Смерть в океані
Шрифт:
— Тасі, луа, талу! [20] — вигукнув Тонгіа.
Тієї ж миті кілька дерев'яних калатал опустилося на скриню.
«Ось тобі й коштовності!» — посміхнувсь я. Скриня виявилась звичайним бубном. Такі ж оманливі були й металеві балцанки, в яких, гадалося, тубільці тримають воду. Насправді це теж були «барабани». У них, як і в скриню, заходилися гатити темношкірі музиканти.
Під той акомпанемент фафіни й тені — жінки та дівчата — почали танцювати.
Чарівне, неповторне мистецтво загадкового, не знайомого нам народу!
20
Раз,
Мене завжди обурює мавпування, сліпе запозичення чужого — нехай то буде одяг, музика чи література. Бо коли, скажімо, стародавній японський лірик Басьо, на батьківщині якого я недавно побував, у вірші — хокку — написав:
Рис шеретує бабуся.
А поряд із нею — знак довголіття —
Рясна буйноцвіть хризантеми,
— то його скупі слова-натяки й символи багато про що говорять душі японця. Ну, хоч би про те, що нить життя не обривається, навіть коли людина старіє, тому що на зміну віджилому приходить молоде, і цвіт хризантеми — то знак довголіття.
На зразок хокку, згадав я, почали писати й наші доморощені віршотворці — комунеліньки.
У полинову рясноцвіть зайшла
Старенька, сивокосая бабуня —
Бджола на неї, мов на сонях, сіла.
Не дотяглась до соняха бджола —
Між полинами згасла, мов зорина.
На губи ранку — гіркота полинна.
Ці хокку, що спали мені на думку, написали два різні наші віршарі. Мало того, що вони запозичили і барви, й слова один в одного, — вони обікрали ще й великого японського лірика. А поезії — ні на гріш! Бо всі оті «бджоли», «бабусі», «гіркота полинна» — данина скороминучій моді, сліпе, бездумне мавпування.
«Самобутності нічим не замінити! — подумав я, спостерігаючи, як танцюють тубільці. — Первородство — душа й серцевина тієї неповторності. Форма ж, навіть бездоганна, але якщо вона запозичена, нагадує шкаралупу висохлого горіха, з якого вже нікому не напитися».
Справді-бо: ото була б картина, якби раптом остров'яни, відмовившись од своїх полінезійських танків, заходилися танцювати гопак або польку.
А вони танцювали, ніби творили поему. Сидячи, дівчата зводили над головою руки. Руки — крила, руки, які говорили замість уст… Ось вони розпростерлися, з тремтливими, мовби легкі брижі, долонями, — і кожен зрозумів: то пливуть човни, на яких рибалки вимахують веслами… Ось сплетені руки похитнулися з боку в бік — і здалося: хмарки пропливли над океаном.
Та дечого я все ж не зрозумів.
— Семене Івановичу, — звернувсь пошепки до Роулінза. — Ці порухи прекрасні, знадливі, але для мене вони — загадка.
— Все вірно, містер Васько, — так само тихо відказав іхтіолог. — То рухи-символи, і їх може збагнути лише полінезієць. Дивись, дивись уважно! — наказав.
Тим часом остров'янки, приклавши до грудей руки, ніби для молитви, почали стуляти долоні.
— Це
Тричі прокричали:
— Хе! Хе! Хе!
І замість танцюристів з'явилися співаки… Мелодія то рокітлива, то сумна. Хор співав і співав, а я не зрозумів анічогісінько, хіба що печаль і розпач.
Про це і зізнався своєму сусіду Роулінзу.
— Ви не помиляєтеся, містер, — мовив він. — Хор співає про те, як на Фунафуті падали бомби, а ще — про вітер, що розпорошив над островами атомний попіл.
— Хе! Хе! Хе! Сафенга малйа! — знову пролунало в Хижині.
— Тепер послухаємо Тапу Ліві,— шепнув мені Сем Роулінз.
— Хто це?
— Тубільний вождь, поет і музикант.
На середину Хижини вийшов тубілець. Він нагадав мені мого улюбленого композитора Білаша. Такий же мускулистий, статечний, натхненний і сповнений сил. Ось тільки одіння було вбоге: лише строката пов'язка лава-лава прикривала стегна. В руках Тапу Ліві тримав укулеле — схожий на мандоліну музичний інструмент.
І знову полилася журлива музика — пісня про атомний «сніг», пояснив мені Роулінз, та про те, як американці, висадившись на Фунафуті, кривдили остров'ян…
Пізно ввечері ми йшли додому.
«Нехай про війну вам розкажуть самі тубільці», — згадав я слова Сема.
Ось вони й розказали нам.
Розділ дванадцятий
МЕНЕУА Й КОРДІЛІЯ
Степан, як і раніше, приготувавши мені поїсти, зникав на цілий день.
Уранці, перед сходом сонця, за ним заходив рибалка Теувіні.
— Стопа, воу! — гукав він знадвору.
— Зараз, зачекай, тама, — відповідав Очеретний, не одриваючи погляду від черпаків, у які наливав воду та клав дрібно покришену копру.
— Вистачить тобі, Васько, до самого вечора. Якщо ж закортить фруктів, сходи в гай — тубільці дадуть бананів.
— Гаразд, буде, як ти сказав, — відповів я.
Степан із своїм темношкірим другом біг до лагуни, де стояв, уткнувшись носом в кораловий пісок, катамаран.
Край неба на сході палав, ніби охоплений пожежею, і лагуна віддзеркалювала його огнисті барви.
З вікна було видно, як човен відчалює од берега, потім випливає на чисте плесо. Вода, спадаючи з весел, розпорошувалась на бризки — мовби хто кидав і кидав іскристі жарини.
Я знову замилувався дивною красою: ранковим умиротворінням гаю (птахів на коралових атолах майже немає, якщо ж і бувають, то не те знайоме нам галасливе птаство), високим безхмарним небом, тиховоддям голубої лагуни.
«Яка чарівність!» — думав я, всотуючи поглядом пурпур ранку, кожною клітиною відчуваючи його пестливу прохолоду.
І знову, вже вкотре, спало на думку: «Рай земний». Та перед очима раптом постали бачені недавно вирви од бомб і снарядів, клаптики городів серед корчуватих дерев, де, обливаючись потом, трудилися тубільці, почулася пісня острівного вождя й музики Тапу Ліві — про атомний смерч над атолами й зухвалих американських вояків із загону морської піхоти, хто, висадившись на Фунафуті, лиходіяв, зобижаючи остров'ян.