль, від якого я скрикнув, захлинувшись.
Вода виштовхнула, і я краєм ока побачив криваве небо й таке ж криваво-червоне сонце.
— Ой! — скрикнув Йовенко, угледівши на моєму обличчі кров.
— Вася, на човен! На чо…
Кузьмич, з'явившись на мить на поверхні, не встиг докінчити й слова, як тут же зник з очей.
Вода забарвилася в червоне. Червоне небо — все червоне! Тіло охоплено вогнем.
Більше я нічого не пам'ятаю.
Акули напали підступно, звідки їх ніхто не чекав — з-під корабельного днища, під яким глибочіє океанська безодня… А ми дивувалися — кілька днів їх не видно було біля корабля.
Може, ти, риба-лоцман, привела їх сюди?
Розділ восьмий
КУРС ЗЮЙД-ОСТ
Пересилюючи біль у ногах, в усьому тілі, я уявив по вінця налитий спекою криваво-червоний день і наш поєдинок з акулами в затіненій бортом «Вихора» солоній, аж гіркій, воді.
Кузьмич так і не випірнув, а мене Йовенко, зраненого, ледве вихопив із пазурів смерті.
Схожі на серпи плавці витикалися з води, що мовби кипіла довкруг човна. Ще я запам'ятав, як по штормтрапу спускаються люди…
Розплющив очі й, побачивши в білосніжній каюті схиленого наді мною лікаря, з жахом уявив ту останню картину.
Скільки тривало забуття, не знаю.
Не дійшовши як слід до тями, напівсвідомо згадав чомусь дивний напис на стіні продуктового пакгауза в рідному порту, де наше судно перед рейсом бункерувалося й брало провізію: «Усе найкраще — дітям і морякам далекого плавання!»
Ця, непрошено воскресла, чудернацька дрібниця сказала більше за будь-які слова. Я зрозумів, що живий. «Когіто, ерго сум — я мислю, отже, я існую», — любив повторювати дорогий наш боцман.
«Усе найкраще — морякам!» — з іронією подумав, коли до вкрай напруженого слуху долинула несамовита вібрація й двигтіння з черева корабля.
Гуркіт суднових машин, розташованих під лазаретом, в якому я опинився, був такий потужний, що міг підняти й мерця.
Океан гострить наш зір й відточує слух. А тут і без цієї слухової тонкості було зрозуміло: двигун працює на повних обертах й судно мчить, вибиваючись із сил.
— Ну, козарлюго, налякав ти нас усіх! — вплітаючись у гуркіт мотора, почулося над вухом.
— А, Гудзоновичу… Здрастуйте, — кволим голосом привітавсь я.
— Здорово, здорово, синок, — витер Толстиков носовичком непрохану сльозу. — Вижив, а це основне, — хвилюючись, додав він.
— Де Кузьмич? — як і тоді, коли опритомнів уперше, запитав я.
Помічник капітана, якого ми, мабуть, несправедливо недолюблювали, завагався, не знаючи, що відповісти.
Нарешті мовив:
— Кузьмич, Василько, загинув…
— А-а, — тільки й сказав я, і перед очима знову попливли червоні кола.
Я поступово набирався сил. Втім — які то сили! Мене, колись семижильного, дратувало тепер усе: проміння, що сочилося крізь відчинений ілюмінатор, гуркіт двигуна, щонайменший запах ліків.
Допікала задуха, і я раз у раз просив води.
У лазареті біля мого ліжка постійно хтось чергував. Крізь сон чи, може, тяжке марення бачив схилене над собою обличчя то знайомого океанолога — навіть професора Цибу! — то Степана Очеретного, а то нерозлучних Антона й Кнопку.
Кок Андрухович-Брюховецький кілька разів пропонував пообідати.
— Смачна юшечка, — примовляв. — Поживніша за всі оті ліки, — кидав він презирливий погляд на полицю, де, подзенькуючи, стояли пляшечки й пробірки. — Скуштуй, друже, сьорбни хоч разок. Не юшка — приворотне зілля.
— Не вмовляй, любий Андруховичу, — відхиляв я його простягнуту з ложкою руку. — Зараз не можу.
— Гаразд, — погоджувався кухар. — Змушувати не буду, але пізніше прийду. Так просто від тебе не відстану.
Найбільше мене розчулив візит штурмана. Шарашкін приніс у подарунок талісман — витесане із сукуватого дерева страховисько.