Смерть в океані
Шрифт:
— Ех, Кузьмич, Кузьмич, — зітхнув я. — Не керуватимеш ти більше нами…
Почулися знайомі голоси Очеретного й Кнопки, і через кілька хвилин шлюпбалка вивалила катер на воду.
Матроси на чолі з Шарашкіним повели його в канал.
З палуби було видно, як човен минув гостроносий мисок, зайшов у лагуну. Потім так же неквапно поплив назад. Матроси стоячи розглядали фарватер.
— Тут мілина! — гукнув Кнопка, показуючи на воду праворуч.
— А тут, на дні, ніби хто розстелив шкуру леопарда — якісь коричневі плями, — й собі озвався Очеретний.
— Плями, кажете? — перепитав
Рішення йти в лагуну спочатку на промірочному катері було мудре. Товариші вочевидь пересвідчилися, де яка мілина й банка.
— А тепер — тихий хід! — наказав капітан.
«Вихор» рушив, простуючи на невеликій відстані від катера, який прокладав йому дорогу. Вузький, звивистий прохід… рифи. Та ось і лагуна, широка водойма, оточена звідусіль острівцями.
Прогримів якір-ланцюг, і судно зупинилося. Острів Фунафуті. Село Фонгафале на ньому — з внутрішнього боку лагуни.
— Талофа! — долинуло з берега.
— Талофа! Талофа! — підхопило безліч голосів.
Кілька років тому, коли я вперше вирушив у далеке плавання, наш «Буревісник», прямуючи на Фіджі, [12] заходив на Західне Самоа. Ті острови недалеко звідси. Пригадую, самоанці також вітали нас загадковим «талофа». Тоді я запам'ятав з десяток тубільних слів.
Нині остров'яни — мужчини в строкатих натільних пов'язках лава-лава, зодягнені в ажурні сукні жінки, голопуза малеча — хто з берега, а хто зайшовши у воду, махали нам руками, навперебій викрикуючи:
12
Група островів у південно-західній частині Тихого океану.
— Baa! Baa (корабель)!
— Тана тафалота (рибалки)!
І над усім радісне:
— Талофа! Талофа!
Згодом я довідався, що мешканці архіпелагу Елліс — вихідці з Самоа. Та нині неабияк був здивований: часом не збились ми з дороги й не потрапили на острови Мореплавців? [13]
Ніч огорнула і землю й води. Поки я залишався на палубі, в темряві раз у раз спалахували вогненні квітки. То остров'яни, зазиваючи нас в гості, палили на березі багаття.
13
Так ще звуть архіпелаг Самоа.
На другий день мене понесли в госпіталь. Несли гущавиною, повз невисокі — без стін, без вікон і дверей — хижини, що стояли на коротких палях, в затінку дерев.
Кілька рядів укритих пальмовим віттям халуп та дорога по узбережжі — оце й було селище Фонгафале, столиця всього архіпелагу.
Тубільці вийшли нам назустріч.
— Талофа! Талофа! — знову вигукували вони, супроводжуючи носилки, на яких я сидів, звісивши ногу.
— Талофа! — відповідав привітно.
Недалеко від лагуни, на південно-західному мисі цілком сучасна споруда — госпіталь. Я й став його бранцем…
Не люблю я напоказ
«Собака зализує рани на самоті!» — мовиться.
Грубо, але вірно. Бо що б ви сказали, якби я раптом заходився оповідати про свої страждання й біль? Вуха затулили б, мабуть, подумавши: «Слабак!»
Може, слабак, а може, й ні. Адже коли твоє. тіло шматують по живому, та ще без наркозу, зробивши лише укол новокаїну, мимоволі заволаєш: «Полундра!»
— Тримався ти добре, — похвалив мене судновий лікар Говорухін. — До кісток добралися, полагодили ногу. Та якби я знав, що в цьому стаціонарі таке примітивне устаткування, сам би зробив тобі операцію. Лежи, Васько, набирайся сил. Головне — будеш ходити, хіба що трохи припадатимеш на ліву ногу. Втім, Байрон і Тургенєв теж кульгали, — втішив він мене.
Та й по щоці клята акула добре полоснула — від скроні до підборіддя проорала шрам. Коли шви зняли, я глянув у люстерко. Краса! Шрам нагадував гірське пасмо, як його графічно зображають на картах: випуклості, заглибини, сідловини.
Обличчя було моє, але якесь дивне. Вкорочена й зашита шкіра з одного боку робила його усміхненим, навіть якщо я й не збирався посміхатися. Правда, Говорухін пообіцяв, що, коли рана зовсім загоїться, вираз обличчя стане нормальним.
Поживемо — побачимо… Наташа, мабуть, і не впізнала б. Або жахнулася б. Ну, та цур їй — не буду згадувати!
Переконавшись, що операцію зробили успішно, капітан вирішив залишити мене на Фунафуті.
— Трохи перепочинь, — мовив. — А ми тим часом підемо в океан на розвідку ще однієї морської течії.
— Знаєте, Євгене Петровичу, якось воно не теє… небезпечно залишати громадянина Країни Рад у ворожому середовищі,— завів було помічник Толстиков.
— Так що ви пропонуєте, Гудзоновичу? — запитав капітан.
— Взяти прооперованого у свій колектив. На крайній випадок — залишити з ним ще двох-трьох матросів.
— А хто працюватиме? — поцікавився Євген Петрович. — Ні, трьох відпустити я не можу. Це, знаєте, велика розкіш. Одного ще — де наше не пропадало. І не більше! Нехай він з Васьком лишається, буде йому замість медсестри.
— Воля ваша, — відказав Толстиков. — А тільки на чужому березі, згідно з інструкцією, наші моряки повинні бувати групами, не менш, як по три чоловіки. Воля ваша, — розчаровано додав він, — але я вас попередив…
На моє прохання капітан залишив Очеретного.
— Дивись як слід, — підморгнув він Степану, — щоб Васько, бува, не закохався в полінезійку або не втік.
От що виходить, коли не довіряєш людям! Савелій Гудзонович сам себе виставив на посміховище.
Розділ десятий
ТОЙ, КОМУ НЕ ТАЛАНИТЬ
Крислатий гайок. У просвітах між пальмами, немов плавник акули, біліє вузький окраєць коралового узбережжя. Далі — голубе, переливисте свічадо лагуни.
Госпіталь, в який мене помістили, поруч. Він схожий на звичайний європейський котедж або, скоріше всього, на старий, допотопний барак: присадкувата, на подив, капітальна споруда для цих спекотних широт.