Смерть в океані
Шрифт:
Але моє припущення не Справдилося, хоч розмова й почалася з латини.
— Беатус іле, куі прокул неготііс, себто — щасливий той, хто позбувся клопотів! — вирік Кузьмич, пропустивши мене в каюту і зачиняючи за собою двері.
Боцманова каюта затишна, хоч і тісна. У ній Кузьмич оселився понад двадцять років тому, коли «Вихор» вперше вийшов у море.
Майже половину приміщення займала глибока, схожа на саркофаг койка. У шторм і хитавицю на такому ложі зручно — широка бокова планка вберігає від падіння на підлогу. Внизу навпроти койки — місткий дерев'яний рундук, в якому
8
Пошитий із цупкої, водонепроникної тканини крислатий капелюх.
— Сідай, чого стоїш, — запросив.
Сам він ліг, розкинувши руки, у саркофаг.
— Вибач, Васько, трохи розслаблюся й перепочину. Навіть президент Кеннеді,— підморгнув, — перед відповідальним засіданням, кажуть, десять—п'ятнадцять хвилин обов'язково спочивав.
— Лежіть, ви мені не заважаєте.
Увагу мою привернула фотографія у саморобній рамці на книжковій полиці. Молода, вродлива жінка тримала на руках немовля.
Перехопивши мій зацікавлений погляд, Кузьмич глибоко зітхнув, але нічого не сказав.
— Ваша родина? — запитав я.
— Колишня, — знехотя озвався він. — Ну, та облишмо це! — мовив, переводячи мову на інше.
— Гаразд.
— То, значить, ми з тобою майже земляки: ти з півдня України, я — теж. Мати ж моя у вашім районі народилася. А що — хіба степ поганий, що ти проміняв його на море?
— Чому поганий? — питанням на питання відказав я, подумавши: «До чого він усе це плете?»
— Кажуть, Васько, ти вже чимало поплавав: і на «Буревіснику», й на «Садку».
— Правду кажуть, — відчеканив я, роздратований тим, що розмова звелася до моєї особи.
— Ну, а коли так, то чого ж ти, собачий сину, гартований штормами, відчаюєшся й панікуєш?
— Я?!
— А хто ж — звичайно, ти! — підтвердив Кузьмич, підводячись з ліжка. — Хто недавно заявив привселюдно: «Берег мені не милий! Краще нехай поглине морська пучина»?
— Он ви про що!
Кілька днів тому штурман послав мене в обхід по судну. Впоравшись, я завітав на корму, де підвахтові та хлопці з робочої бригади тихо про щось розмовляли.
— Приєднуйся до нашої гоп-компанії,— запросили вони.
— Не можу — вахта.
Але таки на хвильку присів.
Ну, звісно, про що у вечірню задумливу годину гомонять моряки. Про рідну домівку і тих, хто жде їх на березі.
Ото й вели хлопці розмову, згадуючи стежки-доріжки. Один розповідав про свою малолітню доньку, за якою він так скучив; другий вихваляв небачену вроду нареченої.
— Згоріло б воно, це море! — з гіркотою заявив підвахтовий Сергій Тупиченко, напарник насмішкуватого Кнопки. — Так тягне додому, хоч вовком вий.
— Ну й вий, — втрутився я. — А мене зовсім не тягне. Ніхто мене там не жде, і як на мене, то краще сувора океанська стихія, ніж ласкаво-вередливий берег.
— Овва!
— Що
— А те, що в морі мені краще, ніж на землі.
— Чому ж — адмірал Макаров теж твердив: у морі він почував себе, як вдома, а на березі — ніби в гостях. Правда, він був видатний флотоводець. Та й говорив не од відчаю чи розчарування, як наш Васько.
Я залишив ту придирливу компанію, не пояснивши, чого так думаю й почуваю. Та й що я міг їм сказати! Двома словами про все не розповіси, а оголювати душу не збирався.
Мене й справді переслідував сум і розчарування. Цьому була своя причина — на березі я залишив кохану дівчину. Вона мені слала радіограми в море. Слала колись, на «Садко», а не тепер…
Ми вже плани будували на майбутнє, мріяли про спільне щастя. Та, видно, не судилося бути в парі.
Коли я повернувся з плавання в Індійський океан, Наталка мене радо зустріла. Разом проводили час, не розлучаючись ні на хвилину. Та ця ідилія мені поступово набридла.
Що ж, я, мабуть, народився безнадійним моряком. З тих пір, як розкусив, що воно таке, плавання, довго не можу затримуватися на березі — тягне в море.
Знудьгований суходолом, я й звернувся ото у відділ кадрів пароплавства з проханням послати мене в рейс.
Спочатку Наташа сприйняла це за жарт. Навіть пішла зі мною в пароплавство.
— Знову в море? Васильку, так ти ж тільки-но повернувся, і ми, здається, домовилися, що ти працюватимеш на березі.
— Домовилися, — затинаючись, промимрив я. — Але я хочу ще трохи поморячити. Ставати на мертвий якір ранувато…
— Ну, знаєш! Я тебе не розумію, — розгнівалася вона.
А потім (що мене особливо вразило) заявила категорично:
— Отже, так — вибирай: або я, або море.
Наталка… Вона сама ходила в рейс на дослідному судні. Там ми і познайомилися. Що з нею сталося? Хіба ж можна диктувати іншому свою волю, змушувати мене робити те, чого я не бажаю!
Якби вона, відкинувши оту категоричність, по-жіночому ласкаво чи й хитрістю довела мою хибність, я б, можливо, й відмовився від задуманого. Примус, повеління завжди викликають у мене протест.
І от маєш! Я таки вибрав море, з Наталкою розцурався остаточно.
Кузьмичу хтось розповів про мій занепадницький настрій, про який я тоді мав необережність зізнатися хлопцям. От він і вирішив, мабуть, мене пропісочити.
— Ну, так хто ж тебе, земляче, так зле підсік під корінь, що ти шукаєш забуття в морі? Часом не та кирпата дівчина, з якою я бачив тебе у пароплавстві?
«Ах ти ж, старий хитрюго! — обуривсь я. — Навіть про Наташу знає…»
— То моя подруга, — ніби виправдовуючись, пояснив.
— Я так і подумав, — засміявся Кузьмич. — Бо на боцмана вона не схожа. Гарна рибка, — додав, — а тільки чомусь була дуже зла. Не шануєш ти подруг, завдаєш їм прикрощів.
— Шаную…
— Значить, вони тобою нехтують.
І я таки, добре це чи ні, розповів про все.
Боцман мовчки вислухав мою сповідь, не проронивши жодного слова.
Він вибрався з свого ложа. Ані пари з уст. Ніби мене й не було в каюті, почав одягатися.